Чому мій чоловік став добровольцем
- 20.10.14, 19:49
- Ми любимо тебе, Україно!
Останнім часом найпопулярніше мені запитання - як Ви відпустили свого чоловіка. Раніше мене питали – як ти відпустила чоловіка на футбол у вихідний день? Тепер питають – як я відпустила його на війну. У мене виникає питання у відповідь – невже чоловік – то собака на прив»язі, чи він здався мені в рабство? Брак – це союз вільних людей, і взагалі неправильно когось до чогось примушувати. Це по-перше. По-друге, я вважаю, що дружина має підтримувати чоловіка, допомагати йому, а не заважати та кудись не пускати, прив»завши до своєї спідниці. А потім ми, жінки, дивуємося – де ж поділися справжні чоловіки, чого оті створіння, що називаються чоловіками, валяються на диванах та ні на що не здатні. Так ми ж самі робимо їх такими. «Туди не ходи, сюди не ходи, це не роби, роби як я сказала.» І чоловік поступово вироджується. Інстинкти, якості, закладені Творцем в кожного чоловіка, помирають.
Взагалі, Бог благословив мене таким чоловіком, який рахується зі мною. Він завжди цікавився моєю думкою, моїми захопленнями, вислуховував мене і підтримував. Тому, мабуть, мені легко поважати мого чоловіка, слухатися його. В нашій родині він – голова, але не деспот. Приймаючи важливе рішення, він радиться зі мною. Було, що він не прислухався до мене і робив помилку. Але будь-яка людина має право зробити помилку, і Бог не забирає у нас свободу вибору. І я не маю права втручатися у відносини мого чоловіка з Богом. Бог чекає від мене, що я підтримаю мого чоловіка, буду йому помічницею. І я намагаюся бути такою дружиною, хоча не завжди виходить.
Буде неправдою сказати, що мені легко було відпускати чоловіка на Майдан, на війну на Донбас.
Важко розлучатися з найдорожчим. Мій чоловік для мене – найближча людина на всьому світі, коханий, друг. Він далеко не ідеальна людина, як і я, але Бог поєднав нас, ми зрослися в одне. За 14 років нашого шлюбу ми розлучалися на тиждень, максимум 10 днів, через різні обставини, але мирні і безпечні. Я не одразу зрозуміла, чому для мого чоловіка так важливо бути на Майдані. А він плакав через тих зкривавлених студентів, стискав кулаки у безсиллі і казав: «Чому я не був там і не зміг їх захистити?».
У грудні, здається 11, коли менти оточили Майдан, і всі готувалися до найгіршої зачистки, мій чоловік був дома. Він швидко зібрався і поїхав. Ми попрощалися – думали, назавжди. А я стояла на колінах, співала «Господи, помилуй нас», плакала і кричала. Там був не тільки мій чоловік, але й близькі друзі. Бог помилував. Ще багато разів ми прощалися як назавжди. І ще багато разів Бог милував і зберігав життя і здоров»я. І щось мені підказує – ще буде багато таких прощань. Але я поважаю мого чоловіка за його вибір. Холодними зимами на Майдані йому хотілося додому, але він боровся, і казав – хто, якщо не ми. В оточенні в Іловайську у нього була одна мета – вижити, щоб повернутися додому, бо знав, що потрібний мені і дітям. Коли друзі і знайомі питали його, чому він пішов в Нацгвардію, він питав: « А ти б пішов? Ні. То хтось же має це робити.» Чи до армії мають іти лише бездітні, нежонаті, бажано смертельні хворі люди (щоб не шкода було помирати)? Наша родина не хоче війни, не хоче воювати. Ми хочемо жити спокійно на своїй землі у свободі самостійно обирати своє життя. Але якщо нас змушують до рабства – ми готові боротися.
І мені не соромно дивитися в очі людям, не соромно перед дітьми – їхній батько робить все можливе, щоб вони були щасливі. В Біблії написана постанова для чоловіків, яку зачитують на вінчанні, що чоловік має любити дружину, як Христос полюбив церкву і віддав Себе у жертву на хресті. Мабуть, недарма чоловікам дається така настанова у жертовній любові. Я хочу, щоб мій чоловік був живий і поряд зі мною. Але якщо буде інакше, я прийму це як Божу волю, і завжди буду пам»ятати, що мій чоловік кохає мене настільки, що готовий померти заради моєї безпеки. Він готовий віддати життя за правду і справедливість, за право кожної людини, що живе в Україні, бути вільною у своєму виборі. Я пишаюся моїм чоловіком, кохаю його. Я його відпустила, віддала – він не належить мені, бо вільний. Але ця вільна людина поруч зі мною, бо нас пов»язує любов. Я довірила його життя Богові. Важко було сказати «нехай буде воля Твоя». Але я знаю, що воля Бога – найкраще, що може бути. І коли ти віддаєш Богові найдорожче, Бог повертає це дуже часто, і благословляє. І я багато разів пересвідчувалася у Його милості до нашої родини. І коли народжувала дітей, і коли Бог зціляв їх від невиліковних хвороб, і коли куля зняла шкіру з носа мого чоловіка на Інститутській у лютому, але він залишився живим і неушкодженим, і коли він живий і неушкоджений повернувся з Іловайська. Хтось скаже – щасливий випадок. Ні. Благословіння і милість Бога. Хтось скаже – ви граєте з вогнем. Ми не випробовуємо Бога. Просто не можемо інакше. Не можемо бути байдужими. Хтось має це робити. І таких людей насправді багато. Але дуже прикро, що інші цього не розуміють, але користуються плодами жертовності інших. Сподіваюся, всі жертви були не марними, і герої Небесної сотні, і герої війни з Росією померли немарно. І сподіваюся, Україна буде не тільки незалежною, але й якісно новою країною, відродженою ім»ям Іісуса Христа.
P.S. Спілкуючись з побратимами чоловіка, я дізналася, що багато сімей зруйновано. Не всі жінки витримують посттравматичний синдром чоловіка, не всі жінки розуміють рішення піти на війну. Те, що наша сім»я наразі є цілою, я відношу до того, що нас береже і благословляє Господь.
P.P.S. Зараз почали питати: так що, він знову на війну? А навіщо? Йому ще не набридло? Такі питання показують повне нерозуміння людьми ситуації в країні. Не дивлячись на офіційне перемир»я, кожен день нас обстрілюють, продовжують гинути військові та мирні жителі. Війне не закінчилася, і ще довго не закінчится. Для мого чоловіка немає ніякого задоволення їхати в некомфортні умови бруду, постійного обстрілу, холоду, ризику бути убитим. Він робить це тому, що туди не хочете їхати ви. А хтось же має захищати країну, інакше країна загине. І так, знову на війну. Робити ту невдячну роботу, щоб ми з вами спали в теплому ліжку, пили зранку теплу каву, і просто жили.
Да-да, вы прочли именно то, что я хотела сказать. Как бы парадоксально это ни звучало, но именно мамы «с ленцой» зачастую оказываются более мудрыми и адекватными, нежели фанатично настроенные «всезнайки», старающиеся охватить и успеть всё и вся. На первый взгляд, утверждение абсурдно, но давайте вместе «проживем» некий период развития наших малышей, чтобы убедиться в этом.
Кстати, о сне! Ночь. Малышонку не спится. Потянул носиком — где мама? Рядом нет. Проверю, открыл глазки: и правда, нет! Пхи-пхи! Не слышат. А ну-ка, громче! Хных-хнык! Хнык, я сказал!!! Что, ещё из кроватки не вынули? Ах, так?! А-а-а-а-а-а-а!!! У-у – у – у – у! Результат? Ребенка расстроенного укачиваем-успокаиваем, бодрствует вся семья, мама кормит, дожидаясь, пока карапуз насытится, после чего следует несколько попыток уложить человечка обратно, а он ну никак не соглашается засыпать без теплой и родной груди рядом. Сколько времени, нервов и сил тратится на столь сложные передвижения и манипуляции! То ли дело — уставшая за день мамочка спит, кроха рядом, просыпается реже (так ведь насколько спокойнее!). Захотел перекусить — молочная кухня здесь, дотянулся, а если нет — мама помогла. Мням, спи, милая мамочка, дальше я управлюсь сам. Мир, покой, красота.
Конечно же, милые мамочки, никто не призывает вас бросаться в другую крайность и оставить ребенка без элементарного ухода и основ взращивания. Но помните: всё хорошо в меру, а матушка-природа давно за нас всё придумала. Главное — не перемудрить. Ищите во всём золотую середину — и пусть ваши детки будут здоровы и счастливы!
