Невідомий Крим, ч. 3. На охороні коси

В середині XVII століття у турок виникла необхідність перекрити прохід на півострів через піщану косу – для захисту від набігів козаків та калмиків. Хто саме керував проектуванням та будівництвом невідомо, але попрацювали вони на славу – могутні стіни пережили багато віків і, сподіваюсь, стоятимуть ще довше. Дата зведення також невідома. Перша письмова згадка – 1651 рік.

Спочатку це була лише одна башня з гарматами і прилеглими залізними воротами, що перекривали дорогу вглиб півострова, але поступово вона виросла до вражаючої за розмірами твердині неправильної форми з п’ятьма бастіонами та надворотною башнею.

Тим не менш, історичних подій на долю фортеці випало небагато. Уперше вона здалась під час нападу козаків у 1668 році. У 1737-ому її успішно штурмували спільні сили козаків та російських військ, а у 1771 – уже чисто російських, під керівництвом князя Василя Долгорукого.

З приєднанням Криму до Російської імперії стратегічне значення фортеці зійшло нанівець, і поступово вона почала занепадати. Останньою, по суті, важливою для Арабату подією була Кримська війна, коли два батальйони захищали в цьому місці прохід на півострів. Захистили.

Під час Великої Вітчизняної війни тут не вібдулось жодних видатних битв, хоча локальні протистояння, звісно, траплялись – гріх було не використати надійні кам’яні мури. Німці устигли прорити від фортеці до Сиваша протитанковий рів, укріплений бетонними ДОТами, що добре збереглись і донині.

Можливо, найбільшої біди твердиня зазнала не од війн та часу, а із-за мирних жителів, які у 20-30-ті роки минулого століття почали було здирати її облицювання для власних потреб, але влада швидко втрутилась. На превелике щастя, навколо немає великих населених пунктів, відповідно, смітити й руйнувати тут теж нема кому.

У сучасному вигляді Арабат добре зберіг усі свої стіни і укріплення. Зсередини він майже повністю засипаний землею і зовсім малодосліджений. Посушлива і віддалена від великих міст земля не надто приваблювала дослідників навіть у радянські роки. Остання (і чи не перша?) експедиція відбулася у 1988 році.

За свідченнями із тих же 20-30-х років, тоді тут ще стояла мечеть, пізніше, найімовірніше, підірвана. Археологами була досліджена баня і казарми. В принципі, ось і все. Внутрішні будівлі фортеці разом з, можливо, великою кількістю таємниць і несподіванок ще чекають на своїх відкривачів під товстим шаром ґрунту.

Окрема історія – як сюди дістатись. Безперечно, Арабат є найбільш важкодоступним із усіх об’єктів, про які я вже писав чи планую писати.

Найближчий населений пункт – село Кам’янське (історична назва – Ак-Монай), що знаходиться за 3-4 км на південний схід. Але в це село не ходить рейсовий транспорт. Узагалі ніякий. Зовсім. Хоча старезна зупинка на головній вулиці свідчить, що колись він тут був.

Варіантів як дістатись декілька. По-перше, звісно, своєю машиною. По-друге – будь-яким поїздом лінії Джанкой – Керч до станції Петрове і далі автостопом (варіант, який обрав я). Хоча попутних машин тут відверто небагато.

Є й третій варіант – забронювати місця у одній з баз відпочинку села. На їхніх сайтах я бачив пропозиції забрати відпочивальників своїм транспортом від однієї з найближчих залізничних станцій чи просто селищ.

Кам’янське, розташоване просто на березі Азовського моря, вдало цим скористалося. Майже всі прибережні вулиці складаються з баз відпочинку та пансіонатів. Від села і до фортеці тягнуться вражаючі (і майже безлюдні!) золотисті пляжі. На жаль, випробувати море не вдалось, було вже надто холодно.

По інший бік Кам’янського – ще одна місцева пам’ятка, Ак-Монайські каменоломні. Це зараз вони стали цікавинкою для туристів і місцем для змагань з підземного орієнтування. А за часів Катерини II сюди відправляли виключно примусово – неугодних солдат та інших каторжників.

Добутий камінь йшов на будівництво найближчих поселень, зокрема Феодосії. А в 90-і роки XX ст. тут ще й переховувалась місцева банда.

Зараз це величезні і вкрай заплутані галереї, загальною довжиною понад 30 км. Існує легенда, що одним з тунелів можна дійти аж до Аджимушкайських каменоломень, тих, що в Керчі. Збереглись тут останки каторжників, так-сяк прикидані камінням, і їхні настінні малюнки. На жаль, відвідувачів тут набагато більше, отже більше і сміття, і сучасних дибілоїдних графіті.

Як і у випадку з фортецею, каменоломні залишились поза увагою археологів. Можливо, колись настане час і знайдуться охочі їх дослідити. А поки вони зберігають свої мовчазні таємниці. Мовчить і стара покинута фортеця на березі Азовського моря. Хтозна, скільки секретів береже вона під товстим шаром землі, часу і людської крові.