Деражня

Одразу за вокзалом знаходиться райвідділ поліції, у модерному прибутковому домі 1912 року, одному з найгарніших у місті.

На виході з привокзального скверика саме відбувалась якась треш-вистава для дітей із страшнуватою свинкою Пеппою (відчуття, наче їй так набили морду, що ніс завернувся набік) у головній ролі. Це все дуже органічно вписувалось у наркоманську атмосферу, яка супроводжувала мене протягом усієї подорожі.

Зі скверика я потрапив на вулицю Миру – головну у місті і найгарнішу. Тут є ряд непоганих історичних будинків.

Особливо ось цей – особняк адвоката Периторіна.

За автостанцією сховалась церква адвентистів.

За нею забудова цієї частини міста закінчується, поступившись місцем плавням на річці Вовк. На горизонті стирчать храмові шпилі, отже, туди ми і йдемо.

На повороті до мосту знаходиться міська лікарня, один з корпусів якої – колишній особняк Теппера, Раціборовського (там ще багато хазяїв було) 19 ст.

Правда, час не пошкодував цю споруду, але колишнє величне минуле в її виді ще можна угадати.

Став на Вовку.

Далі я вступаю в район Старе Місто (принаймні, так тут називається автобусна зупинка).

Магазин «Побутова техніка з Європи». Це просто бомба. Кожному покупцеві – надгробок у подарунок.

Понад дорогою до храмів лежить кладовище – страшне, занедбане.

Нарешті край міста і костел. Історичної цінності він не має (2000 рік побудови), але ж красень. Глядиш, років через 200 і будуть катати сюди туристи та дивитись на пам’ятку архітектури.

Акурат через дорогу – православна церква, також новітня.

Переходжу через Вовк і вертаюсь у центр. Річка така ж безрадісна, як і майже все у цьому місті. Хоча його жителі, звісно, зі мною не погодяться.

1955.

Припустимо, паркове озеро.

Залишилось домучити шматок вулиці Миру, що відділяв мене від вокзалу.

Деражня – місто поминок. Тут можна купити вінки і штучні квіти в 3D кінотеатрі, будинку культури і навіть чоловічій перукарні. Якщо шо, до проводків ще було багацько часу, тижні 3-4.

Лавочка не менш епічна, ніж магазин побутової техніки.

Площа з фонтанчиком у центрі.

На щастя, на цьому все. Навіть урізаного часу мені вистачило з головою, ще й лишилось хвилин 15 провештатись по вокзальній території. За привокзальним кафе є цікава водогінна вежа 1946 року.

Кілька кадрів із пішохідного мосту над коліями.