Навіщо наряди, принци
І пафосних слів єлей?
Мені би – потерті джинси
І сонце твоїх очей.

Мені би – старі кросівки,
Де шпильок нема й оздоб,
Мозаїкою бруківки
З тобою блукати щоб.

Й, відкинувши всю манірність,
Під міста вечірній блюз
Мовчати солодку вічність
Удвох про п’янке «люблю»…

Чекаю дива. Світлого і справжнього –

Не глянцю бутафорію дешеву,

Не казку, зшиту з мотлоху прадавнього,

А дива, що життя напоїть древо.

 

Я хочу сонця у очах барвистого,

Не у небес позиченого, – свого,

Щоб хмільно, мов би від вина іскристого

П’яніти від кохання до знемоги.

 

Малюю мрії променем, розхитаним

Турботами, проблемами, сльозами.

Любов – і досі книга не прочитана,

Запилена, із жовтими листками…

 

А я малюю. Промінь сонця рідного.

Хоч, може, й лінії іще виходять криво…

Чекаю дива. Справжнього. І світлого,

Щоб впевнено сказати: «Я щаслива!»

Місто втомлене марило тишею,

У якій чутно гомін хмариночок,

І дзижчання бджоли, понад вишнею,

І плітки вечорових росиночок.

Пахкотіли бузковими чарами

Поцілунки, сп’янілі чеканнями.

Парки тихо співали гітарами

І думки лоскотали зізнаннями.

Небо в колір сердець малювали вмить

Під сплетіннями зір ніжні погляди,

Задививсь як рука у руці тремтить

Вітерець і поринув у спогади.

Ароматами дихала пряними

Ніч – шалених бажань винуватиця...

Як же солодко поруч з коханими

Засинати і вдвох прокидатися…

Не ховайся, надіє, за хмарами,

Не тьмяній за вуаллю дощу,

Тіні сумнівів й так вже примарами

Нас доводять до крику й плачу.

Не лети, синя птахо, налякано

До гарячого сонця-вогню,

Вже і так нами стільки оплакано

І поховано мрій у броню.

Не стихай в серці, віро! Молитвою

Нас рятуй від убивчих доріг.

Тільки ти і маленькою крихтою,

Нагодуєш нужденних усіх.

Нам би дихати, та не руїнами –

Дим у грудях ковтком полину.

Не карай, милий Боже, нас війнами,

Ми вже знаємо миру ціну.

Дим густий снує моєю Україною.

Закривавлена, скатована оковами,

а була ж вона ще вчора солов’їною,

вмита росами сріблястими ранковими.

А була її землиця вчора силою

пшеницям золотокосим і тополечкам,

нині ж стала для дітей своїх могилою,

чорним рушником під вибитим віконечком.

Ще не давно її пісня лилась гомоном,

щебетала кожна пташечка по-своєму…

Озивається тепер вона лиш стогоном,

напророченим сльозами й горе-зброєю

І не висушити Україні сліз малеч,

І не стати знов співучо-солов’їною,

поки буде піднімати брат на брата меч,

поки дим снувати буде павутиною…

Ще тільки жовтень, а вже сніг жбурляє

холодний вітер болісно в лице.

Я ще не вмію, я іще не знаю

у серці як топити сніг оцей.

А в ньому так тривожно і так щемно…

Не думайте, я сніг люблю давно,

я просто не навчилась в жовтні, певно,

втішатися зимовими панно.

Міцніше очі хочеться закрити

й побачити, коли розплющиш їх,

як усміхаються осінні квіти,

а не тремтять в обіймах снігових.

Той сніг розтане. Знаю, що розтане.

І хоч не повернеш осінніх шат,

та раптом я навчусь любити саме

такий жовтневий листо-снігопад.

Їм стрічати би рідну усмішку,

а не вибухи і БТР-и,

їм би сни роздивлятись у ліжку,

а не в темних окопах химери.

Їм в руках би сьогодні тримати

веселково-барвисті букети,

а натомість у них автомати

й щойно видані бронежилети.

Діточками втішатися їм би

чи коханим всміхатися радо,

а натомість «хороші» сусіди

день і ніч їх обстрілюють з Граду.

Їм лиш волі би. Для України.

Лиш би мирного, чистого неба,

втерти сльози мамам і дружинам…

Ну невже так багато їм треба ?!

Ночей не вічні болісні окови.

Розправить небо крила-рушники

і прийде ранок. Знов. Обов'язково!

Надію погодує із руки.

І ти всміхнешся, бо усе минає.

І це мине, як твердив Соломон.

В житті, на жаль, без горя не буває

утіх і радостей. Життя – хамелеон.

Ти тільки вір! У щастя. Без розмови!

Молитвою рятуй нічні думки,

а ранок прийде, знай, обов'язково,

надію годувати щоб з руки!