Небо і сни води, ч. 2

Просто-таки королівські будяки.

Село лежить на лівому березі Сниводи, яка тут надзвичайно мальовнича у оточенні кам’янистих пагорбів.

І у якийсь момент може навіть на мить здатись, що ось він – рай на землі, де не варто й помирати, аби була змога вічно милуватись цією красою… Але он уже геть близько видніється польський цвинтар і Малий Бабин Яр – місце масової страти євреїв у роки Другої Світової.

На півночі села знаходиться діюча залізнична станція Холоневська, вокзал якої збудований ще у дореволюційні часи. Тоді ж вона отримала таку назву, від прізвища власників Янова, і її не змінювали навіть у СРСР.

Зберігся і старий станційний дзвін, але на місці я впритул його не побачив, а роздивився тільки на фото.

Біля станції є пару старих будинків у чудесному поєднанні граніту та цегли. Ось цей на приватній території, схоже, житловий, але можливо, відноситься до залізничного господарства.

А це точно житловий.

Уже від нього видніються куполи церкви, яка стоїть на кладовищі. І якщо для церков це звична загалом ситуація… то от колодязь біля неї, з якого люди беруть воду… Словом, я погидував, хоча поповнити запас води не завадило б.

А тепер гайда наввипередки з коровами дивитись найцікавіші пам’ятки Іванова-Янова.

Першим впадає у вічі комплекс колишнього монастиря бернардинів – величний костьол та келії.

Ясно, що у радянські часи то все було пристосовано у різних практичних цілях, я це розумію. Але навіщо обліплювати будівлі такою гидотною плиткою, от цього аж ніяк не розумію.

Сам костел законсервований і терпляче чекає на чарівника на вертольоті реставрацію. Будували тоді на віки, отже, ще постоїть і підожде, але ж не вічно…

А далі, неочікувано, - вежі повноцінного замку. Та ще й такий замок, що палац одночасно.

Історія твердині почалась аж у 1410 році, коли селом володіла шляхетська родина Мишок, які і звели це укріплення.

На початок 18 ст. усе змінилось. Шляхтичі обзавелись подвійним прізвищем – Мишки-Холоневські, від свого маєтку у Холоневі. Замок же втратив початкове значення і був поруйнований. Саме на руїнах замку виріс і палац, що зовні досить непогано зберігся. Зараз там діє інтернат.

Роздивитись толком палац з лицьової сторони не дала ціла зграя злющих сторожів (а от людей чомусь узагалі не було, хоча інтернат ніби цілорічний заклад, може, теж має канікули?).

Зате можна було спокійно оглянути задній фасад.

Ця сторона відверто облізла, але в такому виді навіть сильніше віддає старовиною.

З південного боку особливо добре збереглись ще замкові укріплення.

І найпотужніша на вид південно-східна башта з еркером (ми звели для тебе вежу на вежі, щоб ти міг знаходитись у вежі, знаходячись у вежі).

Снивода за 400 метрів до свого устя. В безлисту пору року від річки можна побачити й палац.

Через дорогу – якась цікава споруда з колонадою, яка бозна-що таке, але туристи її традиційно фотографують, ну а я чим гірше.

Покидаю Янів, рухаючись далі на південь, через Південний Буг по ось такому містку.

По ліву руку видніються залишки старого мосту.

А по праву – звичайна подільська краса.

І через невелику лісосмугу проїжджаю у наступне село, Гущинці.

На тлі усіх сіл того дня, Гущинці виявились досить непривітними, усе цікаве – за закритими воротами.

Чудову церкву 1910 року (іще одне геніальне поєднання каменю та цегли) довелось розглядати крізь паркан, бо двір був зачинений.

Симпатичний будиночок лікарні(?).

Наступним на черзі був палац, що знаходиться на території місцевого училища. Туди потрапити теж непросто, бо ворота зачинені, а зайти можна тільки через таку вертушку… ну ви уявили яку, словом, велосипед туди не просунеш.

І тому довелось шукати обхідні шляхи, а саме спуститись до Бугу, і вже звідти, крутими стежками, брати палац штурмом. Ось так він виглядає зі сторони річки.

Селом володіли ті ж самі Мишка-Холоневські, які звели класицистичний палац на початку 19 ст. Останньою його власницею була російська княгиня Любов Абомелік.

У радянські часи палац слугував корпусом Гущинецького ПТУ, на початку 90-х його покинули, переїхавши в сусідні будівлі. Він так і досі є на території училища та на балансі Міністерства освіти, тільки ніхто ним не займається. На фото минулих років на ґанку ще обнадійливо стоять будівельні козли, так от, досі вони вже зогнили і осипались.

І так, дорогою назад я таки просунув велосипед через оту вертушку.

А тут сьогодні танці в клюбі

Старий водяний млин.

У селі є подібний до іванівського міст через Буг, мені туди не треба було, просто завернув зайвий раз глянути на річку.

І теж залишки старого мосту ще проглядаються.

Вид на млин:

Ну а тепер пора нарешті на нормальну дорогу, яка веде на Калинівку.

Прощальний погляд на негостинні Гущинці, які з цієї сторони мають цілком міський вигляд:

Калинівка у буквальному сенсі прогриміла на всю Україну 26 вересня 2017 року, а до того це було маловідоме й непримітне місто. Ніяких туристичних цікавинок тут немає, зате це транспортний вузол, звідки зручно добиратись до Вінниці і не тільки.

Пенсійний фонд.

На Калинівку у мене не залишалось ні бажання, ні сил, ні часу, але до вокзалу треба було їхати майже через усе місто. Центральна його частина чиста і уквітчана, і я вірю, що ніякі потрясіння не завадять Калинівці залишатись такою ж симпатичною, як і того літнього дня.

На ходу фотографував сакральні споруди. Усі вони новозбудовані і історичної цінності не мають. Церква перша:

Церква друга:

Костьол.

І для повного конфесійного комплекту, протестантський молитовний дім. Це уже біля вокзалу.

Там же – водогінна вежа, старовинний низ якої дико контрастує з негарним набалдашником згори і навіює якісь непристойні асоціації.

І, власне, вокзал, дуже вчасно, бо і мої сили закінчувались, ще й колесо якраз спустило. Але ще я мусив за рекордні 7 хвилин скласти велосипед, щоб устигнути на передостанню на той день електричку до Вінниці.

У якості постскриптуму варто зазначити, що каси на вокзалі не працювали, і дорогою також ніхто не виявив бажання узяти плату з цілого натовпу людей, що сіли у Калинівці. А потім у нас приміські поїзди неприбуткові і їх треба скорочувати, ага.

Весь маршрут того дня: