Берег втраченого спокою

За час моєї відсутності у Сосниці закрили автостанцію. Тепер автобуси стають просто на кільці, в центрі якого з’явився ведмідь, зображений на гербі селища.

Між іншим, медвідь конкретно мужик, у чому можна впевнитись, якщо уважно придивитись.

У Сосниці є і своя повноцінна туристична пам’ятка – літературно-меморіальний музей Олександра Довженка. Музей займає хату батьків режисера світового рівня, де той народився і провів перші роки свого життя. На мій сором, фільмів Довженка я не бачив, зате «Зачарована Десна» - однозначно одна з найкращих речей, яку довелось колись читати.

Музей знаходиться на В’юнищі, історично окремому селі, з часом поглинутому містечком.

Іншою вагомою пам’яткою Сосниці є (була?) козацька Покровська церква 1724 року. У 2010 році місцева громада розпочала «реставрацію», а фактично знищення – повністю розібрали і відбудували на свій манер.

Було (фото з сайту):

Стало:

Загалом форма збережена, але всяка автентичність зникла. Як на мене, виглядає досить гидотно, хоча бачив і схвальні відгуки, як не дивно.

Парковка місцевих лєксусів під час служби:

На В’юнищі недавно з’явилась своя невелика дерев’яна церква у схожому форматі.

Центр Сосниці по-радянському безликий, але це не означає, що тут немає чого дивитись. Навпаки, гуляти вуличками – суцільне задоволення.

Музична школа:

Місцева фішка – дерев’яні будиночки, дуже привабливі, а часто й шедевральні. Іноді в дереві виконані лише ґанки й віконниці:

Але значна частина осель – повністю. Справжній живий музей архітектури Чернігівщини.

Їх дуже багато, є певні спільні риси…

Але зустрічаються і якісь абсолютно авангардні шедеври:

По-друге, це природа. Та сама зачарована Десна насправді знаходиться за добрих п’ять кілометрів від центру, але нестачі у річках немає. Більша називається Убідь.

Селищна рада на березі Убіді:

Менша – В’юнка (на гуглі вона підписана як Чепелиха, але я все ж більше повірю місцевій топоніміці).

Хоча за останні роки В’юнка пристойно обміліла, вона все одно по-своєму мальовнича і добряче розливається навесні.

Череда на березі річки:

Неодмінні у спеку водні процедури:

Ну і власне той самий Берег. Край світу на розливах В’юнки, безмежно зелений та чистий. Я все ж побачив його знову і наяву.

На півдорозі із Сосниці до Чернігова заскочили у село Волосківці Менського району, із-за тамтешньої церкви.

Козацький одноверхий храм, хрещатий у плані, Успенський, 1765 року. І він просто грандіозний!

Колись типовий, але зараз на Лівобережжі таких унікальних церков вціліли одиниці. На щастя, Волосківці – невелике село, і тут досі не знайшлось ініціативних дебілів та коштів на «ремонти». Хоча грамотна й професійна реставрація не завадила б…

Від зупинки до церкви 500 метрів углиб села, по дорозі можна скласти про нього певне уявлення.

Тут так само багато дерев’яних хат, особливо виразний великий будинок біля зупинки:

Через Волосківці на Чернігів так само проходять автобуси з північно-східної частини області, але ввечері їх небагато і можуть не спинитись. Усе б нічого, якби не хмари мошкари. У всій області навесні була така пошесть, але тут – особливо. Це просто якийсь різновид пекла!

Зрештою, нас врятував автобус із Корюківки, який по новенькій дорозі швидко домчав до Чернігова.

І вдруге все скінчилось, ніби точно так само, як і тоді, давно. Тільки пройшло набагато швидше. Тільки не було уже тої безтурботності й почуття, що попереду ще тьма часу. Зате з’явився поспіх, і відповідальність, і усвідомлення того, як же все заїбало. Мій особистий рай, який я сам поступово зводив, відносна свобода й можливість розпоряджатись своїм часом саме ось так. Я ж точно саме цього хотів, правда?

Позаду залишилась земля, сповнена своїх труднощів і навіть безвиході, але така особлива й справжня. І хоча зовсім не треба чекати ще тринадцять років, аби знов сюди повернутись, чи трапиться нагода ще колись ступити на той самий Берег?..