Биография патриота русского языка, проФФесора  и члена КПСС.....Янукович Виктор Федорович родился 9 июля 1950 года в г. Енакиево Донецкой области. Национальность - урка. Родной язык - феня. Уголовное прозвище - "Хам". Трудовой путь начал в возрасте 15 лет членом организованной преступной группировки "Пивновка" по специальности "грабеж, разбой". Специализировался на шапках и наручных часах. В ноябре 1967 года был впервые арестован по обвинению в ограблении гражданина Совенко. Ограбление совершил 29 октября 1967 года вместе с подельниками Масловым и Целковским. Во время предварительного следствия и на суде вину свою признал полностью. До конца декабря 1967 года находился в следственном изоляторе г. Артемовск.

          Приговором народного суда г. Енакиево от 15 декабря 1967года осужден к трем годам лишения свободы по статье 141 часть 2 Уголовного кодекса УССР. В декабре 1967 года по предоставлению прокуратуры г. Енакиево Янукович В.Ф. отчислен из Енакиевского горного техникума за участие в совершении преступления. Находился в исправительной колонии для несовершеннолетних преступников в г. Кременчуг. В 1969 году условно-досрочно освобожден по ходатайству администрации исправительного учреждения как лицо, которое стало сотрудничать с правоохранительными органами. После выхода на свободу устроился  электрогазосварщиком на Енакиевский металлургический завод. Через несколько дней, 16 сентября 1969 года, совершил новое преступление. Согласно фабуле обвинения - избил гражданина Пантелеенко. Приговором  народного суда г. Енакиево от 8 июня 1970 года осужден к двум годам лишения свободы по статье 102 Уголовного кодекса УССР. Основы правовых знаний получил в Исправительном учреждении №52 г. Енакиево. В августе 1972 года, через месяц после выхода на свободу, вступил в брак с племянницей председателя народного суда г. Енакиево. Стал активно сотрудничать с КГБ. В 1973 году постановлением народного суда г. Енакиево под председательством дяди жены обе судимости досрочно погашены. В том же году восстановился в Енакиевском горном техникуме и научился водить автомобиль. В 1974 году, через несколько месяцев после получения прав на управление автомобилем, выехал по линии КГБ в княжество Монако. Официально - как единственный представитель от Советского Союза для участия в ралли в Монте-Карло. В 1974 году поступил на заочное отделение Донецкого политехнического института. В 1976 году, будучи студентом 2-го курса, назначен директором автобазы производственного объединения "Орджоникидзеуголь". В декабре 1978 года постановлениями Президиума Донецкого областного суда оба приговора незаконно отменены, после чего материалы уголовных дел относительно В.Ф.Януковича были уничтожены. По утверждению народного депутата Украины Г.Омельченко, в этот период В.Ф.Янукович неоднократно привлекался к уголовной ответственности за групповое изнасилование и хищение государственного имущества в особо крупных размерах, но дела закрывались на стадии предварительного следствия. 

В 1980 году принят в ряды КПСС. В последующем руководил предприятиями "Донбасстрансремонт", "Укругольпромтранс", объединением "Донецкавтотранс". С конца 90-х годов – член организованной преступной группировки под предводительством Толика Зуя (г.Енакиево). Начиная с 1994 года, сблизился с организованной преступной группировкой "Люкс" (г. Донецк). В сентябре 1996 года назначен первым заместителем председателя Донецкой облгосадминистрации.С мая 1997 по ноябрь 2002 года состоял в должности главы Донецкой облгосадминистрации. За это время написал около 50 научных трудов, некоторые из них даже пытался прочитать. Защитил диссертацию на соискание ученой степени доктора экономических наук, написанную сотрудниками Института экономико-правовых исследований Академии наук Украины. Во время защиты перепутал заранее подготовленные ответы на заранее подготовленные вопросы, из-за чего несколько лиц, собравшихся на заседании ученого совета, пережили приступ энуреза. За годы губернаторства строил правовое государство в отдельно взятой области. 

Апофеозом этого строительства стала усадьба Януковича по улице Абрикосовой в г. Донецке и оторванные гениталии судьи Куйбышевского районного суда г. Донецка Александра Тупицкого. В ноябре 2002 года назначен на должность премьер-министра Украины. Прославился несколькими топливными и продовольственными кризисами. 

С 24 сентября 2004 года по сей день пребывает в коллаптоидном состоянии в результате попадания в него куриного яйца во время посещения Ивано-Франковска, усугубившемся венчанием его ЙОЛКОЙ. 

В.Ф.Янукович - магистр международного права. 

Знает почти все буквы, причем букву "ф" – даже дважды.

Имеет воинское звание "майор запаса", но данные о прохождении им военной службы в Министерстве обороны Украины отсутствуют. По утверждению В.Ф. Януковича, он является академиком Калифорнийской международной академии наук, образования, индустрии и искусства. Данных о существовании такой академии не имеется. По утверждению В.Ф. Януковича, решением Кембриджского центра, в 2000 году он избран "Человеком года" в номинации "Развитие региональной экономики" с включением в ежегодное издание Международного биографического центра. Данных о существовании такого центра не имеется. Женат. Жена - Янукович Людмила Александровна, 1949 года рождения. Сыновья - Александр, 1973 года рождения; Виктор, 1981 года рождения. 

На зарплату государственного служащего держит собак (курцхаары, ягдтеръеры, лабрадоры, такса, лайка). Хобби: собаководство,охота, теннис, снятие шапок, фальсификация выборов. 

Источник: grani.ua

Сміх крізь сльози

УКРАЇНЦІ МОЇ, УКРАЇНЦІ...  Боже! Боже! Боже!  Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби!  Та хіба якийсь інший народ зміг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своїй покатованій спині тих, хто його у цю тюрму заганяв, тих, хто його у цій тюрмі неволив, тих, хто його у цій тюрмі катував?  Лише ми, українці, здатні на таку суперфілантропію...  І ми не тільки винесли. Ми занесли усіх цих шубравців до своєї хати. Впустили їх у найкращі світлиці. Виділили їм найкращі місця. Годуємо. Поїмо. Розважаємо. Пошановуємо їх, як "героїв". Спілкуємося з ними лише на "общєпонятном" - бо ж лише одну клепку мають. Не дай, Боже, не так зрозуміють. І єдина думка у наших демократичних головах, і єдиний трепет у нашій супергуманній душі: "Аби не образити"...  Ну плюне нам по-хамськи у вічі - обтираємося.  Чей же не вдарив...  Ну вліпить нас по шиї з перепою. Почухаємося.  Чей же не вбив...  Ну придушить когось в закутку. Зітхнемо спiвчутливо.  Чей же не всіх...  Ну похуліганить у кровавих колонах.  Оплюють нашу історію, нашу Державу, нашого Президента, нас із вами-посміємося: "Хворі ж..." Не будемо ми їх розстрілювати, як вони нас.  І не дикуни ж ми, щоб "зуба за зуба". Прецінь у центрі Європи живемо. Та християнську мудрість сповідуємо: "Хтось у тебе каменем - ти в нього хлібом". Та й не чужі ж ніби...  І перебираємось у сіни. Щоб тюремщикам не заважати. Своєю мовою їх не дражнити.  Прапорами своїми їм червоні очі не муляти. Пересидимо й у сінях. Не надворі ж...  І тішимося, що на волі. Що маємо свою хату. Що ця хата має древню історію. Що жили у цій хаті славні лицарі. Що ми достойні сини могутнього народу. І тримаємо напоготові... відра з водою. Бо із світлиці пахне соленим. П’яні тюремщики з вогнем граються.  На всі заставки репетують, що ми "бандити". Що нас "надо под суд". Що з нами їм наша хата не подобається. І погрожують: "Ми на зло усем буржуям мировой пожар раздуем..."  Будь-який інший народ показав би таким шубравцям на двері. Виставив би їх далеко-далеко.  Але ми не такі. Ми, якщо треба... покинемо й сіні.  Переберемося у сарайчик. Чи під повітку. Усе ж таки на своєму подвір'ї...                                                                                    Бо ми демократи. Ми гуманісти. Ми - суперфілантропи. 

© Євген ДУДАР

Державні нації дбають про те, щоб молоде покоління прилучалося до власної історії. 

Пам’ятати її — право та обов’язок цивілізованих націй.

Сьогодні з темряви віків проступають маловідомі досі або зовсім нові імена — величні тіні наших забутих предків. Сотні років від суспільства замовчувалися або зникали невідь-куди свідчення про славетних українців, людей великої сили духу, справжніх богатирів української історії. Багатьом поколінням українців прищеплювалися негативні образи-стереотипи наших предків, неспроможних бути добропорядними людьми. Чого вартий образ “зрадника” Івана Мазепи?

Але ж Іван Мазепа — найвідоміша постать в українській та європейській історіях. Його у своїх творах оспівували світові генії — письменники Вольтер, Байрон, Гюго, композитори Ліст, Маурер, живописці Делакруа, Верне та інші. А для багатьох із нас, на наш сором, він залишається зрадником...

З архівів вилучалися документи, інші історичні джерела, які могли б пролити світло на об’єктивну історію України. А підручники радянської доби, та й художні твори, як правило, формували в молодого покоління образ шароварного українця-малороса, який понад усе полюбляє горілку й сало.

Одним із таких “забутих” нами або маловідомих велетнів, без сумніву, є український гетьман Пилип Орлик. Життя його було складним, неспокійним. Гетьман-вигнанець, гетьман-емігрант...

Походив Орлик із поважного чесько-польського роду, один із представників якого Степан (батько Пилипа), опинився на Віленщині (сучасна Білорусь) й одружився з православною українкою Іриною Малаховською. Це була майбутня мати Пилипа, який народився у жовтні 1672 р., а вже наступного року його батько загинув у битві під Хотином у польсько-турецькій війні. Початкову освіту хлопець отримав у Литві, вчився і закінчив Києво-Могилянську академію. Здібний випускник одержав посаду писаря Київської митрополії, потім служив у Генеральній військовій канцелярії.

Його порядність, працелюбність і глибоку любов до Вітчизни помітив гетьман Іван Мазепа і призначив генеральним писарем Козацької держави. Пилип стає найближчим помічником і однодумцем гетьмана Мазепи. На той час це була виняткова кар’єра. Далі Пилипа призначили до дипломатичної праці. Іван Мазепа втаємничує Орлика в усі секрети тодішньої української політики, і він стає її безпосереднім виконавцем. Гетьман був хрещеним батьком старшого сина Пилипа — Григора, якому доля пізніше присудить продовжити політичну місію рідного і хрещеного батьків у Європі.

У 1707 р. гетьман та генеральний писар навіть поцілували хрест із животворящим деревом і поклялися на вірність одне одному: “...Як я присягнув, так і ти присягни мені перед тим-таки розп’ятим на животворящім дереві хрестом, що мені додержиш вірності своєї та секрету...” П. Орлик дотримався цієї клятви: він згубив усі свої маєтності, поставив на карту добробут своєї родини (дружина та п’ятеро дітей — три сини і дві доньки), кинув себе в неймовірні злопригоди й нестатки, але справі боротьби за незалежну Україну не зрадив ніколи.

Під час воєнних подій 1708—1709 рр. і поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик залишився на боці Мазепи й разом із ним відступив на територію Туреччини, у Бендери. Тут отаборилось і запорозьке військо. Після смерті Івана Мазепи 5 квітня 1710 р. там же відбувся акт обрання гетьманом Пилипа Орлика та козацької старшини.

Цього ж дня було проголошено “Конституцію прав і свобод Запорозького війська”. Ця конституція стала вищою точкою політичного мислення українців у ХVIII ст., бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку. Це була одна з перших державних конституцій у Європі.

Як відомо, конституцію США схвалили й прийняли 1787 р., Франції та Польщі — 1791 р., у Російській імперії спроби створити конституцію були тільки в першій чверті XIX ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів у 1825 р.

Конституцію України одразу після її прийняття визнали уряди Швеції та Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Учені й політики нині небезпідставно вважають, що, втіливши ідеї її натхненника І. Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років (!) випередила ідеї Французької революції. Українська Конституція стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, яка б засновувалася на природному праві її громадян на свободу і самовизначення.

Як складалася Конституція? Про це свідчать архіви Григора Орлика, в яких збереглися оригінальні тексти і записи його батька Пилипа: “Я один зложив найбільшу частину договору (Конституції. — І. М.) і зредагував цілий договір. Я зложив це за першим планом...” Хто брав участь у виробленні Конституції? “Поміж особами, — писав П. Орлик, — що обмірковували точки цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський, Максимович, Іваненко, Карпенко, і ще деяких прізвищ не пригадую...”.

Отже, Конституція 1710 року була загальнополітичним актом волевиявлення Запорозького війська.

Дивно сьогодні читати цей твір! Крізь призму нашого непрощенного безпам’ятства з пожовклих сторінок постає світ, який вражає уяву й видається неймовірним. В Україні триста (!) років тому було створено одну з перших у Європі конституцій, а ми три століття потому не мали свободи!..

Конституція складається з преамбули (вступу) і 16-ти статей. У преамбулі подається коротка історія козацтва як виразника прагнень усього українського народу, піднесення і падіння козацтва після його “добровільного” переходу під проводом Б. Хмельницького під самодержавну руку Московської імперії. За допомогою всіх можливих способів і засобів ця імперія обмежувала і скасовувала права й вольності війська Запорозького, а на вільний козацький народ, якого не здолала збройно, віроломно накинула невольничу кормигу. Політику гетьмана І. Мазепи, його союз із Карлом XII преамбула характеризує як логічну й послідовну, обумовлену потребою визволення Вітчизни.

Послідовні 16 статей Конституції передбачали:

— установлення національного суверенітету;

— визначення кордонів Української держави;

— забезпечення демократичних прав людини;

— визнання трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії трьох гілок влади:

а) законодавчої (виборної генеральної) ради, що мала скликатися тричі на рік: перша — на Різдво Христове, друга — на Великдень і третя — на свято Пресвятої Богородиці;

б) виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку. На відміну від Московії, “самодержавіє гетьманському уряду неприлічно!”);

в) судової (підзвітної і контрольованої).

Такими в Конституції визначалися принципи побудови української держави. 

Кожна ж зі статей формулювала конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови — ВІДТОРГНЕННЯ МАЙБУТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ВІД  МОСКОВСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Одним із ключових моментів Конституції стало визнання кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. “Як кожна держава складається і затверджується непорушною цілісністю кордонів, — записано в ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої Польської і від Московської держави, які відійшли в гетьманську область, не були насильно змінені і порушені...”.

Гетьман як керівник держави зобов’язувався Конституцією чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську. Цей документ визначав права всіх верств населення України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї людності на території полків.

Державний скарб відокремлювався від гетьманського. На утримання гетьмана виділялися суворо визначені окремі землі та кошти. Полковники й сотники обиралися демократично — вільними голосами козаків чи сотні. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків по одній заслуженій особі від кожного. Конституція підкреслювала, що в державі мала бути навічно утверджена єдина християнська віра і що Україна на обох берегах Дніпра стає вільною від іноземного панування.

Цілком зрозуміло, що форма цього документа не позбавлена деяких хиб і помилок, адже писався він у надзвичайно складний час в умовах важкого економічного стану пограбованої Вітчизни. Але ж це перша Українська Конституція 1710 року!

Пилип Орлик як гетьман не мав достатньо можливостей для запровадження Конституції в життя повною мірою, проте вона не лишалася лише пам’яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (від 1710 до 1714) була нормативним документом на всій правобережній Україні.

Цей документ відігравав велику роль у діяльності Пилипа Орлика. Він став важливою правовою основою при укладанні міжнародних договорів про допомогу у війні з Петром І. Орлик добре розумів, що йому одному не втілити в життя план відродження Української козацької держави. Талановитий дипломат П. Орлик робив відчайдушні спроби умовити союзників в урядах Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. Він активно листувався з монархами та іншими високопосадовцями, порушував українську проблематику на різних приватних та офіційних зустрічах. Ніхто, крім Пилипа Орлика, не зміг підняти тоді українське питання на рівень загальноєвропейської політики. Ось що писав міністр закордонних справ Франції Дезайер після зустрічі з Орликом: “Новий запорозький гетьман — людина з розумом і освітою. Він гарно тримається, зовсім молодий”. (А було тоді Орлику всього 38 років).

У своїх стосунках із закордонними державами, до яких звертався Орлик по допомогу в цій складній для України ситуації, він підкреслював: “Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким віддана наша нація на порушення її прав... Ми говоримо, що з допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена у своїх правах”. Ці слова і сьогодні вражають проникливістю і болем за український народ, за його історичну долю.

Високоосвічений, із тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виокремлювався у тогочасному середовищі української козацької старшини. Його головним бажанням було здобути політичну свободу своїй землі й народові, щоб заявляти, за висловом самого Орлика, “мої права і права моєї нації на Україну”. Розуміючи складність свого завдання, П. Орлик із сумом порівнював себе з корабельником, який повинен “у жорстокий час направити розхитаний вихорами і бурями український корабель до благословенних берегів нашої Вітчизни, котру стереже московський дракон, і повернути її колишню волю!”

Після невдач у військових справах, поразок шведсько-українських і польсько-українських у 1714 р. після того, як Орликові не вдалося реалізувати плани визволення України, він разом зі своєю генеральною старшиною переїжджає до Швеції, у 1720 р. — до Австрії, пізніше — до Чехії. Від 1722 р. він дванадцять років живе у Греції, в Салоніках. Це був найтяжчий момент його життя, яке він порівнює з в’язницею. Тут він поховав свого молодшого 10-річного сина Якова. В еміграції деякий час із ним був і середній син Михайло, якого він теж втратив. Дружина Ганна довгий час перебувала у Кракові. Вона допомагала у громадсько-політичній праці спочатку своєму чоловікові, а потім старшому синові Григорові. Тривалий час Ганна з дітьми переховувалася в передгір’ї Карпат. Вона знайшла притулок у маєтку магнатів Потоцьких (нині це музей в Івано-Франківську).

Пилип Орлик помер у травні 1742 р. Поховано його в Яссах (Молдова), неподалік від Бендер. Мудрий державник, дипломат, творець нашої першої Конституції зустрів смерть у такому убозтві і бідності, що молдовський господар мусив поховати його власним коштом.

Після смерті Пилипа Орлика його справу гідно продовжував син Григір, та він загинув на берегах Рейну в лавах французької армії в битві проти прусських військ 1769 року, на сімнадцять років переживши батька. На той час він уже був маршалом Франції. Його нащадки від шлюбу з графинею Оленою Дентевіль і досі живуть у Франції, дбайливо зберігаючи родинний архів. Цікаво, що від назви маєтності Григора Орлика під Парижем походить назва знаменитого летовища “Орлі”. Імовірно, живуть нащадки гетьмана-емігранта і в Україні.

Ось така коротка історія про двох українських патріотів Пилипа та Григора Орликів. 

Їх шанують і пам’ятають у Європі, зокрема у Франції, в Парижі. А чи всі ми в незалежній Україні, про яку так мріяли батько і син Орлики, знаємо їхні імена?