Холодне сонце Ісландії. День останній

Сама по собі Ісландія ніколи не відзначалась видатною архітектурою. Її будинки мали, по-перше, захищати від холоду, по-друге, бути сейсмостійкими. Церкви, традиційно дерев’яні, недовго витримували тутешній екстремальний клімат. Але хоч Рейк’явік і не може побалувати якимись неймовірними палацами чи замками, його будиночки надзвичайно симпатичні й естетичні.

Так виглядає головна прогулянкова вулиця середмістя, Laugavegur:

Вдалині видніється Гатльґрімскірк'я, до неї підійдемо пізніше.

Стріт-арт за межами усякого здорового глузду

Пофарбовані у чорне хати багато де непоширені, зокрема в Україні, але також можуть бути гарними:

Будинок прем’єр-міністра:

Із півночі місто прикривається гірським хребтом Еша, що захищає його від холодних вітрів. Тому у Рейк’явіку дещо тепліше, ніж на більшій частині острова, зате більше дощів.

Вулиця Laekjargata:

Нею виходимо до озера Тьйорнін, іще однієї популярної прогулянкової зони, а також місця зосередження всеможливих лебедів, гусей та качок. Так як пернатих мешканців тут не їдять, а навпаки щедро підгодовують, вони майже не бояться людей.

Милі будиночки уздовж берега. Нема на них київських (і не тільки) архітектурних геніїв, які б заліпили усе 24-поверховим гівном.

Неоготична кірха Frikirkjan i Reykjavik (Вільна церква Рейк’явіка, 1901 р.):

Пам’ятник бюрократії:

Кафедральний собор у данському колоніальному стилі (1787 р., перебудований в 1847):

Будинок парламенту:

Одна з кафешок:

Поступово пробираємось до порту. За бухтою – вищезгаданий гірський хребет.

За кораблями видно концертний зал Харпа, одну з найвідоміших будівель столиці.

Харпа була зведена у 2007-11 роках, будівництво дещо затрималось із-за світової фінансової кризи. Номінант премії Європейського союзу в області сучасної архітектури.

Моряки задивляються у море…

Пам’ятник Інгольфу Арнарсону (849-910), який вважається першим переселенцем в Ісландію із Норвегії.

А це, певно, вся залізниця, яка є в країні (бо насправді її там немає).

Бухта і гори за Харпою:

Традиційні кам’яні пірамідки-божки, складені на удачу в подорожі.

Тепер повернемось до обіцяної Гатльґрімскірк'я (Hallgrimskirkja), іще одної знакової ісландської споруди. Це найвищий храм та шоста за висотою споруда Ісландії (73 метри).

Пам’ятник перед кірхою належить Лейфуру Ерікссону, який припаркувався біля берегів Північної Америки років за 500 до Колумба.

Храм будували аж 41 рік: з 1945 по 1986. На вежі знаходиться оглядовий майданчик, на який можна піднятись неочікувано ліфтом, а не крутими гвинтовими східцями, як це зазвичай у таких місцях.

На жаль, незважаючи на пристойну ціну (8 євро) і низький сезон, черга на підйом була настільки кошмарною, що не залишала жодних шансів вистояти її при нашому щільному графіку. Довелось і далі розглядати місто з позиції краба.

Особняк Хьовді 1909 року. З 1958 використовується як гостьовий будиночок для іноземних лідерів та знаменитостей. У 1986 в ньому відбулася зустріч Рейгана та Горбачова, яку вважають важливим етапом у згортанні холодної війни.

Сучасне місто навколо. Як же приємно виглядає, коли всі дроти сховані під землю.

Сонячний корабель – скульптура, що навіює асоціації з судном вікінгів. Її автор, Йон Гуннар Арнасон, помер від лейкемії, не дотягнувши до відкриття свого найкращого дітища якийсь рік.

Іще одна лютеранська церква, Хатейгскірк’я. Коло неї не зупинялись, клацнув із вікна.

На цьому зі столицею все, і ми помалу вирушили у сторону аеропорту. Дорога до нього пролягає по мису Рейк’янес, так само багатого на природні дива, як і решта країни. І у нас залишався час побачити деякі із них.

Озеро Kleifarvatn, найбільше на півострові:

Так просто неба в’ялять рибу. Запашок відповідний, гід навіть вікна заборонив відкривати задля кращих фото.

Геотермальна долина Крисуїк (Krysuvik), де з-під землі отруйно-жовтого кольору прориваються киплячі джерела і стовпи пару. Від сірководню тут запах теж специфічний, нагадує тухлі яйця.

Блакитна лагуна – попсове місце для бажаючих зануритись в гарячу водичку прямо із надр землі. В «несезон» вартість входу була баксів 90!

Купальна зона невелика, а от озера специфічного кольору навколо вражають. У хмарну погоду фотоапарат не захотів у повній мірі передати колір, тому довіряйте на слово, вода насправді більше блакитна, ніж біла

Іще одна геотермальна зона, Gunnuhver. Назва її пов’язана з іменем примари, котра лякала місцевих мешканців, поки один священник не перехитрив її якось і не загнав в ось цю діру, звідки вона тепер і димить.

На задньому плані – геотермальна станція. Важко переоцінити, наскільки змінилось життя ісландців після приручення шаленої енергії землі. Нині гаряча вода, опалення та електрика в країні майже безкоштовні.

Від Гуннувер близько до океанічного берега, на якому стоїть маячок.

Пам’ятник безкрилій гагарці, птаху, повністю знищеному людьми ще всередині 19 ст.

Тут ми ще раз побачили і океан, такий же шалений, як і в попередні дні, але цього разу додалось лазурне забарвлення, якого так не вистачало для абсолютно ідеальної картини.

Як я згадував раніше, Ісландія лежить на розломі євразійської та північноамериканської тектонічних платформ, які повільно розповзаються. В одному із місць через розлом був споруджений символічний міст між континентами, яким можна перейти за кілька секунд з Америки в Європу і назад, ну і зробити фото напам’ять.

Іще один космічний пейзаж, що відкривається від мосту, і вже остаточно вирушаємо в аеропорт Кеблавік.

Далі була дорога назад, так само з двома перельотами, ще й 4-годинним нічним простоєм в аеропорту Вільнюса. А рідний Київ зустрів снігопадом і ще більшим холодом, ніж чужа полярна країна. З одного боку, умови транспортування в Ісландію, як і життя там, були досить спартанськими, що у когось могло і виникнути питання, чи варте то все того… Безперечно варте! Вражаючий, ні з чим незрівнянний острів, що дивує на кожному кроці, і ті чотири дні залишились співрозмірні, певно, з цілими роками чужих пустих життів. І відчуття втрати, яке неодмінно мало виникнути поруч із відчуттям невимовного задоволення. Все-таки, ось вона – країна, якої я хотів найбільше в цьому світі, відтепер залишилась у минулому. Невже попереду вже не буде нічого, що б змогло перевершити пережиті емоції за своєю яскравістю?

Але почекаємо. Цей світ таки уміє дивувати, і в позитивному сенсі в тому числі. І навіть у тій же Ісландії побачено далеко не все. Були б можливості повернутись, і час, і удача.

Далі буде.

Можливо.