Десь, майже в цьому самому світі

На момент здобуття незалежності Україна була досить розвиненою державою. Не те щоб однією з найбагатших, проте потужні підприємства і аграрний сектор, які лишилися після розвалу Імперії, могли принаймні забезпечити її населення роботою та більш-менш прийнятним існуванням.

Але сталося не так, як гадалося. Майже одразу після того, як затихли радощі з приводу незалежності, більш спритна частина населення швидко і організовано розграбувала приватизувала усі ті багатства. Інша частина, хоча і перевищувала першу кількісно в десятки, а то і сотні разів, тим не менш, виявилась недієздатною і неспроможною протиставити новоспеченим багатіям хоч щось. Отож їм залишалось хіба що найматись до них на малооплачувану і важку роботу, проклинати скрутне життя і розказувати нудні оповіді, що традиційно починались зі слів «От в наши времена…»

А ще через кілька років в Україні вибрали нового Президента. Президент перед виборами обіцяв зміцнення міжнародного авторитету, покращення, стабільність і т.д., словом, усе те, що завжди обіцяють типові президенти.

А, прийшовши до влади, одразу ж почав втілювати свої обіцянки з покращення життя. Тільки покращував його не всім, а лише собі, своїм родичам та однопартійцям.

Минали цілі десятиліття. Україна перетворилася на найбіднішу країну не тільки Європи, але й усього світу. Рівень безробіття сягнув захмарних 90 відсотків, в державі процвітали СНІД та холера. Іще більше скоротилась тривалість життя – нещасні, що не втекли з цього пекла, жили у середньому 47-48 років. Країна з казково багатими ґрунтами і пасовиськами закуповувала їжу у сусідів.

Гривня зробилась всесвітньо знаменитою завдяки своїй ганьбі – рекордна інфляція змушувала друкувати все нові і нові номінали, гроші настільки знецінились, що їх вигідніше було використати як туалетний папір, ніж купити цей папір на них. Банкноти з дванадцятьма і більше нулями годились хіба що на продаж у якості сувенірів туристам, котрих ще якимось дивом заносило у бідну здичавілу державу. Зрештою, гривня узагалі зникла, поступившись місцем російським рублям та американським доларам.

А що ж Президент? Він так само успішно і безтурботно займав свою посаду. Звісно, перед кожними новими виборами ставало усе більше людей, які не вірили в його казки-обіцянки. Але і з кожними виборами довшали його руки, які кінець кінцем могли забезпечити потрібний результат уже зовсім не зважаючи на думку електорату. Дійшло навіть до абсурду, коли бульдозери під виглядом зносу трущоб розвалювали будинки тих, хто не голосував за Президента. Залишені напризволяще люди сиплали прокльонами на камеру кореспондента EuroNews, цивілізовані європейці дивились новини і гостро їм співчували. І… все. Одні лише слова.

Наші дні. Міністр фінансів України звітує, що у державній казні лишилось аж 217 доларів. Приблизно через місяць після того у Києві відбувається велике торжество на честь 89-річчя Президента. Усе свято організовано пишно та зі смаком і явно не на одну тисячу тих самих доларів. Перед тисячами присутніх Президент з трибуни виголошує промову про нові досягнення у економіці та зростання соціальних стандартів.

Як не дивно, серед присутніх досі є ті, хто вірить йому. Що ця криза точно остання і ось-ось мине, та і взагалі уже жити стало відчутно краще. Люди – казково тупі істоти, тому дивуватись тут нічому. Але більшість усе ж давно ненавидить цю владу. Тим не менш, їх зігнали сюди, і вони покірно слухають цю маячню. Їм не вистачить розуму і сили хоча б скинутись на снайпера, залишається тільки мовчки скреготіти зубами і чекати, доки перестарілий мішок з лайном сам відійде назад у лоно матінки-природи.

Звісно, з Україною нічого такого не сталося. Та щоб уся ця оповідка із казки стала реальністю, достатньо замінити в тексті слово «Україна» на «Зімбабве». Це ця країна, отримавши багатий спадок од колоніальної Британії, змогла все розбазарити і стати найбіднішою. Це її долар встановив рекорди інфляції і зник, а президент велів зносити будинки непокірних, в той час як сам живе і процвітає на тлі всезагального катастрофічного зубожіння.

Ми поки що далекі від усього цього страхіття, але, як бачимо, перші кроки уже зроблені, і дуже вже вони походять на перші кроки маленької африканської країни. Отже, сценарій майбутнього уже також написаний. Чи ми все ж зможемо зробити його більш оптимістичним?