Тульчин золотистий

Майже усі цікавинки Тульчина розташовані на головній вулиці, яка носить ім’я Миколи Леонтовича, сам палац – за пару хвилин ходьби від неї. Але якщо ви хочете затриматись тут довше, ніж на годину-півтори, варіанти теж є.

Наприклад, прогулятись у сусіднє село Кинашів (2,5 км від автостанції) подивитись на красиву муровану церкву 1905 року.

І Тульчин, і Кинашів лежать на південь від сильно запрудженої річки Сільниця. Із села є вихід до ставків на Сільниці, які порадують ламповими українськими пейзажами.

У самому місті можна піднятись на узвишшя на його південних околицях та подивитись на нього згори.

Перша локація знаходиться на південно-східній окраїні, на старому єврейському кладовищі. Як водиться в Україні, воно занедбане.

Дуже занедбане.

Заплутаними вуличками пробираюсь на південно-західну сторону. Тульчинський приватний сектор – той іще шанхай, хоча тут зрідка теж можна надибати щось цікаве.

Нарешті пагорб знайдено. Вид на Броварський став, міські 5-поверхівки і біло-блакитний торговий комплекс.

Рожева церква у центрі кадру – місцевий Кафедральний собор. За ним видніються куполи церкви в Нестерварці, селі по той бік Сільниці. До неї з точки зйомки 2,5 км, а до лісів на горизонті, певно, – всі 6.

Успенська церква – іще одна місцева святиня, до якої ми скоро підійдемо поближче.

Зійшов до берегу ставка. Якщо коло нього і була колись броварня, то уже й сліду її нема.

Пагорби, із яких я щойно спустився.

До центру вертався через продовгуватий меморіальний сквер, у якому, окрім власне пам’ятників усім можливим печалям і війнам, є стенди з символічними рисунками чи словами, які змушують замислитись про швидкоплинність нашого буття.

Місце справді моторошне, навіть якщо не зважати на велике кладовище одразу за сквером. Особливо це відчувалось хмарного листопадового дня.

Нарешті обіцяна вулиця Леонтовича.

Пожежна каланча. З приміщення вибіг дядько, спочатку нагримав, що фотографую без дозволу, потім таки дозволив, ще й запрошував піднятись на неї та поглянути на місто згори. Може, грошей хотів заробити, чи просто маніяк Словом, не пішов я туди.

Малий палац зведений у 1757 році для тимчасового проживання Потоцьких, поки будувався основний. Тому що могли. Зараз тут технікум ветеринарної медицини. На передньому плані – позолочений бюст Суворова. Видатний полководець жив і працював у Тульчині в 1796-1797 роках.

РАГС – колишній особняк початку 20 ст. Правда ж шикарний.

Костел 1873 року перебував якраз на капітальній реконструкції, тому вигляд у нього не дуже.

Через дорогу – доглянутий осінній парк.

На центральній вулиці заслуговують уваги ще кілька цікавих будинків.

Цей красень у аварійному стані…

Костел св. Станіслава, зведений на межі 18-19 століть, задумувався як родинна усипальниця Потоцьких. За роки свого існування сильно змінив не тільки зовнішній вигляд, а й конфесію. Тепер це – Христо-Різдвяний Кафедральний собор православної церкви.

Тутешній Суворов уже на коні.

Іще одна старовинна церква – Успенська, 1789 року. Вона знаходиться на одній із бічних вуличок.

Заслуговує уваги розпис дзвіниці, яка одночасно є входом до храмового двору.

Старий будинок за церквою.

На тій же вулиці знаходиться краєзнавчий музей Шредінгера, відкритий і закритий одночасно (зовнішні двері відчинені, внутрішні замкнені на ланцюжок, на стук так ніхто і не з’явився).

Цікава сама по собі будівля музею. Її стару фотографію я побачив у кафе навпроти, де на стінах висять ще кілька історичних знімків Тульчина. Це якраз той випадок, коли без дерев було набагато краще.

У місті є і приклади радянського конструктивізму, в принципі вдало вписані в його образ.

Звідси уже видно палац.

Іще один старий будинок із затертим словом «Аптека» на бічній стіні.

І ось – він. Зведений у 1782-85 роках у стилі раннього класицизму, архітектор – Жозеф Лакруа. Зараз важко уявити усю його колишню велич. Палацовий комплекс містив у собі також розкішний ландшафтний парк, театр. А які там мали бути інтер’єри, меблі, картини… Навіть каналізація – величезна рідкість на ті часи. Підземні ходи, звісно ж, і легенди про скарби.

Палац зведений близько до Сільниці, фасадом повернутий до міста. До головного корпусу примикають 2 флігелі, з’єднані з ним напівкруглими галереями. Одну з галерей з якогось переляку розібрали уже в часи незалежності.

Уперше я побачив його за 3 місяці до того, проїздом, із вікна автобуса. Враження від цього красеня було таке сильне, що Тульчин міцно засів у моєму мозку і підправив плани подорожей, у яких його тоді й близько не було.

На місці ж довелось зіштовхнутись із печальною реальністю. До пуття доведений тільки фасад палацу, галерея та шматочок флігеля. Решта являє собою жалюгідне видовище.

Західний флігель.

Східний.

Особливо все сумно із зовнішньої його сторони. Колонаду навіть обгородили із-за небезпеки обвалу.

Тут ще зберігся родинний герб Потоцьких. Думаю, ще пару років бездіяльності, і ми зможемо бачити його тільки на фотографіях.

Задня сторона головного корпусу також облізла.

Узагалі не люблю собак, але цей товариш зі мною одразу подружився. Особливо, коли я віддав йому майже все своє печиво Після цього він вірно супроводжував мене упродовж усього обходу палацової території.

Звідси зовсім близько до ставка, за яким уже видніється село Нестерварка (не питайте мене, де ставити наголос у цьому страшному слові).

Нестерварська церква кам’яна, збудована у 1822-48 роках.

Арка на в’їзді до Тульчина.