релігійні стереотипи

Процеси культурної ідентифікації незмінно пов'язані з утворенням функціонування стереотипів. З одного боку, ці стереотипи систематизувати і узагальнювати світ допомагають людям сприймати і інтерпретувати наявність адекватної інформації, а з іншого боку, строго дотримуючись цих концепцій є те, що іноді заважає людині вписатися в нові умови життя. Історія породила безліч релігійних стереотипів, згідно з якими багато етнічні групи, народи, релігійні громади, і деномінацій були складені і збережені. У той же час, неконтрольоване панування стереотипів у теорії та практиці соціального та індивідуального життя призвело до ускладнень у функціонуванні етнічних релігійних громад, боротьба між ними, і навіть руйнування різних етнічних груп, націй, релігій і церков.  Реальність така, що суспільство, в якому ми живемо, має повно-повнісінько стереотипів - етнічного, політичного,  статевого, вікового, культурного, мовного, релігійного, - що запобігти колективні, а також окремі предмети з придбання нових ідентичностей. Вони тісно пов'язані з міфами, і не тільки в історичних аспектах, але й у сучасних, а також (соціальних, культурних, етнічних, релігійних і т.д.). На відміну від міфів, які є колективною формою узагальненого відображення дійсності у формі чуттєвих конкретних персоніфікацій і гуманізацій істоти, які існують  у свідомості як цілком реальне явище, стереотипии засновані на конкретних характеристиках певних груп людей. Їх унікальні особливості сприймаються певним чином, виходячи з вузьких припущень про їхнє походження,  національності, раси, темпераменту, здатності до мислення або робітників тощо. Навіть поверхове знайомство з Ватиканом і католицької церкви дозволяють створювати стереотипи про них. Ватикан звинувачують у розгляді всього світу бути місіонером поля для Католицької Церкви, щоб не бути чутливим до того, що є території, які традиційно, скажімо, православні. Католицької експансії і прозелітизму, як кажуть, суть східної політики Ватикану, спрямованих зокрема проти православ'я. Вважається, що Ватикан намагається зруйнувати межі православної канонічної теорії, щоб закріпитися на Сході і в духовному підпорядкуванні православних віруючих. Переважна більшість українців вважають, що католицький Захід вороже православному Сході, і тому будь-які переговори, діалог екуменічних ініціатив чи дій розглядаються суспільством як єресь поширення католиків, що хочуть зібрати всіх християн під своє крило і підкорити їх. В українському суспільстві, проти грецького, католицькі стереотипи особливо популярні. Греко-католики є сукно як занадто релігійних і відверто націоналістичних. Наступальні такі терміни, як "уніатської" і "бандерівців"  використовуються в деяких регіонах України вже сьогодні. 

Процес подолання стереотипів складне і довге. Галичина стала першим регіоном, якому вдалося позбутися негативного сприйняття греко-католиків, незважаючи на активні радянські пропаганди.

Поняття "Український католицький" насправді не вписується в психіці сучасних українців. І поняття "український протестантський" майже сюрреалістичні. Це, насамперед за рахунок основного переконання, що протестантизм не є українським явищем. Більшість простих українців переконані, що протестантизм вижив тільки через західну  фінансову підтримку. Протестанти широко сприймаються як прибульці, мають право на існування, але не мають права підривати український релігійний міст або посідати будь-які панування в духовній сфері. Ось відповідь одного християнина до голови звернень протестантської церкви для українців щодо посту і молитви:"! ... Вони повинні виходити від духовних лідерів України, а не з протестантських лідерів, які не знають традицій, духовності та легенд нашого народу. Ці цінності були захищені кровю та життям наших предків. Не довіряйте зверненю іноземців з іншими ідеологіями, які б заманливі вони не були. Нам необхідно відродити нашу (православну) віру і духовність. Не релігію, але саму віру, яка перевірена часом. " Найпопулярніший стереотип про те, що Україна є православною країною. Хоча будь-які і всі законодавчі акти не є яким-небудь чином пов'язані зі статусом православної церкви, остання хоче вести себе як духовний елемент  надбудований країни. Церква сама по собі не заявляє, що православ'я є державною релігією, але натомість деякі добровільні ідеологів і лідерів партій, які підтримують православний голос Церкви є прихильниками таких поглядів, і відверто її пропагують. Ініціативи вищою світською владою про встановлення відповідних місцевих православних церков тільки зміцнить стереотип державного статусу православ'я. Православ'я подається як виключно позитивний фактор в історії нації, духовне майбутнє України пов'язане з його відродженням. Православ'я, автоматично сприймається як щось невіддільне від України, і навпаки. Для самоідентифікації українців, які протягом 70 років переконували їх генетичною неповноцінністю, а після перебудови Горбачова, сама думка про близькість до християнських - особливо православних - цінностей, здавалося, найбільш революційним з усіх демократичних гасел. У процесі відродження національної самосвідомості, коли потрібно було шукати історію, мову, культуру, цінності, вкрадені в майбутнє з боку інших держав, ця ідея виявилася конструктивною, так як він допоміг багатьом людям відновити і розвивати свою культурну ідентичність з релігією як ядром, навколо якого була сформована ціла культура українців. З цієї багатоступінчастої історії та духовності українського народу з'явилося гасло Леоніда Кучми "Україна не Росія", незважаючи на те, що він був абсолютно не національно орієнтований. Але цей рівень розуміння не достатньо для цінної культурної самобутності. Основним зображенням сучасного пошуку ідентичності в Україну є те, що з грубо нав'язливо, задумливо романтизувати конфлікт між християнським Сходом і Заходом. Переважна більшість з них переконані, що православний Схід протистоїть агресивному Заходу, і, отже, католиків і протестантів.   Отже, включення стереотипів у побут означає, послабити власні традиції культури у відсутності стійких навичок, необхідних для розвитку культури, мови, духовності.