о любви

Я ніжно проводжу рукою по її тонкому стану. Вона не пручається. І я відчуваю, що вона – моя. Її прозора біла шкіра...Та й сама вона: така земна і природна, що іноді здається занадто простою. Але це не так... Я дивлюся на неї, хочу проникнути в її сутність, відчути її смак... Вона одна з багатьох. Але зараз вона для мене – єдина. Скільки разів це було. Сотню, тисячу... Вже й не злічити. Друзі постійно нагадують, що це мене загубить. Як не одна, то інша. Та хіба мені варто боятися такої ніжної і відданої, як вона? Ви спитаєте, чи кохаю я її? Напевно, ні. Це просто звичка. Звичка гарно проводити час...

Вона знала, що повинна піти, як пішли інші. Та не вірила, що цей момент настав. Вона мужньо стерпіла всі образи, не плакала. Тільки якось захвилювалась. Її обличчя пашіло жаром, а сама вона трохи здригалась. Я вдихав її запах, поринав у її сутність, знаючи, що для неї це востаннє. За вікнами сутеніло. Вона, одинока, забута, знівечена, безвольно дозволила себе обійняти, вже нічого не відчуваючи. Я був готовий назавжди її відштовхнути, але щось у мені ворухнулося. Дивлячись на неї мені нестерпно захотілося поцілувати її. Я повільно наближався і вже відчував знайомий присмак на своїх вустах. Вона, піддаючись інстинктам, знову стала частиною мене, запалала і раптом... Та що це? У мене перехопило дихання!! О, ні! Як вона могла!!! Вона здавалася такою вірною і співчутливою!! Задихаюсь! Допоможіть...

Раптом, його пронизала думка. Так! Він забере її з собою! Його дужі руки стискали її, аж доки стало сили. Та її вже нічого не хвилювало. Вона безучасно дивилася в нікуди...