Службовий нероман. Розділ ІІ

Взяв собі підопічну. Взагалі то я більше полюбляю самотність. Але це таке вже нещасне створіння, що я зробив виключення. Не відразу, та все ж погодився. Спочатку намагався здихатись від такої співмешканки. Лякав, погрожував, натякав що вона тут не бажаний мешканець. Та їй все як горохом об стіну. Ніяк не може второпати.

Тож тепер живемо вдвох. Але я відразу означив свій особистий простір. Показав так твердо і рішуче, що навіть ця недолуга, зрозуміла що куток за хлібницею мій, тож не пхай туди свої лапки.

До речі про лапи. Як же природа ошукала цих нещасних. Лише дві парі лапок по боках. Але й цього матінці-природі здалось замало. Вона ще й не додала їм клепки, аби вони якнайкраще скористались і так обмеженим ресурсом. Дві лапки теліпаються в повітрі, в той час, як тіло балансує на інших двох.

А тіло. Ну що за тіло. Голова відокремлена від грудини, тримається ненадійно, очей лиш двоє, ще й вуха на голові.

Як же мені пощастило народитись павуком, а не отакою от, людиною.

- Я, Ганна – сказала моя підопічна при першій зустрічі.

А помітила мене ця неуважна, лиш через кілька днів проживання в моєму домі. І лиш через те, що я феєричну звалився їй на голову. Взагалі-то я розраховував налякати її так, щоб втекла. Ретельно виткав міцне волосіння, закріпив його на люстрі та описуючи неймовірно широку дугу влетів їй в обличчя. Після такого, будь на її місці хтось більш кмітливий, тікав би забувши речі. Ганна ж ні. Не втекла.

Думаю, через слабкий зір, не змогла розгледіти мої щелепи, і страхітливий вираз головогрудей, а то б залишила мене в самотності. Як раніше, коли я жив в домі один. Господарював на свій лад. Розмірковував про життя, полював і взагалі відчував себе досить щасливим.

- А ти? Я тебе звати? – спитала вона.

Що я міг відповісти. Її маленькі отвори збоку голови просто не здатні вловити тріск моїх щелеп, шурхіт лапок. Тому я просто показав свою спину.

По телевізору, а я частенько, для загального розвитку,  через вентиляційний хід ходжу до сусіда дивитись природознавчі фільми, чув що на спині в павуків мого виду зображено людську посмішку, тому нас називають смайликами. Смайлик, таке ім’я мені до вподоби.

Але, Ганна, очікувано нічого не зрозуміла, проте почала наспівувати:

Бодя, бос всіх павуків,

Він їв мух і комарів,

Хавав в мене прямо з рук,

Дресирований павук! [2]

- Бодя! Ти будеш Бодя

Чого кричиш людська самиця? Про боса я ще так-сяк погоджусь, але що за дресирований павук? Це ще питання хто кого дресирує тут. Втім мушу визнати, голос у неї приємний, і співає нічогенько.

Треба сказати що сусідка, мені випала не найспокійніша. Хоч за добу вона вдома не спить лиш пару годин зранку та три години ввечері, галас весь цей час стоїть неймовірний. Працюють електроприлади, на плитці щось шкварчить, бурлить, а то просто говорить.

Візьме філіжанку кави та починає:

- Бодя, де ти там? Йди но сюди.

Треба зауважити, що коли вона додає корицю в каву, аромат стоїть неймовірний. Тож я нічого не можу з собою вдіяти. Підходжу ближче і вдихаю.

- О, ти який розумний!

Я, так. На відміну від декого.

- Ти розумієш, що я звертаюсь до тебе?

Хм, розумію. Звісно, розумію, я й читати можу, от тільки якби хто сторінки перегортав.

Раніше тут жив один цінитель павуків, як він себе називав, арахнолог. Тримав багато різноманітних павуків у себе. Кожного павука в окремій баночці. Садист. Завдяки йому я й навчився читати. В нього була книжка про павуків. А в книжці малюнки з павуками. На одному такому малюнку була точнісінько моя копія, а нижче комашки, як виявилось літери. П-А-В-У-К. Так я й вивчив п’ять літер. До речі, так, рахувати теж вмію. Далі просто співвідносив картинки з літерами, вираховував по вже знайомім. Так і навчився. До речі, той садист казав, що я найрозумніших серед всіх павукоподібних, він навіть розраховував з моєю допомогою стати якимось там лауреатом, премію отримати, ще щось. Та не склалось в нього нічого, бо я втік.

Втеча, на жаль, коштувала мені однієї лапки. Коли цей арахнолог планував переїзд, то запхав мене в скляну колбу, а в момент закорковування я хоробро підсунув свою третю праву лапку. Злякавсь цей садюга більше мого, тремтячими руками відкоркував, почав голосити, а я хутко прослизнув раніше визначеним маршрутом у вентиляційну решітку. 

З того часу, як Ганна дізналась, що я її розумію стала вона ділитись зі мною своїми клопотами. Не те щоб мене дуже цікавив світ за межами мого дому, та мушу визнати лежати огорнутому в кавовий аромат і слухати її голос досить приємно.

Отже, вона працює. Працює - це такий спосіб виживати для тих хто не здатен прогодуватися мисливством, хто не може знайти собі жертву. Так от працює вона в мережі. Ну звісно, нічого ці нездари не могли вигадати іншого як скопіювати нашу, павутинячу систему. центральний кокон десь аж у Києві, а тут є відгалуження цієї мережі, де такі ж невдахи як Ганна плетуть свої візерунки. Хтось веде центральну лінію, на яку нанизуються другорядні, цим вже займаються інші. Ієрархія, куди без неї?

До обов’язків Ганни входить надавати блиску, аромату, щоб як можна більше жертв заплутались в тенетах. Потім вже один із головних оцінює жирність здобутку, і виділяє частку кожному, щоб у них залишались сили для наступного полювання. Одним словом сумна доля в моєї підопічної. Ні тобі азарту, ні адреналіну. Поліруй нескінченно павутину, і чекай свій шмат.

Та мене вразило не це. Життя взагалі влаштовано так, що коли не можеш забезпечити себе самостійно, йди в зграю. Закон природи. Там гуртом тепліше, безпечніше, і головне за тебе все вирішує вожак. Що робить зграя, те належить робити й тобі. Але навіть на таку непривабливу роль знайшлась інша претендентка. Марго, тут вже з імені зрозуміло, що від неї, як від самки богомола треба перебирати лапками, як найшвидше і триматись якнайдалі.