Про це Історичній правді повідомили в ЦДВР.
У Стратинських лісах Рогатинського району Івано-Франківської області відкопали "молочний" бідон і металеву скриньку. У них повстанці свого часу зберігали свої документи. Більшість із них виявилися невідомими історикам.
Кілька сотень знайдених документів датуються 1945 — 1946 рр. Це переважно звіти підпілля ОУН та підрозділів УПА з теренів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, які діяли у межах Воєнних округ (ВО) УПА "Буг", "Лисоня", "Говерля" та на території Закерзоння (сучасна територія Польщі).
Вперше виявлено 5 звітів з Тактичного відтинка "Магура", що входив до складу ВО "Говерля" та низку хронік сотень з ВО "Лисоня". Знайдено з десяток невідомих досі типів бофонів (підпільні гроші, векселі).
Група документів присвячена темі виборів до Верховної Ради УРСР 1946 року. Ці вибори планувалися радянською владою як засіб формальної легалізації окупації Західної України. Для підпілля зрив виборів був першочерговою задачею, успіх якої мав засвідчити реальну силу УПА.
"Архіви із Стратинських лісів — надзвичайне історичне джерело. В кількох сотнях документів зібрана історія українського визвольного руху за два роки. Для нас очевидно, що архів призначався для інформування лідерів ОУН та головного командування УПА. Втім, встановити чи працювали з ним члени Проводу ОУН наразі немає можливості, але ми вперше виявили кримптоніми підпільної пошти "АА" та "612". Хто це – думаю, з'ясуємо з часом", — пояснює Руслан Забілий, генеральний директор Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького" та член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху.
Один з архівів дуже добре зберігся, його опрацюють реставратори та історики і згодом оприлюднять он-лайн в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua. Інший, на жаль, не підлягає навіть реставрації, відтак реставраторка Національного музею "Тюрма на Лонцького" Олена Папевська законсервує архів та відреставрує німецьку мінометну скриньку, в якій він зберігався.
На лінії зіткнення, там, куди потенційно щохвилини може прилетіти куля чи снаряд – за 10 кілометрів від фронту, – живе близько 100 тисяч дітей. Про те, як війна впливає на психіку дітей, як відображається на їхньому сприйнятті світу – репортаж воєнного кореспондента Радіо Свобода Андрія Дубчака.
Зробити репортаж про дітей на лінії фронту я задумав давно. Як до цієї теми підступитися, не знав – надто важко це… Та цього так сталося, що на початку відрядження – у першому ж інтерв’ю – психолог із Попасної Людмила Романенко почала про це говорити. За її спостереженнями, наслідком війни й бойових дій стала «замороженість» дітей, батьків, та й усього суспільства в цілому.
Якщо коротко, то «замороженість» – це психологічне уникання наявної проблеми на підсвідомому рівні. Таке уникання, за словами психолога, є однією із основних ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
Цей стан надпотужно впливає на психосоматику і здоров’я загалом. Медики у Попасній останнім часом реєструють різкий сплеск онкозахворювань і психосоматичних розладів, як у дітей, так і у дорослих.
«Замороженість» також характеризується відсутністю емоцій, як у дітей, так і у батьків. У такому стані батьки не можуть повноцінно давати дітям любов, тепло й відчуття захищеності, а діти не можуть на повну радіти, гратися, відчувати себе у безпеці. Все це позначається і позначатиметься надалі на психіці й здоров’ї дітей не лише у прифронтових зонах, а й у решті країни.
Спостерігаючи за дітьми, які живуть біля лінії фронту, я для себе відзначив, що старші діти, які застали бойові дії вже у свідомому віці, сприймають війну більш травматично, аніж діти, які народилися або усвідомили себе вже під час війни.
У старших одні стреси і страхи, у молодших інші.
Діти в реабілітаційному центрі «Лелека», що у фронтовому місті Попасна
Ось лише кілька історій дітей, які живуть біля лінії конфлікту. Про деяких із них ми зробимо більш розгорнуті матеріали. Це дуже велика і важлива тема, що потребує широкого висвітлення.
Золоте-4. ЖораЖорі – 4 роки. Його разом із матір’ю я зустрів біля магазину в центрі селища Золоте-4 – потенційній точці розведення військ. За рогом цього магазину видно «дім Павлова», а це вже передова.
Жорина домівка – на околиці селища. Ліс за городами заміновано. Мати розповіла, що в тому лісі на «розтяжках» іноді підриваються собаки, і їхні нутрощі потім довго висять на гіллі дерев і кущів.
Жора – зосереджений. Його очі не посміхаються. Він дивиться так, ніби оцінює.
Георгій, 4 роки. Селище Золоте-4. Потенційна точка розведення військ, «сіра зона». 19 вересня 2019 року
Прямо зі мною говорити він не захотів. Промовив кілька слів і все. Тому його мама була між нами «перемовником»:
– Жорику, а як в собачку нашого влучили два осколки, пам’ятаєш?
– Так.
– Не вижила собачка, – каже мати, – три місяці пожила і померла… Жоро, а розкажи дяді, коли стріляли. Розкажи.
– Коли було темно, вони стріляли.
– А з чого стріляли?
Жора зосереджено і точно імітує звуки, що супроводжують «виходи», політ і «приходи» від різних видів зброї.
Родина живе тут із самого початку конфлікту. Під час найгарячіших боїв 2015 року вони ненадовго виїздили в Харків, але потім повернулися, бо тут все – комбайн, трактор, поля, господарство, собаки, коти. Їхня хата стоїть прямо на околиці селища, далі блокпост, і за ним вже передові позиції ЗСУ.
Стріляють тут регулярно. Іноді «прилітає» просто поруч.
Десятирічний Давид катається на купленому для них батьком дитячому квадроциклі, а малий Степан намагається його наздогнати, щоб теж покататися. За шлагбаум – не можна. Там передова. Селище Луганське, 20 вересня 2019 року
Хлопці дуже рухливі й невгамовні. Увесь час бігали, ловили то собаку, то кота, чи каталися на квадроциклі. Старші багато допомагають батькам по господарству. Навіть водять комбайн і трактор.
Розговорилися. Запитуємо у Давида, що тут цікавого у селі:
– Іноді, ввечері, коли ми їмо кавун, чути, як стріляють і з тієї сторони, і з іншої. Одні стріляють із БМП, а інші з міномета.
– А ти розрізняєш зброю?
– Трішки. Коли стріляє БМП, снаряд свистить і світиться. А з міномета сильно стріляє, трішки просвистіло і його не видно.
– Страшно?
– Ні. Вже звикли. А було таке, що ми дев’ять місяців без світла сиділи. Домашнє завдання під свічкою робив. У підвал ховалися.
Семирічний Вова і малий Степан граються з песиком, селище Луганське, 20 вересня 2019 року
Із розмови з Вовою:
– Коли стріляли – ми бігли в підвал. Навіть у трусах. Бо боялися, що капєц. Я хочу, щоб війна закінчилася і ніколи не було її.
Малий Степан дуже переконливо імітує ходу зомбі. Мати каже, що це його улюблені серіали. Селище Луганське, 20 вересня 2019 року
Хлопці дуже комунікабельні й допитливі. Війну сприймають як звичну частину довколишнього світу.
На жаль на сайті є обмеження і не всі історії помістились в замітку, та й відео не дублюються, тому, якщо цікаво, то прошу на сторінку www.radiosvoboda.org/a/frozen-children-war-ukraine/30189600.html
Але повз це фото я не можу пройти...
Ну, і що ж, що прийдеться умерти
У похідній шинелі в житах
Ми у вічі сміємося смерті
А вмирати прийдеться лиш раз
Ну, і що ж, що хтось буде ридати
На воротах даремно ждучи
Будуть нам маршової співати
До атаки гранати, рвучись
Сотня наша ударна залізна
Сотня наша в боях - богатир
Нас Тризуба веде знам`я грізне
І завзятий наш друг командир
За потоптану честь України
За поганьблену землю святу
Ми ідем, щоб підняти з руїни
Українську державу нову
2 жовтня 1913 у с.Голоско Велике (тепер частина Львова) народився Святослав Мотало – поет, прозаїк, діяч ОУН, більше відомий за літературним псевдонімом “Святослав Ольшенко-Вільха” (скорочено – “С.В.-В.”, “С.О.-В.”, “Св.О.-В.”)
Твори Святослава Мотала публікувалися у львівській та краківській пресі, а в 1941–1942 світ побачили збірки “Червона корчма” (прозова) і “Чужа весна” (поетична).
Під час війни працював у Головному осередку пропаганди ОУН, зокрема, в 1943 виконував обов’язки крайового референта пропаганди Західних українських земель (ЗУЗ – територія Галичини) під псевдонімом “Оляф”. За твердженням одного із його знайомих, навесні 1944 він заявив: “Іду в підпілля до УПА, вдруге на еміграцію не піду”.
За невідомих обставин у грудні 1944 С.Мотало мобілізований до Червоної армії військовим комісаріатом Боринського р-ну Дрогобицької обл. Ймовірно, потрапив в руки чекістів, які в випадках, коли не мали матеріалів для арешту затриманих в облавах на нелегалів військовозобов’язаних, відправляли їх на фронт.
Загинув у квітні 1945 на південь від Кракова.
Найвідомішим твором Святослава Ольшенка-Вільхи є вірш “Похідна” (“Ми у вічі сміємося смерті”), який став популярною повстанською піснею. Вперше він, ймовірно, опублікований в часописі “Наша боротьба" (ч.4 за 1941), згодом, дещо змінений, у журналі “Повстанець” (ч.5-6 за 1945)
Автор - Володимир Мороз
1 жовтня 1925 р. на Львівщині народилася Марія САВЧИН, діячка ОУН.
Савчин була дружиною полковника УПА Василя Галаги. У 1940-х рр. була провідницею підпільного Юнацтва ОУН та зв’язковою із псевдо "Марічка". Схоплена із тримісячним сином співробітниками КДБ, Марія втекла, вистрибнувши із вікна і залишивши сина, якого більше так і не вдалося знайти.
Через кілька років знову була схоплена совєтами. Виїхавши у США нібито для налагодження зв’язків із закордонним представництвом УГВР, Марія розкрила світові провокаційні плани МГБ.
Змушена покинути на батьківщині чоловіка та другого сина, Марія стикнулася із недовірою та звинуваченнями у співпраці з КДБ. Савчин очолювала Союз Українок Америки та була делегатом Конгресу Світової Федерації Українських Жіночих Організацій.
Марія написала легендарні спогади "Тисяча доріг" про потрясіння, які пережила у підпільній бротьбі.
Після здобуття незалежності Марія повернулася в Україну і вперше за багато років зустрілася з чоловіком та дорослим сином...
Часть 1 http://blog.i.ua/user/3485938/2306074/
Миф в реальности
Если после сказанного в язычестве нет ничего от религии, то остается миф без веры — эстетическое наслаждение красотой и силой мифа, возможность черпать из него запас вложенного в него тысячелетнего опыта, переплавленного и спрессованного коллективным разумом народа — а в мифе зашифрован огромный массив философских размышлений о мироустройстве и в первую очередь о своем "Я". Такое восприятие язычества ничем, по сути, не отличается от восприятия произведения искусства. Каковым, добавлю, миф и является.
Талантливо написанное художественное произведение в наглядной форме показывает нравственные принципы, идеалы и ценности. И доносит смысл до читателя во сто крат эффективнее, чем сухой трактат, толкующий о том же на рассудочном уровне. В конечном счете, наше "Я" зарождалось и росло в волшебном мире сказок. Зрелая личность — во многом эхо усвоенных с детства книг, и мифология своего народа стоит на первом месте не только по времени усвоения.
Этим выявляется еще один аспект языческого мироощущения. Язычник сознательно обращается к мифологии, к сохранившимся отголоскам древнейшей космологии, онтологии, эстетики и этики, которые выражены образным поэтическим языком. То, что большинству современных людей мало известно и мало интересно, в сознании и в жизни язычника занимает почетное место.
Если верно, что потребность в прекрасном и в фантазии присуща человеку, то удовлетворять ее путем обращения к языческому мифу, а через него и к мироощущению — вполне естественный выбор.
Я принимаю и впускаю в свою жизнь миф. Тем мое мировоззрение отличается от мировоззрений некоторых не в меру рационализированных технократов, которые призывают давить в себе все, что не есть рацио. Я честно признаю, что мой мир — это мир сказки. Тем отличаюсь от представителей однобожных религий, которые тоже живут в сказке, но относятся к ней необычайно серьезно. Что вредит в первую очередь самой сказке, лишая ее поэтического очарования.
Почему такой добровольный самообман не ведет в тупик? Дело в том, что мир литературы, мир мифа и сказки, весь искусственный мир, созданный нашим воображением — создается и развивается не по случайности. Он отображает, проецирует, пусть порой и в очень причудливой форме, самую что ни на есть суть реального мира. Вычленяя из нее "экстракт", самое важное, то, что ускользает от рассудочного понимания. Задача сказки — быть "более реальной", чем сама реальность!
Язычество создавалось сотнями поколений наших предков. Каждый штрих языческого мифа проходил шлифовку временем и коллективным опытом. И лишь самые точные и тонкие, самые удачные догадки, прозревающие сущность мироустройства, выдерживали отбор и передавались потомкам. Космические полеты и интернет, изменив внешний облик человечества, мало затронули сущность человека. Потому и сегодня языческий миф остается куда как жизненным — повествуя о богах, он рассказывает на самом деле о нас.
Емкость и точность описания мироустройства, данного в языческом мифе, такова, что современный окружающий мир вполне можно воспринимать как продолжение и отражение мифа. Жизненность и современность древнего язычества состоит в том, что принципы, высказанные еще тысячелетия назад, продолжают работать сегодня.
Модель мифа как художественного текста способна прояснить то особое отношение язычника к своим богам, которое можно выразить формулой "не верю, а чту". Пусть, к примеру, человек многому научился в нравственном и эстетическом плане, читая "Дон Кихота". Но не будет же он из-за этого воздвигать храм Единого и Предвечного Дон Кихота и бить поклоны перед его иконой! Любить произведение художественного вымысла можно, оставаясь при этом критически и скептически мыслящим. Книгу почитал, получил наслаждение от соприкосновения с высшим стал лучше — и снова окунулся в реальный мир. В том числе и для того, чтоб вновь обретенное богатство духа проявить в жизни (а иначе зачем оно?).
Язычнику присуще умение не смешивать области применимости мифологического, опоэтизированного восприятия действительности с другими уровнями (в том числе и с рациональным) и гибко переключаться между ними по мере необходимости. Язычник может ясно видеть черты божественного буквально во всем, что его окружает: в золотых колосьях, облаках, в речных волнах, да и в самом себе. А через час спокойно делать свою работу. Язычество — это во многом способность находиться одновременно в двух мировосприятиях: религиозно-мистическом, когда сакральное ощущаешь всюду, и том будничном состоянии, без которого не удалось бы заниматься вполне земными делами.
Примечательно, что монорелигии сформировали в нашей цивилизации болезненный разрыв между небесным и земным векторами развития личности: одни, чрезмерно экзальтированные, испытывают мистические экстазы такой интенсивности, которая вряд ли совместима с психическим здоровьем, а другие в это время настолько погружаются в земные заботы, что потребности выше витальных просто атрофируются. Язычество в этой связи можно охарактеризовать как искусство уделять должное внимание обеим граням жизни, не впадая в уродливые крайности. Для ощущающего "единство в многообразии" в этом нет ни противоречия, ни даже технической сложности.
Возвращаясь к аналогии между языческим восприятием язычества и погружением читателя в мир литературного произведения, добавлю, что при таком восприятии мифа у меня нет возражений против, к примеру, христианства. Во-первых, литературные вкусы — личное дело каждого. Во-вторых, я готов признать, что при таком недогматическом прочтении Библии человек может внутренне обогатиться и чему-то научиться. Иными словами, то обстоятельство, что человек своего бога зовет Христом, для меня не есть повод к неприятию. Если при этом он образ Христа воспринимает по-язычески, без догм.
Только почему-то это так редко встречается...
Да и религиозных распрей и "священных" войн за веру при таком прочтении мифа быть не может. Как-то не укладывается в сознании, чтоб любители Флобера пошли джихадом громить любителей Тургенева. Или что поклонник Пушкина будет за смертный грех почитать прикосновение к тому Гете.
Кто такие наши боги
Мое восприятие языческих богов — не как личностей, а как образы. Боги живут и действуют, но не во внешнем мире, а в нашем сознании, не в объективной, а в субъективной реальности.
Примитивно-буквальное толкование языческих мифов и личное восприятие богов приводит к явным нелепостям. Как, кстати, и буквальное восприятие библейских мифов... только язычник, может честно это признать и воспринимать свою мифологию аллегорически, а большинство христиан продолжает цепляться за букву своих текстов. Зачастую теряя при этом их суть.
Ну как можно в третьем тысячелетии всерьез принимать буквальное понимание образа Перуна, который производит гром, в небесах потрясая своей золотой секирой? Когда известно об электрических разрядах в атмосфере. А вот ощущать изнутри ориентировнность своей личности на образ Перуна, вплоть до самоотождествления с ним — совсем другое дело.
Иными словами, образы богов — это условности, введенные людьми, чтоб через их призму, в опоэтизированной форме удобнее было познавать мир и самих себя. Миф — еще один инструмент познания, не противостоящий науке, а органически дополняющий ее. К примеру, в человеке есть такие качества, как воинская доблесть, боевая ярость, смелость и сила тела и духа. Познавая себя, человек мысленно обособляет эти качества, отделяет их от своего "Я", наделяет их самостоятельным существованием. Это и понятно: отдельно взятый язычник смертен, а отвага как таковая (маленькой частичкой которой является его личная отвага), отвага как понятие — вечна, была до и пребудет после. Остается персонифицированному образу этого качества дать имя: Перун.
Интересно сравнить с эйдосами в объективном идеализме Платона.
Человек создает представление о превосходной степени того, чем обладает сам. Это очищенный и рафинированный образ, в котором некое реальное качество доведено до крайней степени. Пускай такой степени и в таком очищенном виде в реальности нигде нет — так и должно быть, ведь идеологема не терпит полутонов. Идеал, ориентир для следования должен быть предельно ясным и "более реальным", чем сама реальность.
Наука пользуется умозрительными абстракциями типа абсолютно упругого удара, идеального газа, невесомой и нерастяжимой нити... и нормально при этом себя чувствует.
При таком подходе в ином свете предстает смысл магического обряда, обращения к божеству и (том числе молитвы). Обряд, разумеется, уж совсем не нужен богу, само существование которого во внешней реальности под вопросом. Смысл обряда в том, что язычник обращается как бы к самому себе, но в третьем лице, то есть обращается к тем качествам, которые в нем самом есть, и которые спроецированы на внешний мир и оформлены в виде образа бога.
С этим связана еще одна возможная трактовка языческого почитания богов. Если я хочу развиваться, мне нужно четко обозначить цель этого развития. Представить себе себя же, но только более совершенного. Цель — это не я, ибо я еще не таков, как этот образ. И в то же время цель — это я, во мне сейчас есть по крайней мере представление о том, каким я должен быть. Удобный и естественный прием состоит в том, чтобы, как говорят математики, "переобозначить" этот самый образ "будущего Я, который еще не Я" новым именем — именем бога, который олицетворяет данный вектор личного самосовершенствования.
Бог, которому ты поклоняешься, может быть тобой. — А.Ш.ЛаВей
Иными словами, обращаясь в магическом обряде к тому или иному богу (а обряд предполагает хотя бы частичное самоотождествление с ним), я беру на себя обязательство становиться таким, как он. И, кроме того, если самоотождествление проведено правильно, "подзаряжаюсь" от его образа теми самыми качествами, к которым стремлюсь. Похоже на то, как по мере движения по снежной равнине бросать вперед флажки, чтоб затем к ним идти. Вот эти отделенные от своего "Я" ожидания и цели и есть боги. Образ бога в язычестве — это путеводная звезда процесса самосовершенствования.
Существенно, что в отличие от флажка, до которого я рано или поздно дойду, идеалы, воплотившиеся в образах языческих богов, отнесены на заведомо недостижимое расстояние, на бесконечность. Потому образ языческого бога задает не точку, до которой можно дойти и успокоиться, а вектор развития, по которому можно развиваться безгранично.
Человек, мир и боги
Монорелигии утверждают, что мир, единожды сотворенный абсолютно совершенным богом, неизменно катится к разрушению и смерти дорогой греха. Время в монорелигиях — это вектор с началом и концом. Для язычника же реален и близок первоначальный смысл слова "время", восходящего к тому же корню, что и "вертьмя". Языческое время — это вечное коловращение без начала и конца, потому в языческом сознании понятие смерти, по сути, теряет смысл.
Книга языческих заповедей — это сам мир вокруг нас. Зачем верить в то, что и без того видишь на каждом шагу?
Мое писание давно начертано жилками по листве, реками по земле, облаками по небу. — Ярослав Волохов
А вокруг мы видим циклы природы, которая каждую осень умирает, но лишь для того чтоб обновленной возродиться с приходом весны. Зерно умирает во вспаханной земле, чтоб родиться колосом и дать начало новым зернам. Так в сознании славян-язычников укоренилось, что всякая смерть это пролог к будущему рождению. Да и вообще: жизнь сама по себе вечна и неистребима. Только чтобы жить вечно, нужно иногда ненадолго умирать. И менять облики.
Отсюда получается важнейшее для языческого мировоззрения следствие. Творение мира — не завершено. И никогда не будет завершено, ибо полное завершение есть остановка и смерть. И мы, люди, — помощники и соратники богов в деле творения. Да мы и сами есть боги и равноправные сотворцы вечно нарождающегося мира. А не исполнители чьей-то высшей воли.
Язычнику никогда и в бреду не пришло бы в голову почитать бога самоунижением, исповедуя свое ничтожество перед всесильным божеством, как делают обычно в монорелигиях. Мы своих богов уважаем, чтим как старших друзей. А друг не потребует, чтоб я перед ним унижался.
Можно провести мысленный этический эксперимент. Представить себя на месте создателя мира и подумать: неужели мне было бы приятно, если б созданные моей волей разумные существа ползали передо мной в пыли, называя себя недостойными рабами? Захочется ли наказывать их вечными(!) мучениями за отказ поклоняться мне?
В царство божие шаго-о-ом МАРШ! Ать-два! Осанну запе-е-еВАЙ!
Если бог действительно велик, ему нет дела до славословий. Только мелочная личность с патологическим самолюбием хочет все время доказывать (кому? — себе же!) свое величие. Гордому и сильному духом богу угодны не рабы, а соратники. Настоящий учитель не боится, а радуется, когда ученик его превзойдет. Настоящему богу нужен не бездумный робот-исполнитель, а самостоятельная личность, которая может с ним и поспорить. Ничего такого не найти в священных книгах однобожных религий. Все это в избытке есть в язычестве.
Наши боги сами не всесовершенны, не всемогущи и не всеведущи. И имеют мужество признать это... а, следовательно, и продолжать самосовершенствоваться. Чем и отличаются от статических, застывших образов монобогов, которые заявляют о себе, что по определению являются пределом совершенства и в дальнейшем развитии не нуждаются. Или, как полагаю я, скорее неспособны к нему и оттого прикрываются мифом о своей непогрешимости.
Outro
Язычество не ставит вопрос так, как ставят его однобожные религии: "В чем есть истина?". И тем более не пытается дать на него ответ. И уж совсем не пытается утверждать, что его ответ единственно верный. Вместо того язычество ставит вопрос "Как искать истину?" и каждому, кто в состоянии принимать, предлагает широкий выбор ответов, зачастую кажущихся несовместимыми. Оставляя бремя самостоятельных раздумий, выбора пути и труд идти по нему за тобой. И еще: любой ответ, предлагаемый язычеством, это по сути еще и новый вопрос и новое сомнение. Потому язычество никогда не станет идеологией массы, это удел того, кто отваживается мыслить самостоятельно.
Отсюда следует все. И в том числе то, что все сказанное выше о язычестве полная чушь (или, в лучшем случае, частное мнение автора), которую нужно немедленно отбросить. И, если интерес к язычеству действительно возник, продолжать самостоятельно строить свое личное язычество.
Язычество это: ...
Археологи виявили камінь фалічної форми біля селища Роллсбо, Швеція. Переконані, що зроблений руками та встановлений із символічною метою.
Пам'ятник датується епохою пізньої бронзи - між 1100 - 500 до н.е. та має довжину 52 см. Із південного боку містить мощення, яке, ймовірно, слугувало офіційним входом, повідомляє The History Blog.
Біля знахідки виявили 5 чітких шарів сажі, вуглецевих матеріалів і червоний камінь невідомого призначення. В одному з шарів знайшли обвуглені тваринні кістки.
З огляду на контекст, дослідники припускають, що ця ділянка, можливо, була пов'язана з культом родючості. Це єдина подібна знахідка, яку коли-небудь знаходили на жертовному місці.
Спочатку гітлерівці палили книги. Потім вони знищували людей. Адепти "русского мира" робили так ще до нацистів. Саме тому в цій публікації ми вжили поняття нацисти щодо дієвих прихильників російської імперії. Тут поняття нацист — метафора, яка ілюструє суть шовінізму "великоросів" та їх неприйняття України.
У серпні-вересні 1919 року Київ захопили війська генерала Денікіна. До українського міста повернулася ніби стара влада, але це було захоплення. Бо 1918 року УНР проголосила незалежність, Німеччина то визнала й оце прихід старої-нової влади з Росії вже не вписувався ні в які рамки.
Ні в які рамки, бо з приходом білогвардійців у Києві почали ширитися антисемітські настрої. Євреїв асоціювали з більшовиками, яких не так давно вигнали з міста. Та дісталося не тільки євреям. Шовінізм імперської влади кинув камінь і в бік українців. При чому вдарив у дуже болюче місце.
Був такий журнал "Київська старовина". Неподалік від залізничного вокзалу творці журналу організували україномовну книгарню. Вона вже працювала 20 років та мала понад 40 тисяч книг українською мовою. Книгарнею завідував Василь Степаненко. І от до книгарні прийшов росіянин Борис Будилович і сказав, що потрібно вилучити шкідливу літературу. Цей Будилович був сином петербурзького професора-мовознавця й дуже не любив українців, називав їх малоросами.
Працівники книгарні були шоковані. Як це так — вилучити книги, закрити книгарню, коли он навіть у Петрограді, в Росії українська книгарня була. Але ні. Нова влада перевершила навіть більшовиків у шовінізмі та ненависті до українців. 40 тисяч книг було спалено.
Історик Віталій Скальський у статтях на "Історичні1 правді" та порталі "Деловая столица" наводить точну цифру - 40543. Книгарня, що розташовувалася на вулиці Симона Петлюри, перестала існувати.
Адепти російської імперії забули, що їх імперія розпалася. Її вже не було, немає і не буде. Все. Спалені книги не допоможуть. Заборона та репресії не врятують. З того часу минуло 100 років. А шовіністи з Москви та Петербургу й досі роблять те саме — знищують. Тільки тоді вони нищили книги, а тепер — людей у війні на Сході України. Сподіваємося, розпад імперії продовжиться. Таки продовжиться. Бо інакше просто бути не може.
Джерело Артефакт
