12 січня виповнюється 40 років від дня найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху і розпочався так званий «генеральний погром» українського шістдесятництва. Мимоволі згадуються Мойсеєві сорок років у пустелі – сорок років боротьби зі страхом, з несвободою в країні, з несвободою в собі. Багато змінилося з тих часів, але, на превеликий жаль, багато що залишається незмінним. Знову в Україні відбуваються політичні репресії, абсолютно радянські за своєю сутністю і формою, знов країною править банда у змові з окупантами, але вже немає страху, його знищили ті мужні люди в далекі 70-80-ті роки минулого століття. Шістдесятники зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи.

Основним засобом боротьби шістдесятників з тоталітарним режимом був самвидав. У 1965-1972 роках український самвидав складався з художніх творів, документів та публіцистики. Він яскраво відображує історію опору тих років, одночасно являючи собою його невід’ємну частку.

З січня 1970 року почало виходити в самвидаві перше в Україні періодичне видання –«Український вісник» (УВ), на зразок московської «Хроники текущих событий» (ХТС). Але на відміну від ХТС, УВ містив не тільки інформацію про репресії та становище політв’язнів, а й подавав твори, поширені в самвидаві – дослідження з історії, дані щодо геноциду українців, літературознавчі роботи, вірші, прозу. Характерний високий професійний рівень видання.

УВ був створений за ініціативою В’ячеслава Чорновола, який і став головним редактором цього часопису. В редколегію також увійшли Михайло Косів і Ярослав Кендзьор[1]. У розповсюдженні УВ брала активну участь велика кількість дисидентів. УВ також передавався за кордон.

Ставлення до випуску УВ було неоднозначним. За словами Леоніди Світличної, Іван Світличний, коли УВ почав виходити, активно його розповсюджував, однак він був проти ідеї видання УВ, вважаючи, що це прискорить арешти. Подальші події показали, що він був правий[2].

Василь Овсієнко розповідає: «На п’ятому числі «Український вісник» обірвався – його зупинили в середині 1971 року, бо пішли чутки про те, що ось-ось почнуться арешти, і сам Нікітченко мав розмову з Іваном Світличним і сказав: «Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо». Вирішено було зупинити видання «Українського вісника», однак уже було пізно»[3].

12-14 січня 1972 року були заарештовані всі відомі дисиденти: у Києві – Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба та інші; у Львові – В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року.

Репресії 1972 року були загальноімперською акцією. В Москві та Новосибірську відбулись арешти за справою «ХТС». Георгій Касьянов пише, що, за неофіційними джерелами, 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС «ухвалило рішення про початок загальносоюзної акції проти самвидаву». Партійне керівництво УРСР на чолі з Петром Шелестом підтримало ініціативу Москви, бо фактично вже не мало влади в республіці[4].

4 січня 1972 року був заарештований бельгійський громадянин, турист Ярослав Добош. Його «обробили» і примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Багато дисидентів мають іншу думку щодо цього – що Добош був заздалегідь завербований КДБ. Але це, мабуть, не витримує критики.

Ось, що згадує з цього приводу Василь Овсієнко: «Як відомо, під новий 1972 рік в Україну приїхав Ярослав Добош. Він член СУМу, з Бельгії, йому 25 років. Він їхав через Прагу. Мені відомо, що моя однокурсниця Анна Коцур, лемкиня зі Словаччини, поїхала під Новий рік до Праги. Вона там мала зустріч із Добошем, про це я пізніше дізнався. Вона дала йому телефони львівських і київських шістдесятників, зокрема, й Івана Світличного. Він саме за оцими телефонами у Києві дзвонив до Світличного, до когось там ще, і зустрічався потім зі Світличним та іншими людьми… Я пізніше, коли був заарештований, читав покази Ярослава Добоша і дійшов висновку, що це була, мабуть, людина випадкова. Я не впевнений, чи він був справді завербований КДБ, чи це просто так, зі своєї наївності цікавився, чи мав якесь там завдання від своїх керівників чи не мав – Бог його знає. Але його КДБ використало досить таки вдало. Він розказав усе, що знав і чого не знав, виступив із заявою по телебаченню, та заява була опублікована у пресі. Його випустили, а все це стало приводом для масових арештів української інтелігенції»[5].

Арешти січня 1972 року так чи інакше пов’язували зі справою Я. Добоша. Сам Добош після зізнання був висланий за кордон. Після багатоденних допитів Зеновія Франко (онучка Івана Франка) визнала, що Добош – агент, і шістдесятники мали з ним контакт. Взагалі це була частина плану КДБ – примусити «зізнатися» і «щиросердечно покаятися» онучку Івана Франка – Зеновію Франко та племінницю Михайла Коцюбинського – Михайлину Коцюбинську. Виступ по телебаченню цих двох впливових у дисидентських колах пані завдав би вирішального удару по руху шістдесятників.

«Зеню Франко відразу засадили в 1972 році, а за мене взялися десь у березні», – згадує Михайлина Коцюбинська. – «І я дуже швидко зрозуміла план, який у них визрів. План визрів такий: об’єднати моє ім’я з Франко і пустити нас по телевізору разом. Ви можете собі уявити, як би це набагато сильніше прозвучало, ніж виступ у телевізорі лише Зені Франко. Її був, вона там, а я репресована. Її лист був у «Радянській Україні» – а мого не було»[6].

Михайлина Коцюбинська цей план поламала, незважаючи на усі погрози та хитрування КДБ. Не допомогли й очні ставки із З. Франко, не допомогли навіть погрози забрати доньку й позбавити М. Коцюбинську материнських прав.

Під час слідства заарештованих лякали розстрілом, фізичною розправою, лікуванням у спецпсихушці, а головне – розправою над близькими людьми. Однак із ключових постатей, окрім Івана Дзюби, ніхто не покаявся. Дзюбу «ламали» з квітня 1972 року до жовтня 1973 року. 16 березня 1973 року він був засуджений на 5 років ув’язнення і 5 – заслання. 8 жовтня І. Дзюба написав прохання про помилування. Влада задовольнила прохання. Їй це було вигідно (один із лідерів руху опору, автор програмної роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація?» визнав свої помилки). Слід зауважити, що І. Дзюба писав виключно про свої власні переконання і не дав на допитах жодних свідчень проти своїх друзів.

26 травня 1972 року П. Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ, його місце зайняв В. Щербицький. За короткий час уся «команда» Шелеста була усунута від влади в республіці. Їх місце зайняли шовіністи-реакціонери – слухняні діти Москви.

Тим часом улітку й восени 1972 року відбулися судові процеси. Майже всіх засудили за відомою статтею 62 КК УРСР. До спецпсихлікарні потрапили Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан та Борис Ковгар.

Загалом по Україні у 1972 році за даними ХТС заарештовано 100 осіб[7]. За даними Людмили Алексєєвої, було засуджено 89 осіб. Із Західної України – 55 (з них 13 зі Львова). Зі Східної та Центральної України – 48 (з них 28 з Києва)[8]. За 1972-1974 роки за участь в українському національно-демократичному русі було заарештовано більше 122 осіб[9]. За останніми даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках в Україні було заарештовано 193 особи, у тому числі за антирадянську пропаганду – 100 осіб, за релігійні переконання – 27 осіб.

Генеральний погром 1972 року поклав кінець руху шістдесятників і водночас став підґрунтям нової доби в історії руху опору. Насправді акція проти самвидаву вдалася. Самвидав перестав бути основним засобом боротьби з тоталітарним режимом. Розповсюдження самвидаву на деякий час значно зменшилося. На волі після арештів січня 1972 року були спроби продовжувати боротьбу у старий спосіб. У Львові з’явився випуск 6 УВ, підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором та Атеною Пашко. Цей випуск УВ дістав назву «Львівський», бо майже паралельно з ним, у березні 1972 року, у Києві Василь Лісовий, Євген Пронюк та Василь Овсієнко видали спецвипуск УВ з інформацією про арешти, і теж під номером 6. Василь Лісовий написав відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КПУ, після чого був заарештований, тоді ж заарештували Євгена Пронюка, а Василя Овсієнка – через 8 місяців, у березні 1973 року.

Більш конспіративною була група Степана Хмари, вони теж упорядковували УВ: 7 – 9 випуски у 1974 – 1975 роках. Окрім Хмари, цією справою займалися Олесь Шевченко, Віталій Шевченко та Василь Карабік. Ця група була навіть ближчою до підпільного руху, ніж до шістдесятників: і за політичним змістом матеріалів, і за засобами конспірації. Числа 7–8 потрапили за кордон на фотоплівці. Заарештували Степана Хмару та інших лише у 1980 році.

Генеральний погром майже призупинив дисидентський рух у «великій зоні», проте тільки підняв дух опору в ув’язнених. Деякі дисиденти самі згадують, що, як не дивно, час, проведений у неволі – у «малій зоні», – був найцікавішим і навіть найкращим періодом їхнього життя. Микола Горбаль розповідає: «Коли я зустрівся зі Світличним вже на Уралі, потім з Антонюком, з Валерієм [Марченком] познайомився, я ніколи не був такий розкутий, ніколи в мене не було стільки гумору і ніколи я так багато не сміявся, як у таборі… Я собі дав слово, що ніколи не буду нарікати на Бога, бо Богу видніше, якими дорогами вести. Я цю фразу повторюю часто, щоб, можливо, люди знали, що не можна нарікати на долю. Бо, якщо тобі визначена отака дорога, то так воно, видно, й має бути. Мавши потім другий суд, я собі завжди це споминав, мавши потім третій суд... І це мене рятувало. Коли мене вже третій раз – з другого ув’язнення не випустили, а судили втретє, то я думаю собі: Боже, ну що це? Ну, вижив же я ці терміни – значить, так треба. І коли мене посадили потім в камеру із Семеном Скаличем, навіть думаю собі: Боже, та щоб це все почути – ці одкровення від цього чоловіка, то мені треба було попасти в цю камеру, а щоб попасти, треба було отримати термін!»[10]

Ігор Калинець згадує з цього приводу: «В таборі нам було фізично важко. Скажімо, ми були роз’єднані з рідним краєм, з сім’єю, з найріднішими. Спілкування було тяжке. Ми були в дуже драматичній ситуації, коли до тебе приїжджають на побачення старенька мати чи дочка маленька, і вони проїжджають кілька тисяч кілометрів, а тобі не дають того побачення, зривається все. Це було тяжко перенести. А з іншого боку, ми були якось вільні, духовно вільні. Ми, скажімо, скинули ту маску, яку ми носили там, у тому суспільстві, до арешту. Бо там треба було все-таки прикидатися, що ти не є, так би мовити, буржуазний націоналіст, що ти не є ворог радянської влади – що ти радянська людина, але ти вважаєш, що тут не так ведеться політика в національному чи якомусь іншому плані»[11].

Після «генерального погрому» рух опору відродився у другій половині 70х років, коли основним засобом боротьби з системою став захист прав людини.

Права Людини в Україні http://www.khpg.org/index.php?id=1325325877

( ПРИЄДНАТИСЯ  МОЖНА ЗА ЕЛЕКТРОННОЮ АДРЕСОЮ    )

            Відкрите звернення до Президента України, В.Ф. Януковича

Політичним переслідуванням не місце в Україні!

Пане Президенте!

Звертаємось до Вас як до Голови держави та Гаранта Конституції з вимогою  припинити брутальні порушення права на справедливий суд. .

Глибоку стурбованість викликають арешт, судовий процес і вирок екс-прем’єр-міністру Юлії Тимошенко, тримання під вартою та кримінальні переслідування екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка й колишнього т.в.о. міністра оборони Валерія Іващенка. 

Відсутність реагування на очевидні ознаки використання судової влади та силових структур у політичних цілях тільки підсилює обґрунтовані підозри, що йдеться про розправу над політичними опонентами та позбавлення їх можливості брати участь у парламентських виборах в наступному році. 

Подібні порушення фундаментальних принципів демократії вже привели до фактичного зриву життєво важливого процесу євроінтеграції, й матимуть катастрофічні наслідки для держави. Дедалі інтенсивніше замовчування правди та застосування пропагандистських прийомів на телебаченні не можуть приховувати ані погіршення ситуації з правами людини, ані руйнівний вплив на репутацію держави та її привабливість для іноземних інвесторів. 

Безпідставний арешт й майже автоматичне продовження строків тримання під вартою Луценка та Іващенка демонструють повну неповагу до положень, які передбачають підстави для цього найсуворішого запобіжного засобу. Одностайно засуджено за кордоном й арешт під абсолютно безглуздим приводом Юлії Тимошенко. Маємо всі підстави припускати, що найближчим часом Європейський суд з прав людини визнає переслідування в Україні за політичними мотивами та порушення прав цих представників опозиції на справедливий суд і свободу. Наслідки, як для держави, так і для її президента, важко переоцінити.

Всім колишнім урядовцям інкримінують або політичне рішення (щодо «газових угод»), або дії, котрі зараз безкарно вчиняють представники чинної влади. 

В суді над Луценком свідки теж заявляють, про допити після завершення слідства, про перекручення їхніх показань, про те, що їм слідчий казав, що мають написати. Це вкрай серйозні звинувачення, проте їх відмовляються перевірити, як Генпрокурор, так і суддя.

З огляду на очевидні порушення права на справедливий суд, ствердження, ніби Президент не може втручатися в діяльність судової влади, не витримують критики. Та й важко було би вважати подібні аргументи переконливими, коли перший суд над Тимошенко перенесли через 8-у щорічну міжнародну конференцію в Ялті, й розгляд її апеляції так само несподівано відклали до наступного дня після саміту  в Києві 19 грудня.

Всі громадяни мають право на справедливий суд, на свободу від сваволі та беззаконня, й вони вправі очікувати, що Президент і гарант Конституції захищатиме ці права та втрутиться, коли їх порушують.

Як обраний президент, Ви взяли на себе відповідальність за захист конституційних прав громадян та розбудову правової демократії.  Відповідальність за відступ від демократії та деморалізацію народу теж буде за Вами. 

 Висловлюємо наш рішучий протест проти політичних переслідувань і вимагаємо негайно їх припинити

Приєднатися до звернення можна за електронною адресою  [email protected]

Инициативные жители Донецка, которые решили никак не оформляться организационно и не придумывать себе никаких названий, распространили заявление и расклеили листовки с призывом уволить президента Януковича за невыполненные им предвыборные обещания. "Стереотипное представление о Донбассе, как о базовом электоральном поле Виктора Януковича скоро отойдет в прошлое. Все, кто еще воспринимает президента за своего, делает это скорее по инерции, несмотря на протесты здравого смысла", – сообщает сайт известного украинского блоггера Елены Белозерской bilozerska.info.

площадь Ленина

офис Партии регионов

"Чем больше власть говорит о евроинтеграции и реформах, тем более она изолируется и консервируется. Все то, что государственное телевидение называет реформами, больше напоминает игру в наперстки. Очередное "перемещение" шариков под стаканчиками не увеличивает шансы доверчивого гражданина получить выгоду. Единственная причина, почему наша страна все еще не является девятым федеральным округом Российской Федерации заключается в том, что Янукович подсознательно понимает, что сидеть в Донецкой области будет значительно комфортнее, чем на Магадане, а Ахметов, несмотря на недвижимость в Лондоне, не хочет оказаться там на правах Березовского или Чичваркина" – пишет Елена на своем сайте.

От УБОП. Листовки - это хорошо. Но надо помнить и оглавном оружие пролетариата - булыжнике.

В Донецке неизвестными были расклеены листовки, призывающие к свержению власти и борьбе за будущее Украины.

Об этом сообщает корреспондент UAINFO, который стал очевидцем событий.

"Всех, кто связывает своё будущее с Украиной, призываю встать на борьбу", - такой эмоциональный посыл листовок.

Напомним, в Чернигове независимые националисты разрисовали сити-лайты с новогодним и рождественским поздравлением Виктора Януковича.

"Эта рожа уже надоела на экранах телевизора, а здесь она мелькает еще и по всему городу. Решили немного украсить изображение. Мы воплотили мечты большинства украинцев хотя бы на сити-лайтах", - прокомментировал акцию один из организаторов.

Gazeta.ua

Киевские билборды с Виктором Януковичем тоже облили краской.  © focus.ua

Киевские активисты облили краской фотографию президента Виктора Януковича на билборде с новогодними поздравлениями.

Пострадал билборд, размещенный на улице Вышгородской, пишет Фокус.

Днями такая же участь постигла билборды во Львове. Там неизвестные тоже забросали краской фотографию Януковича на билборде. В связи с этим львовская милиция возбудила уголовное дело.

Билборд Януковича испачкали краской и в Запорожье0

Фото Виктора Януковича на билборде облили краской в Запорожье.  © pravda.com.ua

Білборди Рівного, чернігова також прикрашено.

В Запорожье неизвестные облили краской изображение президента Виктора Януковича на билборде с новогодними поздравлениями.

"Спасибо Господу за то, что и в Запорожье нашлись люди, которые таким образом высказали свое "тьфу" этому президенту", - прокомментировал этот инцидент источникУкраинской правды.

Днями такая же участь постигла билборды во Львове и Киеве. Там неизвестные тоже забросали краской фотографию Януковича на билборде. В связи с этим львовская милиция даже возбудила уголовное дело.