Томашпіль та Ямпіль – містечка на півдні Вінниччини

Відомий з 1616 (а то і 1599) року Томашпіль зараз має статус смт, але виглядає при цьому як маленьке місто. Такі види на нього відкриваються з дороги зі сторони Комаргорода та від ставків на в’їзді:

Центр містечка зовсім крихітний, решта пам’яток також недалеко знаходяться. У центрі першим звертає на себе увагу монументальний костьол Матері Божої Святого Скапулярія (1812). У радянські часи його обезголовили та перетворили на клуб.

У 90-ті роки повернутий католикам. Радує, що пам’ятка використовується за призначенням, але все ж варто визнати, що вежі відновлювали люди з абсолютно відсутнім архітектурним смаком.

Інтер’єр:

Радянська мозаїка:

Головна площа типова для райцентрів Вінниччини: відкритий простір, совкові адмінбудівлі, квіти, фонтан.

Козака, мабуть, виготовили з геть дешевих матеріалів, тому він облізлий та сумний.

Певно, найбільш віддаленою від центру цікавинкою є цукровий завод на околиці містечка. Він досі діючий, тому дивитись краще звіддаля. Хороший вид від ставка на межі Тошмашполя та Яришівки. На тлі багатьох старовинних цукрових заводів Поділля, які переживають різні ступені руйнації, виглядає сонячно та яскраво.

В комиші причаїлись лебеді з потомством:

Крім костьолу, у Томашполі є ще 2 храми-пам’ятки. Вони схожі між собою за видом і знаходяться поруч, їх можна побачити по дорозі з центру до заводу чи назад.

Церква Успіння Богородиці (1803):

І Троїцька церква (1806). Якби не різного кольору бані, я б їх зараз і не відрізнив уже. У цій якраз справляли весілля:

Обидві вони видні з багатьох точок містечка, тому знайти нескладно.

Великим мінусом Томашполя є його автостанція, точніше, майже її відсутність. Всі автобуси прохідні (і забиті) приходять на площу перед ринком, де їх стихійно штурмує натовп людей.

На додачу, автобус до Ямполя, на який я цілився, добряче спізнився. Тому на це місто у мене по прибутті лишилось менше півтора годин і дивився все майже на бігу.

Можливо із-за поспіху, але Ямпіль не справив на мене жодного враження. Та і чекав я чогось більшого. Все ж це давнє місто, яке довго було повітовим центром Подільської губернії (хай і одним із найбідніших).

Великою окрасою Ямполя є його природа – він лежить на березі Дністра, в який у межах міста впадає Росава. Зелена долина річки тягнеться паралельно дорозі з півночі, а біля Дністра є великий парк. Вода і зелень дещо компенсують архітектурну бідність міста. Можливо, на пагорбах навколо нього можна надибати хорошу панорамну точку, але я про таке жодної інформації не знайшов.

Хоча до одного символічного оглядового майданчика добіг, біля 5-поверхівок по вулиці Жукова. Могло бути і краще:

Річка Росава, а вдалині пагорби над її долиною:

Мозаїка сильно вилущилась:

Безлюдною у жаркий день дорогою іду до церкви. Машин та людей майже немає, тільки носяться на скутерах явно неповнолітні лихачі.

Ніби ми ще не в Молдові, але дорогою трапився палац настільки циганського виду, що хоч у підручники архітектури його забирай.

Миколаївська церква 1770 року – єдина офіційна пам’ятка архітектури міста і, схоже, єдина будівля, що має тут хоча б сотню років.

Із старими похованнями у дворі.

Далі – парк над Дністром.

Дехто вже своє відгуляв.

Як я вже сказав вище, Дністер – велика перевага для Ямполя. Великий тінистий парк на березі широкої ріки – найкраще, що могло статися у такий спекотний день. На протилежному березі – молдавське село Косуець.

Моста туди немає, але діє поромна переправа, якою користуються місцеві та туристи, що їдуть до фортеці у Сороках. Деякі навіть спеціально, щоб отримати у паспорт штамп з корабликом.

Наявність мосту створила б новий (та коротший за існуючі) транспортний коридор із Балтії до Балкан. Тому Європа навіть хотіла гроші на нього дати, але злякалась війни. У минулому році про можливість його побудови заговорили знов.

Зараз же тут тихо та спокійно. На обох берегах відпочивають та плавають люди, пасеться худоба.

Сюди ж збираються молодята на фотосесії. Залізти в кредити і засадити купу грошей, щоб було «як у людей» та з лімузином із кошерним номером…

Долина за парком:

За відсутності архітектури, хоч бруківку сфотографую.

Центр починається з краєзнавчого музею. Навіть з левами, що залишились, певно, від якоїсь панської садиби. Але сам по собі сірий та непримітний.

Був якраз день міста.

Частина головної вулиці Свободи – затишна пішохідна зона. Але оку зачепитись так само нема за що.

Всі пам’ятники також нові. Білосніжний і якийсь низький Хмельницький:

Пам’ятник жертвам різанини 1651 року, коли шляхетське військо знищило майже все населення непокірного міста.

Нова каплиця:

А найбільшу радість мені доставив магазин біля автостанції, де я роздобув літр холодного квасу. День був на диво спекотний, та я не жалівся і все ж встиг оббігти все, що запланував. Як на мене, краще б і зараз була така спека, а не оце все.