Усні лемківські історії
- 19.04.11, 21:49
- lemky
Скоро, дуже скоро по землі буде ходити святий Миколай. Миколай чудово знає, де живуть добрі, слухняні (і навіть трошки неслухняні) діти. І давнім звичаєм у предивну ніч з 18 на 19 грудня приносить їм під подушку те, про що вони мріють. Часто попри дітей і дорослим щось гарне кине під подушку. А вранці залишаються тільки подарунки. І ніхто ніколи не бачить Чудотворця. Бо він сам не хоче, щоб його бачили. Бо справжні Миколаєві дарунки --- коли це сюрприз, коли це таїна, коли дитячі душі сповнені передчуттям чуда. Але є багато дорослих, котрі все псують. Котрі нічого в чудесах не розуміють. Вони не хочуть бути помічниками святого. Зрештою, не розуміють своїх дітей. Вони часто заздалегідь купують дитині дарунок і вручають тижнів за два, кажучи: "Оце тобі буде на Миколая!" Інші вручають таки того дня якісь дрібниці, але це не надто міняє справу. Ще інші вважають, що Миколай може приносити лише практичні речі, як-от теплі рукавиці чи шкарпетки, або щось інше, що якраз необхідно було дитині придбати. На мою думку, якщо вже так дарувати, то навіщо та вся комедія. Бо то не справжній святий Миколай. Той --- казковий, вимріяний, таємничий... І подарунки його --- справжні. То не відмазки. Колись радянські ідеологи поглумились над святим Миколаєм, придумавши поставити на його місце Діда Мороза. А святий Миколай, принаймні на Галичині, мусив піти в підпілля і там і жив, і творив чуда багато років. Сьогодні --- інша халепа: святого Миколая комерціалізують. Образ святого ретушують до невпізнанності. А тут ще й інший суто комерційний образ ---- Санта Клаус --- вводить в оману чесних людей. Отже, прошу вас: допоможіть святому Миколаю принаймні в Україні лишатися собою. Хай заходить звечора до чемних дітей, непомітно, нечутно, як і колись. І приносить радість. І хай живуть і далі наші українські традиції.
що йому запам'яталися, решта була випадковим набором літер.
Що було далі?
...Чим більше спостерігав Роман Турин за вуличним малярем, тим більше дивувався. Винятковій інтуїції художника, вдало дібраним кольорам, майстерно збудованій композиції. А також сміливості, експресії, творчому переосмисленню дійсності. Але було й те, чого не висловиш словами, і воно так вабило, так затягувало в Никифоровий світ.
Вирішено. Це мають побачити у Львові його друзі, зрештою, це мають побачити всі. Лише пояснити, лише сказати на відкритті виставки, що це — інше мистецтво. І Никифора сприймуть, приймуть, полюблять. Втім, може, продадуться роботи, і це хоч трохи підтримає матеріально митця. А потім — Париж. Це не консервативна Галичина, там одразу зрозуміють, яку перлину він відкрив.
І справді, того ж 1932 року після виставки у Львові Роман Турин привіз Никифорові картини у Париж, де мистецтвознавці гідно оцінили самобутньою художника. Там роботи експонувалися на вернісажі «Паризької Української групи» у галереї Леона Марселя.
Утвердження Никифора у світі як самобутнього митця — третє, що зробив Турин для Епіфана Дровняка. Спершу він потурбувався про хліб насущний (і потім завжди матеріально підтримував художника), а також про дах над головою. Турин забезпечив Никифору харчування у пансіонаті, знайшов йому скромне помешкання. Друге, що зробив — купив для вуличного маляра щонайкращі фарби, пензлі, папір. Потім він сам неодноразово купував твори Никифора.
Роман Турин ще й виразно «тикнув пальцем» на Никифора знайомим художникам та мистецтвознавцям. Так з'явилися перші публікації у культурно-мистецьких часописах. Зрештою, львів'янин просто «заразив» багатьох митців і своїх друзів Никифором. На сьогодні ця «хвороба» поширилася настільки, що про Никифора з Криниці написано дуже багато книг, знято документальні і навіть художні стрічки. У Криниці минулого року постав пам'ятник художнику. А цього року завдяки меценатству німецького лемка Михайла Мартовича (лікаря і колекціонера картин Никифора) і лептам львівських художників виріс чудовий пам'ятник в самому центрі Львова. Під час презентації у промовах ішлося про те, що Никифор таки, здається, був і у Львові — на відкритті своєї виставки.
У Криниці у колишній віллі «Романівка» (Romanowka) понад десять років тому відкрито музей Епіфанія Дровняка. Окрім творів Никифора, тут представлені виразні, вражаючі фото художника за роботою чи просто на вулиці. У одній з вітрин експонуються особисті речі, валіза-етюдник, вбогі фарби і витерті пензлі митця.
Криниця і сьогодні дуже відомий курорт, а також розкішне місце для проведення всіляких семінарів та форумів. Але для багатьох вона прикметна саме тим, що там жив і творив ЕпіфанійДровняк
Як слава знайшла Никифора,
але не впіймала
Після другої світової війни Епіфаній Дровняк, як і всі лемки Польщі, був приречений на депортацію. Хто не виїхав в Україну, того пізніше виселили на північ або схід Польщі. Никифора серед них. Він тричі, хворий і голодний, пішки повертався у Криницю.
Наприкінці 1940-х в Польщі було вдруге «відкрито» Никифора. Експонувалися його роботи. Але все це завдяки ентузіазму польських художників. Аж коли картини Никифора побували у багатьох країнах світу і одержали дуже високу оцінку фахівців і публіки, коли до Никифора стали в чергу журналісти, на митця звернула увагу держава.
Тоді, в 1960-х роках, то вже був літній виснажений чоловік. Слава не змінила Никифора. Єдине, що завдяки їй художнику виділили помешкання, надали все, що потрібно для життя. Натомість Никифор, що завжди спав на підлозі, продовжував так спати і у власній квартирі. До останніх своїх днів питався: «А де є маляр Турин? Чому не приходить?» А маляр Турин і далі жив у Львові — тобто вже за кордоном. Викладав у художній школі і тужив за своїм криницьким другом. Він (вже вкотре) зібрав своїх товаришів-художників та постановив зорганізувати виставку Никифора — у Львові і Києві.
На початку жовтня 1968 року в Києві дійсно відкрилася така виставка. Вона мала величезний успіх. Але саме в час свого київського тріумфу (10 жовтня) Никифор покинув цей світ і відійшов у кращий. («Карпати. Туризм. Відпочинок.», № 5(11) жовтень-листопад 2006)
Оскільки малий Епіфан спілкувався здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився розмовляти як слід. Правда, пізніше, коли Роман Турин потоваришував з Епіфаном Дров-няком, побачив, що, хоч той і невиразно говорить, з ним цілком можна порозумітися.
Поступово у львівського художника вималювалася уся невесела картина життя Дровняка, або, як його здебільшого називали, Никифора. Поважні криничани вважали його, як тепер кажуть, бомжем, великим диваком (а простіше — трохи вар'ятом) і загалом недостойним уваги об'єктом. Курортники, окрім того, мали Никифора за цікаву прикмету Криниці, — але не більше. Якщо вони і купували його малюнки, то лише з милосердя. Тим часом сам Епіфан уявляв собі, що він працює передусім «на туристів», малюючи їм на пам'ятку краєвиди Криниці та інші чудові картини. А як було насправді?
Світ Никифора
Насправді Никифор малював не для курортників і навіть не для себе. Він малював, бо ніяк не міг не малювати. Це було єдиною ціллю його життя і, зрештою, самим життям. Своє покликання усвідомив досить рано і ніколи від нього не відступав. За гріх вважав прожити день, нічого не намалювавши. Тому щодня, у будь-яку погоду зі своїм убогим малярським причандаллям розкладався просто неба — чи перед Курортним будинком, чи біля Нових Мінеральних Купалень — і малював, малював, малював... Але лише те, що, на його думку, було достойним зображення (взагалі Никифор дуже серйозно ставився до своєї праці, а себе вважав за серйозного художника). Отже, найчастіше то були краєвиди, здебільшого з будинками або із залізницею, інтер'єри (військова комендатура, кухня у пансіонаті, костел, цісарський палац), автопортрети і навіть декілька актів (малюнків оголеного жіночого тіла), Зображаючи навколишню реальність, художник вносив необхідні, з його точки зору, доповнення та зміни. Власне тому багатоповерхові будівлі на Никифорових малюнках виглядають доволі сюрреалістично. Звідусюди стирчать величезні, як на дитячих малюнках, флюгери, шпилі та прапори, а з коминів іде дим, наче з паровоза, що надає статичним об'єктам неабиякої динаміки.
Окрім архітектури, ще однією «вічною темою» була залізниця. Сільські краєвиди із маленькою станцією і «патронташем» колії або великі міські вокзали, Никифор любив залізницю у всіх проявах, не раз досить далеко мандрував поїздом. Звичайно ж, зайцем.
Ключем до розуміння творчості та самої особи художника є його дуже незвичайні автопортрети. Часто стосовно того чи іншого митця застосовують фразу «він малює свій власний світ». Але ця банальна фраза дуже точно передає ситуацію з Никифором. Криницький маляр, зневажений світом, відкинутий світом, зрештою, відрізаний від світу неможливістю повноцінного спілкування, малював собі свій, кращий світ. Тут він був господарем, він знав, як має бути — і сміливо виправляв не лише вулиці, будинки, людей, а й... себе самого. Це була своєрідна компенсація за все, що не додала здібному хлопцеві жорстока доля. Никифор на автопортретах — це аж ніяк не жебрак. Це елегантно одягнутий пан, вчитель, священик, єпископ або й один із святих на іконі. Але найчастіше — художник в ошатному одязі, з «мистецьким» бантом замість краватки, в дорогому костюмі, пальто, капелюсі... З етюдником в руці або коло мольберта. Одна з акварелей зображає бенкет художників, як його собі уявляв лемківський Піросмані. Тут згадується один відомий фільм про грузинського митця. Головний герой стрічки усе життя мріяв збудувати собі дім на горі, де би збиралися художники, пили чай і говорили про мистецтво... Мабуть, Никифор мав таку ж нав'язливу візію. У залі, схожому на готичний костел чи замок, урочисто сидять за великим столом художники. У центрі — чоловік у єпископському одязі, перед ним — свічки та хрест. Скоріше всього, це ще один з автопортретів. Никифор закликав на гостину всіх художників, які радо прийняли запрошення свого колеги і брата.
Закінчивши малюнок, митець зазвичай і підписував його на лицевій стороні, а на звороті ставив печатку, що зображала самого художника. І щойно тоді вважав свою працю завершеною. Але найцікавіше, що наш герой був неписьменним, отож окрім окремих слів, що йому запам'яталися, решта була випадковим набором літер.