Театр екзорцизму або церковний бізнес

  • 03.04.21, 13:40

«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва

Практики екзорцизму або вичиток, тобто вигнання з людини бісів, повсюдно існують в Україні — від сільських церков до великих монастирів. Часто люди самі хочуть, щоби їх зцілили від одержимості, а священники відповідають на цей запит. З іншого боку, з вас можуть почати виганяти біса в найнесподіваніший момент — тоді, коли ви будете найбільш вразливі. Журналістка Світлана Ославська досліджує цю тему — вона вже побувала в монаха, який нібито зцілює хвороби, а тепер розповідає про «лікування одержимості» в одній православній громаді під Києвом. 


Під хрестом

У селі Катюжанка за 55 км від Києва люди лежать під хрестами. Простягаються на дерев’яних лавах, а важкий кам’яний хрест кладуть їм на груди. Кому тяжко тримати на грудях (він має десь 30 см у довжину і 8 — у товщину), пробує відсунути хреста нижче. Трохи згодом підходить священник і сідає людині на живіт.

«А ви візьміть у батюшки благословення і вас теж під хрест положать», — радить мені Галина, сухенька жінка років 65. Вона сама так лежала щойно — здавалося, що хрест важить, як пів її тіла.

А перед тим між нею і священником відбувався такий діалог:

«Не мешай мне!» — батюшка.

«У-у-у, у-у-у», — Галина невиразно стогне.

«Скоко тебе лет уже? Две тысячи есть?.. Рожки у тебя есть?»

«Какие рожки, у меня их давно нет!»

«А крылья есть?»

«Нет ничего!»

«А хвостяра?»

«И бороды уже нет вот такой — ничего у меня нет. Только тело маленькое, тощее, холодное, черное, спаленное твоим огнем вот этим!» — тепер голос Галини різкіший за той, яким вона зверталася до мене, і якийсь неприродний — ніби вона і батюшка розігрують сценку в аматорському театрі.

Коли нам пізніше вдається поговорити, дізнаюся, що Галина їздить сюди з Боярки вже сім років. Каже, що довгий час біс у ній не проявляв себе й лише кілька місяців тому заговорив. Тепер він слабкий, безпечний для оточення, бо отець «запрєт йому дав».

«Брати запрєт» — це так у Катюжанці називають і обітницю не курити чи не пити впродовж певного періоду. Запрєт беруть у священника Олександра Бонара. Так він допомагає людям долати залежності. Це основна спеціалізація церкви в Катюжанці, а другорядна — лікування безпліддя та зцілення від інших хвороб. А ще вигнання бісів: у розумінні церкви це теж хвороба — одержимість. Таких, як Галина, тут називають «болящими». 

Говорити голосами

Після історії про монаха-цілителя мені написала Софія [на її прохання ми змінили ім’я]. У кількох реченнях розповіла, як десять років тому, 30-річною, потрапила до Катюжанки. У неї були проблеми в особистому житті, нерви, і як наслідок — проблеми зі здоров’ям, які не вдавалося вилікувати традиційнішими методами. Хтось порадив з’їздити до отця Олександра. На той момент вірянка, Софія до поради прислухалася. А в Катюжанці її раптом почали «лікувати» від одержимості дияволом.

«В мене була гостра депресія — в якийсь момент було так зле, що я ледве ходила. Але я не мала поняття про терапію й намагалася сама вигребти».

У Катюжанці вона побачила сільську хату, на ній гучномовець, а перед хатою — натовп. Виявилося, це залежні від алкоголю, наркотиків і паління приїздять до отця Олександра з усієї України. Софія не очікувала такого, але стала в натовпі слухати проповідь. Отець говорив людям: такі-сякі прокляті, дияволу продалися. І що мають узяти запрєт, на скільки зможуть витримати. Якщо порушать обітницю — закурять раніше терміну — то «носитимуть на плечах розіп’ятого Христа».

Після проповіді Софія стала в чергу до батюшки.

«І раптом мене висмикують із натовпу, ведуть за олтар і кладуть на мене великий церковний хрест. Я не до кінця розумію, що відбувається, аж тут приходить батюшка. «Виходь!», — каже, але звертається не до мене. І я розумію, що з мене виганяють диявола. При цьому він сидить у мене на животі, а в мене в животі завжди чути пульс. І тоді він каже: «О, бачиш, гад б’ється в животі».

Свій тодішній стан Софія описує так: колосальне нервове напруження, її світ сипався. Потрібна була якась опора, і нею могла стати віра. Коли Софії повідомили, що за один раз одержимість не вилікувати, вона довірилася й почала приїздити до Катюжанки у вихідні. Крім процедури з хрестом їй давали читати духовну літературу — про святих старців, монахів. Але в одній книжці Софія прочитала, що Сталін взагалі-то був непоганою людиною, але оточення мав кепське. Якось у Катюжанці вона сказала, що ходила до Михайлівського собору — церкви Київського патріархату. «Як ти могла! Та ти ж нехрещена!», — була реакція, після чого її перехрестили в патріархаті Московському. Присутність політики в церкві її вразила, і хоч не одразу, але стала одним із чинників, чому Софія не лишилася в Катюжанці надовго: пригадує, що було чотири поїздки. 

Насторожували й деякі інші речі. Батюшка Олександр мав асистентку, яку всі називали матушкою. Ця жінка розповідала, що колись теж була одержима, але батюшка її зцілив. Під час одного із сеансів вона запитала Софію, чому та не «говорить голосами». «Бо я голосів не чую», — відповіла. На що та заперечила: «Ні-ні, треба говорити, треба виводити це назовні».

«А під час одного сеансу я відчула в собі дивний імпульс — що мені було б нескладно отак із батюшкою поговорити, ніби не від себе. Відчула, що народжується агресія. А потім думаю: стоп, це ж не мої думки».

Агресія в ній росла від безрадності, від нерозуміння, як у цій ситуації поводитися. Тому що ситуація нормальною не була. Софія додає, що їй вдалося зберегти позицію спостерігачки завдяки професійному досвіду: вона працює в театрі й пів життя на репетиціях просиділа. Каже, якби не це, якби не освіта, вона б легко могла остаточно повірити у свою одержимість і хтозна, чим би все закінчилося.

Більше тут zaborona.com/i-tut-ya-rozumiyu-scho-z-mene-viganyayut-diyavola-teatr-ekzorczizmu-za-godinu-vid-kiyeva/

Бог белых пятен

  • 30.03.21, 10:00
Бог белых пятен — логическая ошибка, состоящая в том, что неизвестное замещается некоторым мифом, и более не считается неизвестным. Данный миф может несколько варьировать в зависимости от конкретной религии, но суть объяснения неизученного феномена состоит в том, что "так пожелал (сделал) бог". Очевидно, в силу определённых мировоззренческих особенностей, к этой ошибке почти исключительно тяготеют лишь верующие.

Формулировка ошибки:
Наука не может объяснить явление А. Следовательно, явление А происходит вследствие вмешательства Бога (богов).

Один из примеров логики бога "белых пятен" - аргументация сторонников "теории разумного замысла" ("разумного дизайна" - англ. Intelligent Design, ID) Сторонники "разумного замысла" усердно выискивают в современном знании и понимании мира «белые пятна». Если находится явный пробел, то автоматически полагается, что перед нами — дело рук божьих. Однако добросовестных теологов, подобных Дитриху Бонхофферу, беспокоит, что по мере развития науки и уменьшения количества «белых пятен» загнанному в угол богу в конце концов совсем нечего будет делать и негде прятаться. Учёных же волнует другое. Признание своего невежества в определённых вопросах является необходимой частью научного процесса; более того, отсутствие знания воспринимается как призыв к будущим победам. Большинству учёных скучно заниматься тем, что уже известно. Неизвестное же воспринимается ими как вызов. Мистики же обожают тайны и во что бы то ни стало стараются их сохранить. Учёные их любят по другой причине: тайны открывают для них поле деятельности. Вывод печален - одним из самых пагубных действий религии является пропаганда идеи о том, что отказ от познания является добродетелью.

Настоящая наука нуждается в признании своего невежества, в существовании пока ещё не разгаданных тайн. Поэтому, мягко говоря, печально, что главной стратегией апологетов креационизма стали выискивание пробелов в научном знании и претензия на заполнение их по умолчанию «разумным замыслом». Вот, например, гипотетическая, но очень типичная ситуация. Креационист: «Локтевой сустав малой пятнистой скользкой лягушки устроен нечленимо сложно. Ни одна из его частей не смогла бы работать в отсутствие других. Могу поспорить, что вам не удастся объяснить, как локоть малой пятнистой скользкой лягушки мог возникнуть посредством цепочки медленных постепенных изменений». Если учёный не сумеет мгновенно дать исчерпывающее объяснение, креационист по умолчанию делает вывод: «Ага, альтернативная теория “разумного замысла” победила по умолчанию». Заметьте, как подтасована логика: если теория A не в состоянии чего-либо объяснить, то теория B, без сомнения, верна. Излишне добавлять, что менять теории местами в данном аргументе не разрешается. Нас призывают признать теорию правильной по умолчанию, даже прежде чем мы рассмотрим, лучше ли она объясняет вопрос, который оказался не по силам предыдущей теории. «Разумный замысел» получает карт-бланш, а заодно — и полную свободу от предъявляемых к эволюции жёстких требований.

Иллюстрацией теологии «белых пятен» служит увлечение креационистов пробелами в палеонтологической летописи. Однажды Ричард Докинз в одной из своих книг начал главу о так называемом кембрийском взрыве следующей фразой: «Возникает впечатление, что ископаемые были помещены сюда без всякой эволюционной истории». Целью предложения было заинтриговать читателя, пробудить в нём любопытство к следующему далее исчерпывающему объяснению. Теперь, наученный горьким опытом, Докинз удивляется, что вовремя не догадался, как часто эту фразу будут едко цитировать вне контекста, оторвав от неё последующее полное объяснение феномена. «Белые пятна» в ископаемой летописи радуют креационистов, как и любые пробелы.

Многие эволюционные преобразования элегантно подтверждаются более или менее непрерывными линиями плавно меняющихся промежуточных ископаемых организмов. Для некоторых преобразований переходных ископаемых не найдено, это-то и есть знаменитые «пробелы». Майкл Шермер остроумно заметил, что обнаружение нового образца, попадающего по своим признакам в середину пробела и рассекающего его надвое, даёт креационистам повод провозгласить, что количество пробелов таким образом возросло вдвое! И прошу ещё раз обратить внимание на беспардонное использование принципа правоты по умолчанию. Если подтверждающих предполагаемый эволюционный переход останков ещё не найдено, по умолчанию делается вывод, что такого перехода не было и перед нами — доказательство работы бога.

Требование полного вещественного подтверждения каждого шага каждой линии развития, будь то эволюция или другая наука, противоречит элементарной логике. Это аналогично требованию судьи, ведущего дело об убийстве, представить для вынесения приговора полную видеозапись каждого шага убийцы до момента преступления — и чтобы в ней не было пропущенных кадров. В окаменелости превращается только крошечная доля всех умерших организмов, и нам уже повезло, что мы имеем так много промежуточных ископаемых. Могло оказаться, что окаменелости вообще отсутствовали бы, но в любом случае доказательства эволюции из других источников, таких как молекулярная генетика и географическое распространение, являются не менее убедительными.

По умолчанию в "белых пятнах" креационисты размещают бога. Любой раздел науки с недостаточным количеством информации или ее осмысления автоматически передается под начало бога. Стремительность, с какой делаются заявления о нечленимой сложности того или иного объекта, свидетельствует лишь о недостатке воображения. Тот или иной биологический орган, будь то глаз, бактериальный жгутиковый двигатель или биохимический процесс, провозглашается нечленимо сложным — и точка. Несмотря на предыдущие уроки разоблачения устройства глаз, крыльев, множества других объектов, каждого нового кандидата возносят на пьедестал, словно его нечленимая сложность очевидна, не требует доказательств и гарантирована указом. В ход идет логика, не более убедительная, чем следующая: "Я (имярек) не в состоянии вообразить, каким именно образом посредством постепенных изменений мог появиться (вставьте название биологического объекта). Поэтому я объявляю данный объект нечленимо сложным. Следовательно, его сотворил всевышний". Стоит построить аргументацию подобным образом — и немедленно становится очевидно, что ее легко может разрушить находка каким-либо ученым промежуточного звена или хотя бы гипотеза о возможном промежуточном звене. И даже если наука пока не дает объяснения, вывод о преимуществе варианта "разумного замысла" нарушает общепринятые логические правила. Рассуждения сторонников "разумного замысла" — это рассуждения ленивых, пораженческих умов, "доказательство" от "не могу поверить".

Безусловно, предстоит ещё много работы, которая, не сомневаюсь, будет выполнена. Но её никогда не удалось бы проделать, если бы учёные лениво опускали руки при столкновении с первыми же трудностями, как рекомендуют нам сторонники «разумного замысла». Советы его апологетов учёным можно выразить следующим образом: «Не понимаете, как это работает? И не надо — бросьте всё и объявите, что это дело рук бога. Не знаете, как появляются нервные импульсы? Отлично! Не понимаете, как мозг регистрирует и хранит памятные события? Замечательно! Поразительная сложность фотосинтеза вас затрудняет? Лучше не придумаешь! Бросьте, пожалуйста, ломать голову над загадками, признайте своё поражение и молите господа. Дорогие учёные, не решайте ваши головоломки. Несите их нам, а уж мы-то найдём им применение. Не покушайтесь, проводя свои исследования, на драгоценное невежество. Нам эти славные пробелы нужны как последние лазейки для бога». Святой Августин сказал об этом довольно откровенно: «Существует иной, гораздо более опасный вид искушения. Имя ему — порок любопытства. Именно он подвигает нас на попытки разгадать недоступные нашему пониманию, ненужные нам тайны природы, познания которых человеку желать не должно»
Источники:
Р. Докинз "Бог как иллюзия" глава 4


Марія Заньковецька та український театр

А ви знали, що батьки Марії Заньковецької були абсолютно проти її театральної кар'єри? Вона була з дворянського роду, а розважати «звичайних громадян» таким людям було не комільфо. А ще її майбутній коханий домовився з її першим чоловіком (згодні, заплутана історія), щоб той відпустив Марію грати у театрі. Так, 200 років тому, треба було просити у чоловіка, щоб він відпустив жінку займатися улюбленою справою. Чоловік Марії був військовим та у компанії офіцерів погодився відпустити Марію, але якщо це буде український театр та грати там будуть українською. Для розуміння хитрості цього офіцера — у той час, через імперську цензуру це було неможливо. То ж відповідь чоловіка Заньковецької можна перефразувати, як «Марія буде грати у театрі, як рак на горі свисне». Але трапився щасливий випадок, як для Марії, так і для українського театру загалом — у 1881-ому році Міністерство внутрішніх справ частково дозволило ставити вистави українською мовою після жорсткої цензури. Але і таким маленьким шансом Марія скористалась по повній та опинилась у першому професійному українському театрі — Театрі корифеїв.


Володимира Бандера



10 березня 1913 р. народилася молодша сестра Степана Бандери - Володимира. 108 років тому це була звичайна українська сім’я греко-католицького священика. Навчаючи науки Божої, отець Андрій вкладав до умів свого чада щось більше ніж любов та обов’язок - відповідальність за ту долю, яка обрала їх сім’ю, уславила і піднесла до символів боротьби. Ніхто з Бандер не зганьбився на тому шляху.
Життєвий шлях Володимири на початках був подібний до шляху багатьох інших дівчат Західної України - навчалася у польській школі та вийшла заміж. У союзі із священиком Теодором Давидюком жінка привела на світ шість нащадків. Велика родина у лихолітті воєн не забувала про організаційну роботу в ОУН та підтримувала УПА.
У 1946 р. подружжя Давидюків було арештоване НКВД. Радянська влада присудила їм 10 років таборів та 5 позбавлення прав, а 6-ьох дітей відправило до дитбудинків. Чада Давидюка більше ніколи не побачать його - Теодор через 3 роки помре.
Володимира, невеликого зросту, худа та із виразними очима, відбула термін повністю, приховуюче власне прізвище. Надто небезпечно було комусь знати, що вона не просто "політична", а ще й сестра Степана Бандери!
У 1953-ому Володимиру, а також її старших сестер Оксану та Марту, етапують до Москви. Їм пропонуватимуть співпрацю, засудження брата, обіцятимуть винагородити, возз'єднати з дітьми, але жодна із сестер не зраджує прізвища Бандера. Так виховав їх батько. Таким був принцип цих трьох жінок, які, здавалося, - чим завинили? А несли свій тягар на гордих прямих плечах жіночої статури, метр п’ятдесят п’ять зросту, із піднятим носом та широко відкритими очима, які не бояться.
У 1956-му Володимира повертається в Україну, де віднаходить своїх дітей. Її ж сестрам не щастить повернутися на рідну землю. Арештовані ще у 1941 р. разом із батьком Марта та Оксана подають клопотання про переїзд з Красноярського краю до України у 1960 р., але отримують відмову. У 1982-му помирає на засланні старша Марта. Оксана доглядає могилу сестри 7 років і врешті аж у 1989 р. повертається до України.
Володимира житиме до 2001 р., Оксана - до 2008 р.

Про фільм "Атлантида"

Якщо не воювати, вся Україна перетвориться на цю «Атлантиду» – режисер Валентин Васянович

У 2024-му війна на Донбасі закінчилася перемогою України, але українці отримали зруйнований регіон з отруєною водою і замінованими полями. Травмовані війною ветерани бойових дій на Донбасі задаються питанням – а за що вони воювали? Про це – фільм «Атлантида» українського режисера Валентина Васяновича, який переміг у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю і є претендентом від України на приз Американської кіноакадемії «Оскар» цьогоріч. А 5 листопада (2020) «Атлантида» виходить у всеукраїнський прокат.

Хто залишиться жити на непридатній для життя землі, в яку може перетворитися Донбас після війни? За що сьогодні воює Україна? Чому українські фільми про Донбас такі успішні на світових кінофестивалях?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили з кінорежисером, автором фільму «Атлантида» Валентином Васяновичем. Та слухачами з окупованого і вільного Донбасу – як вони вже відгукуються про фабулу стрічки?

– Оскільки кіно для мене є інструментом дослідження реальності, то завжди хочеться знайти відповіді на питання, котрі неможливо сьогодні отримати. Оскільки я – людина патріотична, не бачу іншого варіанту розвитку подій: ми переможемо в цій війні.

На момент зйомок цього фільму я сподівався, що до 2025 року це протистояння закінчиться. Але сьогодні Україна трошки змінилася, змінилася політика – і я не такий оптимістичний. Не впевнений, що до 2025 року ми виграємо цю війну: можливо, це буде тривати набагато довше.

Щодо теми Донбасу і популярності фільму на міжнародних кінофестивалях, то це недивно: в Україні відбувається війна. Одним із моїх головних завдань участі у міжнародних кінофестивалях було донесення до широкої аудиторії, що в України триває війна, показати, як вона відбувається і які наслідки приносить. Всі війни починаються з різних причин, а закінчуються однаково – смертями, зруйнованою інфраструктурою. Тому, можливо, моя досить травматична розповідь про нашу війну і зацікавила міжнародну аудиторію і журі фестивалю.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете, що в світлі останніх подій війна на Донбасі може затягнутися?

– Політичний курс, бажання знайти діалог з Росією – все це може призвести до поглиблення кризи і загострення в майбутньому військових дій. Або – до здачі наших інтересів, що – знову ж таки – призведе до посилення військових дій.

Кадри з фільму «Атлантида»
Кадри з фільму «Атлантида»

– Чому ви назвали фільм про майбутнє Донбасу «Антлантида»?

– Тому що, дійсно, схід України – раніше процвітаюча територія, економічно розвинена, зараз перетворюється фактично на депресивний регіон. На тлі проблем з водопостачанням вона може просто перетворитися на нежилу територію, ми її втратимо: ця територія зникне, як зникла Атлантида.

Коли я почав писати сценарій, то почав писати реальну історію сьогодення. Я розумів, що розібратися в наших проблемах, політичній ситуації, бекґраунді буде дуже важко широкій міжнародній аудиторії, тому вирішив стрибнути вперед і позбутися всього цього тягара політичного – просто попрацювати з результатами цієї війни.

– Як ви готувалися до зйомок: напевно, достатньо довго збирали інформацію, аби передати все якнайбільш реалістично?

– Я для себе вирішив, що моїми акторами будуть виключно люди, котрі мають бойовий досвід. Таким чином ми знайшли Андрія Римарука, він служив у розвідці, зараз працює у фонді «Повернись живим», Людмилу Білеку і Василя Антонюка.

Всі ці люди були на війні, виступали моїми консультантами і не давали мені сфальшувати певні моменти. Ми разом шукали відповідні діалоги, дії. Ми займалися з місією «Чорний тюльпан», разом працювали над сценами. Тобто фактично ми разом створювали це кіно, щоб воно було стовідсотково правдивим.


– Справедливо у вашому фільмі ставлять питання: «За що воювати?». Дійсно, затоплені шахти, вся вода в регіоні непридатна для вживання, все заміноване, засіяне трупами, промисловість закривається… Військові розмірковують – за що ми воювали, якщо тут жити ніхто не буде. Як ви собі відповідаєте на це питання?

– Дуже просто: якщо не воювати, то вся територія України перетвориться на ось таку пустелю.

– Що для вас Донбас? Вас щось пов’язує з регіоном, крім теми війни?

– Жодних коренів не маю на Донбасі. Раніше провів там багато часу, знімаючи для різних видань: металургійні комбінати, порти, залізничні вузли. Пам’ятаю, коли вперше потрапив туди, взагалі відчув себе на Марсі. Це здається був ММК ім. Ілліча: жодного разу до того я не бачив подібних фактур. Розуміючи, як круто це можна показати в кіно, це було ще одним поштовхом зосередитися на цій темі.

Кадри з фільму «Атлантида»
Кадри з фільму «Атлантида»

Слухач: Я переселенець із Донбасу. Погоджуюся, що ми можемо тільки виграти у війні. Але чому, коли був Іловайськ, коли зайшли іноземні війська на територію України, не оголосили воєнний стан і країна не стала на воєнні рейки? Як ми можемо виграти, якщо у нас цього нема?

– Думаю, на той момент не були готові наші політики, офіцери, керуюча ланка армії до активних дій. Після таких кривавих подій, думаю, багато людей змінилися. Зараз відновилося озброєння армії, її боєздатність. На той момент ми були до цього не готові ні матеріально, ні психологічно.

Слухач: Мене звати Олег. Живучи на непідконтрольній території, я можу сказати, що багато перебільшено в цьому фільмі. Щоправда, я його не дивився. Але що стосується води – немає такого, щоб вся була отруєна: і криниці у людей, і скважини. Немає трупів. Рівень життя невисокий, але щоб прямо «мертва зона», то ні.

– Я ж зняв антиутопію, події мого фільму відбуваються у майбутньому. Екологічні катастрофи, котрі починаються непомітно, їх потім дуже важко зупинити. Можливо, це відбудеться. За матеріалами різних аналізів екологів, це все чекає нас попереду.


– Чому вас тримає тема Донбасу? Це нині головна тема для українського режисера?

– Так, думаю, що не тільки для мене, а й для багатьох режисерів, поки триває війна, це буде найважливішою українською темою.

– Як ви пояснюєте успіх фільму? Він переміг на Венеційському кінофестивалі, має 4 гран-прі на міжнародних конкурсах, його купили навіть для прокату в європейських країнах. Що на вашу думку, шокувало, здивувало, підкорило журі міжнародних фестивалів?

– Не знаю. По-перше, актуальна тема. По-друге, на тлі такої травматичної теми простіше збудувати потужну драматургію, потужну історію. Далі – важливе питання не що саме ти розповідаєш, а як ти це робиш. Можливо, критикам сподобалася моя манера, як я розповів цю історію.

Для європейців наша війна відбувається далеко, вони не розуміють, якщо не зупинити, скажімо, Росію у нас, то вона піде в Прибалтику і далі по світу –постраждати можуть всі.

Кадр із фільму Валентина Васяновича «Атлантида»
Кадр із фільму Валентина Васяновича «Атлантида»

З іншого боку, якщо порівняти реакцію глядачів у Японії, де триває війна з Росією (мається на увазі, що держави конфліктують за Курильські острови – ред.), вони геть по-іншому сприймають цю історію, відчувають всю трагедію. Вони з великою увагою і зацікавленістю дивилися це кіно, рефлексували, реагували на ці події, тому що пам’ятають свої жертви подібної війни.

В цілому, я мусив усіх запевняти, що це серйозно відбувається, що це не жарт, не перебільшення. Хоча це антиутопія, що це не є нереальніть, що це фактично вже відбувається і буде погіршуватися далі.

Все достовірно, мені б не дали неправдиво зробити цей фільм люди, котрі в ньому знімалися.

– Після закінчення війни Донбас у фільмі виглядає дуже мілітаризованим. Чому у фільми про майбутнє Донбасу немає цивільних? Вони взагалі залишилися в цьому майбутньому?

– В моїй історії там взагалі небагато людей залишилося після війни. Звісно, є поселення, трошки далі, за межами цієї зони. Але є зона, котра перетворилася у такий величезний «Чорнобиль», закритий для цивільних, з котрим треба ще десятки років працювати, щоб туди могли знову повернутися люди. Я розповідав саме про цей шмат землі, який найбільше постраждав

https://www.radiosvoboda.org/a/30927489.html

Забутий Сластіон – що варто знати про українського архітектора

Спроєктовані Опанасом Сластіоном ще на початку ХХ ст. земські сільські школи — розкидані всією Полтавщиною. Цей український архітектор, а ще живописець, графік, маляр, етнограф і громадський діяч — рівний своїми справами до таких видатних наших митців, як Олена Пчілка, Микола Лисенко, Леся Українка, Дмитро Яворницький. Але якщо про останніх ще можна було почути в часи совєтської окупації, то Сластіона стерли з інформаційного культурного поля України. А його школи, створені в стилі українського модерну, зазнавали руйнацій.

Озираючись на життя Опанаса Сластіона, відразу стає зрозуміло, чому він не мав існувати в свідомості українців у часи совєтів. Олена Пчілка згадувала його так: “Він належить до того дуже невеликого, але тим більше достойного поваги, — числа мистців наших, що з самого початку своєї праці на полі мистецтва виступають яко артисти українські і через увесь час своєї праці зостаються такими”.

Опанас Сластіон народився в Бердянську, але життя провів на Полтавщині, там і залишився посмертно. Під час навчання в Петербурзі (у часи Російської імперії не без того) він разом з Порфирієм Мартиновичем (ілюстратором “Енеїди” Котляревського), мандрував Україною, досліджував селянський побут, малював. Зокрема відвідував і Полтавщину, де зробив кілька портретів кобзарів та записав думи від них. Згодом глибоко почав вивчати українське козацтво, кобзарство.

Упродовж життя Сластіон продовжував багато їздити Україною, збираючи її народне мистецтво в різних формах. Його чисельні знахідки стали важливою частиною сьогоднішнього Миргородського краєзнавчого музею. У Миргороді архітектор майже 30 років вчителював, а також посприяв створенню першої селянської капели бандуристів, спроєктував кілька архітектурних споруд та ініціював зведення пам’ятника Шевченку. Сьогодні шевченківські монументи не рідкість, але для 1914-го, то великий культурний крок.

У період більшовицького перевороту український архітектор рятував художні полотна з садиб відомих сімей. Йому вдалось зберегти сотні експонатів, а пізніше створити Науковий і художньо-промисловий музей — пращур сучасного Миргородського. Роками раніше він підтримав Василя Кричевського (батька відомого українського художника з тотожним ім’ям) у боротьбі щодо створення Полтавського земського будинку — одна з найвидатніших на сьогодні архітектурних пам’яток у місті — у стилі українського модерну.

Повертаючись до земських сільських шкіл Сластіона, їх збереглось дещо більше 50. Створений кілька років тому проєкт  Школи Лохвицького земства, опікується їхнім збереженням. У 2018 році 28 шкіл уже отримали статус пам’яток місцевого значення. Ще три приєднались до списку цьогоріч.

Команда “Школи Лохвицького земляцтва” — це полтавці різного статусу і професій, розкидані по різних містах, але яким не байдужа мала батьківщина. Очолює проєкт Ольга Герасим’юк, родом із Пирятина. Її обрали головою Міжнародної громадської організації “Полтавське земляцтво”, що роками займається культурно-просвітницьким розвитком Полтавщини. Свого часу до неї входили артист Олександр Білаш, поет Борис Олійник.

Опанас Сластіон мав насичене та діяльне життя (78 років), яке залишив у 33-му, встигнувши застати насильницьку більшовицьку колективізацію українська селянства. Але своїм життям він здобув собі безсмертя, тимчасово втрачене під впливом довгої окупації совєтів.

Не забувай своє — #ВмикайУкраїнське!
Фото Slastionschools