Страх і ненависть в Ободівці

Церква перебудована з костьолу 1882 року, її старовинний колонний низ явно контрастує з дзвіницею із силікатної цегли.

Але головне чекає на нас за ось цими воротами шкільного двору (вони майже на роздоріжжі трас на Тростянець, Бершадь і Чечельник).

Тут має бути якийсь жарт на кшталт «Удар» не витримав удару, чи щось таке. Ну, ви зрозуміли.

Ободівка уперше згадується в письмових джерелах середини 17 ст. У села було декілька власників (дані про них різняться), але достеменно відомо, що у 1787 році його викупили Собанські у Станіслава Щенсни Потоцького.

У 1800 році Михайло Собанський будує тут палац, один з найбільших та найпрекрасніших на цих землях. Для початку я хочу, щоб ви побачили його весь, і тут нам дуже стане в нагоді акварель Наполеона Орди 1870 року.

Тому що в нашій реальності ви його таким уже не побачите. По-перше, палац звідусіль затуляють дерева, по-друге, те що в них сховане, являє собою жалюгідні руїни та крихти колишньої величі.

Щоб зробити хоч такі фото, мені довелось буквально продиратись через кущі, кропиву і сміття, порядком налякавши птахів, білок і щось повзуче, що давно замінило у цьому обійсті людей.

Краєзнавці стверджують, що палац складається з 2 або 3 частин, добудованих у різний час.

Дружина Михайла, Вікторія, уроджена Орловська, обладнала навколо палацу «англійський» парк площею 17 га, для створення якого запросила відомого на той час дизайнера Діонісія Міклера. З її ініціативи з’явилась також вежа.

Був тут і внутрішній дворик:

Сини подружжя, Людвіг і Готард, були замішані в антиросійських повстаннях, багато років провели у засланнях і рано померли. Після провалу повстань значна частина володінь Собанських підлягала конфіскації, але частину вони змогли відсудити, у тому числі родинне гніздечко Ободівку.

Після смерті Людвіга маєток перейшов у спадок його сину Феліксу, саме за якого досяг найбільшого розквіту. Сам Фелікс, успішний підприємець і філантроп, значно примножив родинні статки і володіння, багато бував у Одесі, Варшаві, Парижі, але зрештою усе одно повертався сюди.

Йому «пощастило» померти у 1913 році – усього нічого до того моменту, коли його нащадки змушені були назавжди полишити Ободівку. У палаці з тих пір чого тільки не було – від комуни, очолюваної самим Котовським, до школи.

Школа тут і нині, тільки переїхала повністю в сусідню убогу коробку, а палац лишили напризволяще. Ні, я то вже звик до того, як у нас пофіг на все старовинне та прекрасне, і скільки тих палаців усюди руйнується просто на очах, але такого велетня чомусь особливо шкода.

Уцілілий місцями декор:

Веранда на бічному фасаді:

Найприкріше те, що все могло скластись інакше. З падінням залізної завіси родичі польських шляхтичів отримали змогу побачити землі своїх пращурів. Серед них – граф Михайло Собанський, прямий нащадок Фелікса Людвіговича по чоловічій лінії.

Його зусиллями відреставрували родинну усипальницю в Чечельнику. Хотів він зайнятись і палацом, але байдужість селян і сільської влади та наша одвічна бюрократія звели все нанівець. А вас ніколи не коробить від усвідомлення того, у якому уїбанському суспільстві ми живемо?

Чи не остання спроба порятунку маєтку зафіксована 3 роки тому, коли навколо палацу вичистили кущі й дерева, які не тільки закривають вид, а й підривають корінням фундамент і стіни – усе що лишилось від будівлі. Але станом на літо минулого року зелень уже відвоювала своє. Зі сторони південного фасаду такі хащі, що туди я навіть не намагався продертись.

Так чи інакше, Ободівка просрала свою перлину і замість бути одним із туристичних центрів Поділля, перетворилась на звичайну діру, де скоро не варто буде зупинятись навіть проїздом. З чим ми її і вітаємо.

Навколо палацу досі є купа старожитностей, як от льодовик (пращур холодильника):

А також інші паркові й господарські артефакти.

Від палацу я вирушив шукати костьол 1822 року, який на Вікімапії хтось позначив на протилежному кінці парку. «Пройти в інший кінець парку» - зазвичай нескладна задача, тільки якщо він не перетворився давно на дрімучий ліс з масою заплутаних стежок.

Усі мої плани і розрахунки по часу пішли нанівець, бо я реально заблукав і кружляв у цій хаотичній плутанині дерев і руїн. Зате назнімав фото декількох будівель колись вражаючої економії Собанських. Господарський двір:

Будинок управляючого:

Флігель (дім садівника або конюха?):

Це не знаю що таке. Можливо, той же господарський двір з іншого фасаду, бо я реально там загубився.

Окрім того, багато споруд майже не відрізнити від радянських, бо вони спаскуджені совковою плиткою, я їх не фотографував. Єдине спільне у цього всього – вони всі покинуті. Тупо добра чверть села – срані руїни.

Водонапірна вежа 1910 року, хронологічно чи не наймолодша будівля маєтку.

Зрештою, десь на третьому колі, на самій інтуїції я знайшов точку, яку шукав. І… бінго, це виявився звичайний житловий будинок! А тепер давайте дружно побажаємо горіти у пеклі тим, хто наносить на карти недостовірні дані (а я молодець, уже все виправив).

Втративши всяку надію, спитав у селян дорогу до траси і пішов на вихід. І вже покидаючи село, надибав таки костьол, котрий, як виявилось, стояв над самою дорогою на дуже видному місці…

Перетворений у радянські часи на спортзал, він виглядає вкрай сюрреалістично.

Сільський будинок культури:

Ну а мені вже час до іншого колишнього села Собанських, Верхівки. Над дорогою розпростерся великий ставок у місці впадіння Бережанки у Берладинку. Далі буде.