На фото – я – падлюка (повість).................6

6.

- Алло, - промовила Оленка хриплим голосом, але все таким же милим, Оленчиним голосом.

- Привіт, люба. Як ти? Нічого, що я на домашній? У мене просто гроші скінчилися на мобільному. Я б так раніше подзвонив.

- Та, звичайно, що нічого, але довго не поговоримо, бо я не зможу стояти біля слухавки. У голові крутиться. Як пари?

- Пари як пари. Так а ти лікуєшся?

- Ага. Не переймайся. Скоро буду як новенька.

- Ти знаєш, мені сон сьогодні снився. Ніби ти прийшла до мене в гості. І мама моя підійшла, ти ще й порогу не переступила, а вона до тебе говорить: «Оце нігті. Жах який! Справжні кігті». Ти ж знаєш мою маму, вона ніколи нікому кривого слова не скаже. А тут таке. Ти стоїш розгублена. Мама своє продовжує: «А волосся. Ні, ви подивіться на цю курву». Коротше, кінець-кінцем ти розплакалася й побігла пішки вниз по сходах, а я став у дверях й кричу тобі: «Не йди, зачекай». Я ще зранку подумав, що за жахи такі сняться. А після твоєї смски стало все зрозуміло, до чого такі картинки. Я так хочу тебе побачити.

- Я також хочу. Тебе побачити. Усе буде добре. Це всього лиш застуда. Що ще новенького?

- Одногрупниця сьогодні задовбала.

- Яка?

- Світлана. Не думаю, що ти її знаєш. Сиджу я на ТЗН, нудоття страшне, думаю, чи порахувати лампи на стелі. А вона мене торкає за плече і говорить – їх шістнадцять. Тоді я просто відвернувся, вона далі собі з розмовами лізе.

- Ти не правий. Може, їй також нудно було, як і тобі. Ти їй нагрубив?

- Це не все. Вона мене наздогнала ще після пар на бульварі, а тоді ще й у парку наче з повітря намалювалася знову. Знаєш, таке собі селянське створіння. Одягається дешево й натяку на смак ніякого. Зате в неї класний фотоапарат. Прикинь, говорить, що їй подобаються мої риси обличчя і вона хотіла запропонувати фото сет, а я ніби не даю їй слова сказати.

- Любий, чому ти такий нечемний? До чого тут одяг? Хіба людину треба сприймати за її зовнішністю?

- І за зовнішністю також, Оленко. Я такий нечемний, бо поряд тебе немає. І як ти тільки надумалася захворіти?

- У мене в планах також не записано цього пункту. Пам’ятаєш, як там у Маяковського: «.. значит, кому-то надо…»

- Мені не треба.

- І мені.

- Усіх вилікують?

- Звичайно, - я яскраво уявив, як Оленка нарешті посміхнулася. У неї чудова ямочка на правій щоці з’являться при посмішці,   мила дуже.

- Ти посміхаєшся?

- Так.

- Чудово. Я також.

- Я вже піду. Важко стояти.

- Цілую тебе.

- Бувай. Дзвони.

Я поклав слухавку. У нас з нею немає дитячих приколів з тим, хто першим кластиме слухавку. Ми виховані. Той, хто дзвонив, той і кладе слухавку першим. Етикет – велика штука, дуже зручна. Що робити? Як сумно. Знову врубати комп’ютер, знову блукати тенетами глобальної сітки. Можна зустрітися з кимось, але немає жодного бажання. Можна почитати, але та ж проблема і з цим. Ще можна помалювати, наприклад, або построчити віршики. Качаюся в кріслі за столом, приклавши пальці правої руки до рота, направивши очі до стелі й нахиливши голову трохи вліво. Подумав про Світлану, зараз би непоганий кадр вийшов. А що як взяти її на перевиховання?  Зробити з неї красуню-розумницю. Усе одно нема чим морочити собі голову, хіба тим, чим себе зайняти. Вона саме той пластилін, з якого бери й ліпи, такий готовий на все матеріал. Чим зайнятися?