http://www.pravo-kiev.com/events/2012/10/skolko-stoit-sdelat-revolyucziyu-v-ukraine.html

Фільм відомого білоруського кінодокументаліста Юрія Хащеватського "Лоботомія" - спроба розповісти про те, як працює пропагандистська машина в Росії. Основою матеріалу є війна в Грузії 2008 року, однак режисер оперує в більш широкому геополітичному спектрі, згадуючи і 1991 рік у Вільнюсі, і історію Бронзового солдата, і українсько-російські протиріччя. За словами Хащеватського, він хотів зрозуміти, як "російське суспільство дійшло до божевільного авторитаризму". 

Дивитись онлайн

На i.ua вже були замітки про чеський фільм "Бандерівці". Зараз є можливість подивитися цей фільм з українськими субтитрами. Кому цікаво - клацайте сюди. Приємного перегляду.

Вчора переглянув фільм "Поза законом"/Hors-la-loi (2010). У фільмі йдеться про боротьбу Алжиру за незалежність від Франції у 50- 60 роках минулого століття. Надзвичайно цікавий фільм. Хто не дивився - рекомендую до перегляду.

У 2011 році боротьба Москви за Україну вступає у свою критичну фазу. Російська наноімперія, котра лякає демократичний Захід своїми надувними ракетами, з усіх сил тужиться розширити свої території у західному напрямку. Для цього путіністи кинули всі наявні у них ресурси, а важелями вилому української державності в них служать великодержавний російський шовінізм і російська церква.

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.

Ігор ЛОСЄВ, газета День

Олександр Харченко, головний редактор УНІАН

Слава (Russian Federetion): “Все укры – нация неполноценных, вместе с национальным символом Вурдалаком Шевченко”. Хто такі полюцери і хто їх утримує...

Іноді навіть почуваєш до них щось на кшталт співчуття. Як уявиш собі цю нудну, рутинну працю! Ось вони сідають за свої комп’ютери, заходять у Мережу, відкривають “підшефні” сайти й починають “спілкуватись”. Мета “спілкування” проста – “мочити” опонентів або ідею, яку ті сповідують, і, навпаки – “розкручувати” (по-вченому кажучи, формувати позитивний імідж) того, на кого працюєш. 

Звісно, якийсь час може це й цікаво. А якщо займатись цим із дня в день? Попри наявні в такій роботі елементи творчості, поливання брудом – воно і є поливання брудом. Навіть якщо називаєш себе блогером чи спамером, є й інше слово, що починає дедалі більше приживатися – полюцер (від англійського pollute – забруднювати, засмічувати). Відповідно, те чим займаєшся, як його не облагороджуй – pollution. І перекладати не треба. При цьому є, так би мовити, полюцери внутрішнього вжитку. Ці займаються суто українськими “розбірками”, залежно від штабної приписки. Відповідно, “мочать” ту, яка “працює”, – “онанія” чи “професора” – та, навпаки, “розкручують” свого, білого й пухнастого замовника. Але про них – іншого разу... “Пишу вам, у ваш Бандерштат…” Сьогоднішня історія стосується, так би мовити, фахівців міжнародного масштабу. Cайт УНІАН як один із лідерів серед новинних Інтернет-ресурсів давно став “підшефним” для людей згаданого фаху з однієї дуже сусідньої країни. Рівень літературної та політичної майстерності, звісно, різниться, але функція одна – “мочити” “хохлів”, бандерівців, “Юща”, а, загально кажучи, Україну та все, що дає їй можливість ідентифікуватися як незалежній країні. Зі зразками цієї творчості кожен бажаючий може легко ознайомитися в коментарях практично під будь-якою публікацією на тему українсько-російських взаємин. Міняються ніки, тобто псевдоніми “авторів”, адреси, регіони, звідки нібито пишуться коментарі. Незмінною залишається лише тональність, термінологія та висновки – “хохли крадуть газ, “хохли – це бандерівці”, “оранжоїди”, править ними “помаранчева чума”, і скоро всі вони там, у своєму Бандерштаті, нарешті загнуться. Звісно, хтось візьметься переконувати нас, що все це народна Інтернет-творчість. Мовляв, громадяни сусідньої вільної, демократичної країни, очолюваної найдемократичнішими у світі президентом та прем’єром, висловлюють свою “стурбованість” та “занепокоєність” долею практично рідної їм України. Однак досить витратити годину-другу на аналіз адрес, стилістики й типових прийомів цієї “творчості”, аби переконатися, що це не так. Словесні штампи, своєрідна лексика та “вуха”, які періодично вилазять з таких “коментів”, безпомилково вказують, хто займається цією “творчістю”.

І не так уже й важливо, де сидять її “автори” – на Луб’янці, десь під Москвою чи в російській глибинці (дякувати, сучасні комунікації дають для цього всі можливості). Байдуже, і де саме вони отримують свій “гонорар” – безпосередньо в “органах”, у бухгалтерії фірми, що формально не має жодного відношення до них, чи в PR-агентствах, що працюють на підряді. Важливо лише, що це не поодинокі ідейні “ентузіасти” (з “любові до мистецтва” таку роботу апріорі ніхто не потягне), а націлені на конкретний результат люди, технічно й фінансово забезпечені, з чіткою системою організації праці та продвинутою технічною базою.

Як це робиться Отже, група людей працює на “нашому” напрямку. Хтось сидить у “конторі”, хтось, доглядаючи дитинку, трудиться дома, хтось поєднує роботу маркетолога чи рекламіста з “коментуванням”. У кожного – десяток-півтора постійних ніків, та ще, залежно від ситуації, можна згенерувати їх необмежену кількість. Наприклад, такий собі Filipppok... Пише в стилі : “Автор статьи или идиот, или хорошо проплачен бандой Ющенко”. А ось – просто “Слава”: “Вы типичные свидомые укрожлобы, страдающие от собственной втросортности. Все же укры – нация неполноценных, вместе с презом Пчеловодом и нац. Символом Вурдалаком Шевченко”. Ось – Serg : “Недавно тут трех хохлов видел – рожи еще те… тупые… тупые…” А ще бувають “Мститель”, “Циник», “Арий Зороастр”, “Капец Хохляндии” та багато інших. Спочатку, десь рік тому, підписувалися своїми ніками, але вказували при цьому українські міста. Ми поставили ідентифікатори, завдяки чому комент міг виглядіти приблизно так: “Сергей, Луцк”, а далі, в дужках, комп’ютер визначав – “Russian Federation”. Почали обурюватися, потім змирились і вже не придурювались зі зворотними, начебто українськими, адресами. “Підшефний” сайт (у даному разі – УНІАН) відстежується нашими друзями-“полюцерами” постійно. Відверто кажучи, не знаємо, моніторять вони всі публікації чи ні, але, поза сумнівами, ключовими є слова типу “Медведєв”, “Путін”, “Кремль”, “Росія”. Прийоми, за якими наші “полюцери” ведуть “полеміку”, особливою різноманітністю не відзначаються. Одна категорія коментаторів “мочить” у лоб. “Афтар – Вы балбес!» Простіший варіант: “Автор – мудак!” Або так: “Залезь обратно в свой схрон, чмо бандеровское”. Крапка. Інші, так би мовити, косять під інтелігентів. І, відповідно, вдаються до історичних екскурсів, філософських узагальнень, підводять під “коменти” світоглядну базу. Наприклад, так: “ В ЕС примут Украину только вслед за Косово, а косовары в Европе нужны только, чтобы мыть посуду и гальюны. Эх, Вы, а рветесь в ту же ЭУРОПУ!» Або так: «Когда еще родится поколение с полноценным высшим образованием на украинском языке, глядишь, и индустрия рухнула. Так что все комментарии наркоманов от диктатуры украинского языка надо читать как диагноз. Все, кто втаптывает русский язык, уйдут на удобрения». При цьому один і той самий полюцер застосовує в «дискусії» набір з кількох ніків, маючи, таким чином, можливість для маневру. Приміром, якщо «дискусія» за участю полюцера-“інтелектуала” зайшла в небажане русло чи аргументи опонентів виявились переконливішими, полюцер виходить “в ефір” від імені такого собі “жлоба”, накидаючись з матюками на опонента (типу того самого “залезь в схрон…”) і, таким чином, зриває “дискусію”. Чи координується робота полюцерів? Судячи з того, що “лінія партії” (Центру чи хоч як це називайте), попри всі творчі відхилення, більш-менш простежується, – так, координується. Джерела в російських PR-агентствах, знайомих з такими «підрядами», також засвідчують це. Координатор групи розсилає щось на кшталт темників, відомих в Україні з кучмівських часів. Ними “полюцери” й керуються, забезпечуючи ту саму “лінію”. Це можна простежити на кожній темі, очевидно, визначеній тамтешнім Центром як “важная и актуальная”. Приміром, газовий конфлікт цьогорічної зими. Спершу “звідти” пішли месиджі: ага, догралися, бандерівці (стилістичні нюанси, звісно, варіювались), тепер позамерзаєте там, у своєму Бандерштаті (Хохляндії тощо). Коли стало зрозуміло, що не позамерзаємо, напевно, надійшов новий “темник”, оскільки основним аргументом стало щось на зразок: “А, то ви ще й накрали собі про запас?” Паралельно “розроблялася” тема – “Через вас вся Європа замерзне”. Коли, зрештою, вдалося досягти домовленостей і газ пішов до Європи, у хід пішла теза: “А заплатити за куплений газ ви все одно не зможете!” Після того ж, як стало видно, що таки “зможемо”, аргументів забракло, і тему, очевидно, згідно з новими “темниками” вирішили присушити. Звичайно – до певного часу. А ось ситуація з годинником Патріарха Кирила. Після того, як у Інтернеті Патріарх засвітився зі своїм годинником вартістю під 30 тисяч євро, “народні” коментатори заволали: фальшивка, монтаж («Все это – жидобандеровский фотошоп и католический оптический обман»). Коли стало зрозуміло, що не монтаж, пішла в хід теза: “Дешева китайська імітація, насправді годинник не такий дорогий”. Теза виявилася непереконливою. Тож, не виключено, Центр її відкликав. З’явилась інша: “Годинник Патріархові подарували, то чому його не носити?» Теж не дуже переконливо, принаймні, зважаючи на гнівне засудження Патріархом розкоші в усіх її проявах у його публічних виступа у Києві. Витягли іншу тезу: “Та ви на своїх святих отців подивіться” («Эй вы, шушера, повторяю свой вопрос – стоимость часов вашего хозяина, быстро, в студию!»). І пішло-поїхало…. Ну, а коли напруга спадає, так би мовити, матеріал відпрацьовано, з’являється, хтось під ніком із серії “простого як двері” користувача з народу й підсумовує: «Чаво мусолить? Гавно вопрос». Значить, пішов на іншу тему.

Як “казахи” Президентові Медвєдєву підтримку в Україні забезпечили Окрім продукування “коментів”, наші північно-східні спамери, чи полюцери, мають ще одне завдання – формувати громадську думку за допомогою Інтернет-опитувань. Як ви здогадуєтеся, це коли на якомусь сайті з’являється запитання на кшталт “Чи підтримуєте ви дії Росії в газовому конфлікті з Україною?”... Тут від спамера-полюцера не вимагається навіть мінімуму інтелектуальних зусиль: лише відшукай потрібну кнопку (“Так, підтримую…”) і натискай на неї, доки твій голос зараховуватиметься (залежно від ступеню захисту, це може бути й одне “так, підтримую”, а може й безліч таких “таків”). На одному з опитувань ми й “нарвалися” на наших великоруських спамеро-полюцерів. 12 серпня на сайті УНІАН ми запропонували нашим відвідувачам відповісти на запитання “Як Ви оцінюєте заяву Медвєдєва щодо України? ” Інтернет-користувачі могли висловити свою підтримку заяви (“Позитивно, усе правильно сказано” або “Загалом позитивно, хоча за формою це було грубувато”), її несприйняття (“Негативно, це чергова антиукраїнська кампанія” чи “Загалом негативно, хоча частково він має рацію”), або іншу позицію (“Не читав і не дивився”, “Не знаю”, “Мені байдуже”, “Свій варіант”). Опитування було запропоновано пізно ввечері. А вже на ранок наступного дня ми побачили, що проголосувало майже 7 тисяч відвідувачів. При цьому майже 80% учасників опитування відповіли: “Позитивно, усе правильно сказано”. М’яко кажучи, ми здивувались такій позиції відвідувачів нашого сайту. Не перший день працюючи в Україні й знаючи реальні політичні настрої людей, просто не повірили такій “одностайній” підтримці дій Кремля. Щось тут не так. Стали розбиратися, що до чого. Виявилося: практично всі голосування (95%) на користь позиції Кремля були зроблені з однієї адреси – 212.116.245.54 “Пробили” по наявних базах даних. Виявилось, у… Казахстані. Що б це означало? Можна припустити, що в цій країні, за три тисячі кілометрів від України, політично освічена публіка настільки переймається українсько-російськими відносинами, що практично цілодобово сидить біля комп’ютера й активно голосує. Але чому тоді всі тисячі політично активних казахів сидять на одному комп’ютері? З’ясували, кому належить ІР-адреса. Виявилося, рекламному агентству STYX &Leo Burnett з офісом в Алмати. Знайшли телефон, додзвонилися. Керівництво агентства та фахівці IT-відділу були вельми здивовані нашому повідомленню про їхню участь у голосуванні. Нас запевнили, що ніхто такими речами не займається, і, очевидно, їхню адресу використали “в темну”. Зізнатися, особливих сумнівів у цьому в нас немає, оскільки треба бути дуже недалекоглядним, аби фальсифікувати голосування з власного комп’ютера. Тим більше, технічно аніскільки не складно “покористуватися” чужою ІР-адресою, сидячи за тисячі кілометрів. Я не я і ручки не мої... Значно реальнішим є інше: результати голосування забезпечують саме герої нашої сьогоднішньої розмови. При цьому, звісно, ніхто реально не натискає на потрібну кнопку тисячі разів – це робить так званий “робот”: конкретному комп’ютерові з “портом приписки” в казахському сегменті Інету задається алгоритм голосування, і машина собі “голосує”. До речі, з непоганою швидкістю – три голоси за секунду.

Таки недаремно хлопці хліб їдять! Як було діяти? Можна було заблокувати суперактивну казахську IP-адресу. Але іноді, погодьтеся, корисно зробити не той крок, якого від тебе чекають. Так би мовити, діяти асиметрично. Вирішили провести експеримент, до яких зазвичай не вдаємося. А саме: поміняти місцями варіанти відповідей і змусити тим самим кремлівського “робота” працювати проти Президента Медвєдєва. Заодно, думалося, перевіримо, наскільки наші невидимі прокремлівські “друзі” уважні. Не можуть же вони тупо сидіти весь час біля комп’ютера й похвилинно стежити за “правильністю” голосування. Запустили, напевне, “робота” та й п’ють собі каву чи гуляють десь по сайтах з “полуничкою”. А отже, далеко не відразу помітять, коли щось піде на за планом. Зробили навіть ставки: за найоптимістичнішим прогнозом, вони мали прокинутися через півгодини, за найпесимістичнішим – за дві години. Відверто зізнаємося, недооцінили ми наших “друзів”. Кремлівські “казахи” “перебудувались” за 1 хвилину 52 секунди. За цей час “робот” хутенько переключився з кнопки, на яку його було запрограмовано (ще б пак, тепер тут стояла відповідь “Негативно, це чергова антиукраїнська кампанія”), на іншу, “правильну” кнопку, і з тією ж швидкістю (три кліки на секунду) став молотити голоси на підтримку Медведєва. Усе-таки треба віддати їм належне, недаремно наші голосувальники хліб їдять! Ще якийсь час голосування на сайті тривало. Але воно після наших експериментів, зрозуміло, уже не віддзеркалювало реального стану громадської думки. Тому ми припинили його. Сьогодні ж, анулювавши всі “накрутки”, що були зроблені під час голосування, ми можемо повідомити реальні результати опитування станом на вечір, 15 серпня. Отже, у голосуванні взяло участь понад 27 тисяч відвідувачів сайту УНІАН, 63% респондентів вважають медвєдєвський лист до Ющенка продовженням антиукраїнської кампанії, а 25,9%, на противагу їм, переконані, що Президент Росії написав правильного листа. Саме таке співвідношення є реальним віддзеркаленням думки відвідувачів сайту УНІАН. Принагідно приносимо свої вибачення людям, котрі протягом двох діб не могли бачити реальних результатів голосування. Ми отримували чимало дзвінків, СМС-повідомлень з питаннями про те, чи не фальсифікуються кимось результати. Тепер ви маєте відповідь і знаєте, хто це робив.

Так воно, жити поруч з імперією… Які висновки з цього можна зробити? По-перше, благородною з точки зору Кремля справою, тобто “мочиловом” хохлів у Інтернеті, не просто займається значна кількість людей. Вони роблять це системно, добросовісно й практично цілодобово. Водночас, по-друге, так само можна зробити висновок: певною мірою вони все таки намагаються діяти обережно, напролом не йдуть. Адже, відверто кажучи, технічно нескладно використати не казахський proxy-сервер, аби з нього закидати липові голоси на сайт агентства, а наш, український. Але вони цього не роблять. Очевидно, побоюються, що тут, в Україні, їх можна буде швидше вивести на чисту воду. Добре, є хоч такі побоювання. І нарешті, висновки, так би мовити, ширшого характеру. Як каже один відомий політолог, нам, на жаль, не поталанило жити поруч з імперією. Що б ми не робили, вона, поки існує, ніколи не залишить нас у спокої. Усіма способами, усіма частинами тіла, “хоч тушкою, хоч чучелом”, застосовуючи всі наявні технічні можливості, вони пхатимуть носа до наших справ і домагатись того, аби ми у своєму домі жили так, як вони того бажають. Інтернет у цьому сьогодні відіграє особливу роль. На Інтернет-форумах значною мірою формується громадська думка, виробляється позиція тих, кого зараховують до груп впливу в соціальному середовищі. Тому, поставивши на службу владі друковані й телевізійні ресурси, вони прийшли в Інтернет. Його можливості дають можливість уже не лише для зомбування росіян, а й для того, щоб грати на нашій території. І вони грають. Колосальні ресурси кидаються на те, аби створити враження, що мільйони російських Інтернет-користувачів дружно підтримують політику своєї державної влади та гнівно засуджують тих, хто в Україні намагається відбитися від “дружби” Кремля. Вони намагаються переконати нас, що капітан з Рязанського десантного училища, учитель із Санкт-Петербурга, лікар з Костроми, менеджер з продажу мила з Іркутська живуть винятково тим, що відновлюють сексуальну енергію за рахунок пропагандистської сублімації в суперечках з українськими візаві. Усі ці люди, мовляв, о жах, метають блискавки на адресу тих, хто знищує російську мову в Україні чи виганяє російський флот із Севастополя, а при слові «Крим» узагалі впадають в істерію, буйство. Двадцять чотири години на добу вони займаються цим. Як діяти? Зізнатися, автор цих рядків не має чіткої і вичерпної відповіді. Очевидно лише те, що адекватність відповідей насамперед залежить від нас, журналістів, політиків, політологів та політтехнологів, соціологів, нарешті, будемо називати речі своїми іменами, працівників спецслужб, котрі мають довести, що ці служби в нас таки є. Автор пропонує цей матеріал вважати лише початком розмови. Ось і зараз, можете не сумніватися, ви ще не дочитали ці рядки до кінця, а наш полюцер сидить собі за тисячі кілометрів і пише коментар нібито від вашого імені. “Есть такая работа…”

УНІАН