Я щаслива без міри, Вкраїно,
Що тебе я так сильно люблю,
І за те, що твоя я дитина,
Бога вдячно за тебе молю.

Я подякувать хочу за силу,
Що черпала в тобі з ранніх літ,
І за те, що уперше ступила
Саме тут у великий наш світ.

За колосся твоє золотаве,
За безмежную неба блакить,
За росу і духмянії трави,
За світанку казковую мить.

За зірок діаманти далекі,
Сонця заходу барви ясні,
І за те, що граційні лелеки
Знов вертають до нас навесні.

І за поля простори безкраї,
Де над маками бджоли гудуть,
Й через поле, неначе до раю,
Волошкові стежини ведуть.

За уквітчані мальвами хати,
За діброви, гаї і лани,
Й оксамиту багрянії шати,
Що під осінь вдягають вони.

За твою солов’їную мову,
В ній слова - наче течії в рік,
І за пісню твою колискову,
Бо запала у серце навік.

За нелегку дітей твоїх долю,
Що вмочила у гарт їхню кров,
І за їх непохитную волю,
І незламну до волі любов.

За красу, що тобі, моя нене,
Доля щедро для нас роздає,
І за щастя, що ти є у мене,
І за те, що у тебе я є.

Раскинув крылья по бокам,
От пола оторваться,
Чтоб устремиться к облакам
И воздуху предаться.

Лететь туда, куда душа
Отчаянно так рвется,
И чувствовать, едва дыша,
Как сердце жадно бьется.

Нестись вперед под небесами
И тихо наслаждаться,
Как солнце нежно с волосами
Решило поиграться.

Вдали над городом лететь
Под ветра дуновенье
И вместе с птицами смотреть
Восхода зарожденье.

И в золото лучей нырнуть,
И в небе искупаться,
И свежесть раннюю вдохнуть,
Чтоб новых сил набраться.

И невесомости мгновенье
Пьянящее ловить,
И той свободы ощущенье,
Что сладко манит жить.

Лететь, не ведая препон,
И солнцу улыбаться...
А дальше - все... Растаял сон,
И время просыпаться.

В закате алом тает лето,
Весь мир притих, едва дыша,
А два неясных силуэта
Кружатся в вальсе не спеша…

Сегодня вальс этот последний
Звучит для них в вечерний час,
Но нет в душе их сожалений,
Всему ведь есть последний раз…

Лишь в сердце легкая тревога,
Что быстро молодость ушла,
И у чужого им порога
Себе пристанище нашла…

А в памяти воспоминанье,
Что не забыть уж никогда,
Про его первое признанье
И про ее простое «да»…

Про тот пьянящий летний вечер,
Что аромат любви носил,
Когда при первой самой встрече
Ее на вальс он пригласил…

Все точно так же, как и было
Тому назад уж много лет,
Лишь седина виски покрыла,
Годов оставив млечный след…

Все тот же легкий шелест платья,
В его руке ее рука,
Все те же нежные объятья
И веки влажные слегка…

Все то же ощущенье счастья,
Но с терпким привкусом потерь,
И путь тернистый сквозь ненастья,
Что за спиной у них теперь…

Закат все так же догорает,
Ему в глаза глядит она,
В которых тот же блеск играет,
Что и в былые времена…

Но времена те пролетели,
Словно под осень журавли,
Десятки лет, как две недели,
На лбу морщинками легли…

В их жизни прожито не малость
Сюжетов каверзных для книг,
И лишь седая только старость
Одна осталась на двоих…

На уличной дороге, в грязной пыли,
В тени давно поблекнувших ветвей
Под легкий поцелуй на миг застыли
Двое обычных сизокрылых голубей.

Но ощущалось нечто очень необычное
В таком вот поцелуе их простом,
Сугубо светло-нежно-личное
И сладко-бережно невинное при том.

И ни асфальтный омут липкой грязи,
Ни шумный вихрь столичной суеты
Не разорвали крепкой этой связи
И не счернили поцелуя чистоты.

Разные лица все менялись и менялись,
Перерастая в нескончаемый поток,
А голуби все так же целовались,
Хватая нежности целительный глоток.

Вокруг все мелко-пустяковым стало
И с поля зрения исчезло наконец,
Кроме любви большой и небывалой
Двух маленьких, но преданных сердец.

Прохожие украдкой любовались,
Давая волю зависти своей,
Как двое птиц влюбленно целовались,
Внимания не обращая на людей.

Она светлее солнца света

И снега чистого белей,

Прекрасней красного рассвета

И лета теплого теплей.

Лишь в сладких снах она витает,

Живет лишь в сказки чудесах,

Быстрей ветров она летает

И птиц свободней в небесах.

В своем огромном тайном мире

Она имеет сотни лиц,

Вселенной безграничной шире,

Вовсе не ведает границ.

Желанья пламенем пылает

И недоступной красотой,

И потому лишь называют

Ее несбыточной мечтой.

Нічого зайвого немає,

Лише два кольори одні,

Що прапор їх в собі єднає

На шовковистім полотні.

 

Дві смуги, злиті воєдино,

Глибокий зміст в собі несуть,

Вони є символом країни,

І в цьому їх найвища суть.

 

Одна зі смуг – то колір неба,

Його безмежная блакить,

На нього глянути лиш треба –

І в височінь душа летить.

 

Під ним і дихається легше,

Й серце прискорює биття,

І б’ється так, немов уперше

Відчуло у собі життя.

 

То материнські очі ніжні,

Що випромінюють любов,

Пробачать помилки колишні

І стануть лагідними знов.

 

Ці очі пам’ять не забуде,

Куди б життя не занесло,

І завжди згадувати буде

І їх блакить, і їх тепло.

 

А друга смуга – то пшениця,

Що дозріває у жнива,

Золотом сонця колоситься

Й шепоче з вітром, мов жива.

 

То соняшників цвіт рум’яних,

Що вкрили степові поля,

Немов в обіймах полум’яних

Палає влітку вся земля.

 

То праці тяжкої години

Біля тієї рідної землі,

То щира усмішка людини,

Що українцем звуть її.

 

Мов сама доля фарби взяла,

І що не знайдеш у словах,

Навіки пензлем змалювала

У двох звичайних кольорах.

Її свіжу і ніжну красу

Я назавжди у серці залишу,

Крізь життя я її пронесу,

Бо не знайду таку я ще іншу.

 

Полум’яні барвисті світанки

Я душею поглину навіки,

І росою окроплені ранки,

І гаї, і озера, і ріки.

 

Таємничу розмову лісів

Я у шелесті листя відчую

Й колискової тихої спів

Вітру в полі пшеничнім почую.

 

Озирнувшись, побачу довкола

Дні, прибрані калиновим цвітом,

І вдихну вечори з матіоли,

І зігріюсь ночей оксамитом.

 

Мов цілющий нектар, увіп’ю

Кришталеві джерела прозорі,

І вінок з її квітів зів’ю,

І вплету в нього яснії зорі.

 

Із дощів її візьму краплини

У пелюстки піонії чисті

Й нанизаю, неначе перлини,

В діамантово-срібнім намисті.

 

Я на шлях у життя простелю

Зі степів її трави шовкові,

І блакитним струмком розіллю

Соковиті стежки барвінкові.

 

І куди лиш по ним побіжу,

І чужини які мене зваблять,

Наче дар, у душі збережу

Про красу її вічную пам’ять.

 

На країни ж бо щедра земля,

Та вона на землі лиш єдина,

Синьоока красуня моя

З мелодійним ім’ям – Україна.

Хто ми такі? Яке у нас коріння?

Яким шляхом блукали увесь час?

Чи будуть здатні нові покоління

В майбутньому згадати нас?

 

В якій країні ми живемо?

Чи маємо історію нам рідної землі?

І що ми для нащадків збережемо?

Чи є у нас майбутнє взагалі?

 

Чи є в нас гордість, слава і свобода?

Чи є вогонь відваги, що в душі горить?

Чи є у нас чарівна та природа,

Що серце божевільно від неї тріпотить?

 

Чи є у нас собори стародавні,

Що захищають свій народ від лихоліть?

Чи є культура і традиції ті славні,

Що надійшли до нас крізь сивину століть?

 

Чи є в нас честь і віра, що за неї

Великі прадіди у битві полягли?

Чи не даремно крові пролили своєї,

Щоб у країні вільній діти їх жили?

 

Чи є в нас мова власна солов’їна?

Чи має наша нація ім’я?

Чи є у нас держава, що зветься Україна?

Чи є козацька дружняя сім’я?

 

Чи є в нас пісня, що рікою ллється?

Чи є в народу нашого душа?

Чи маємо це все, чи лиш здається?

Чи то лиш тільки мрія є чужа?

 

Та ні, не мрія то і не омана,

То є благословення, що послане з небес,

То є країна наша – рідна і бажана,

Одне з найдивовижніших чудес.

 

Ми маємо усе, та не навчилися любити,

У нас все є, однак не здатні цінувать,

Ми звикли завжди чогось іншого хотіти,

А те, що біля нас – не помічать.

 

Все те, що ми отримали у спадок,

Ми завжди боїмося визнавать,

І що народу ми великого нащадок,

Усе частіше стали забувать.

 

Що є в нас мова і культура власна,

Традиції є власні вікові,

І що ми – нація велична і прекрасна,

Соромимось зізнатися собі.

 

Ми звикли по чужим законам жити,

Чужі надбання звили поважать,

І як нам в інших шану заслужити,

Коли себе ще не навчились шанувать?

 

І як збираємось ми далі жити?

Який зоставимо позаду себе путь?

І що ми зможемо онукам залишити,

Коли настане час у вічність зазирнуть?

 

Так хто ж ми є? Чи довго доведеться

Собі таке питання задавать?

Чи, може, хтось нарешті схаменеться,

Щоб відповідь почати вже шукать? 

Її волосся золотим колоссям в’ється,

Її характер – грози навесні,

Джерельною водою пісня її ллється,

А сльози в неї – то дощі рясні.

 

Очі її синіють волошками у житі,

Вночі сузір’ями виблискують вони,

Її любов горить у маках цвіті

І полум’ям запалює дерева восени.

 

У неї гнів – бурхливе Чорне море,

Безмежний, мов простори степові,

Низьким гулом трембіт лунає її горе,

Карпатських гір торкає вершини вікові.

 

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,

Радість веселкою у небі мерехтить,

А туга – то печальний вітру стогін,

Що в полі стрімголов собі летить.

 

Її душа – собори стародавні,

Серце навіки в Києві лежить,

Де квітнуть вздовж алей каштани славні

І де Богдану пам’ятник стоїть.

 

І як її таку нам не любити,

Єдину, неповторну, чарівну,

Країну, де нам честь випала жити,

Для нас на цілім світі лиш одну.

Шипами острыми и гибкими стеблями,

Словно в единой песне отчаянно слились,

Две розы – красная и белая, как будто лед и пламя,

Между собою тесно вдвоем переплелись.

 

И красным жаром лепестки пылая,

Касаются жемчужной чистоты,

И остывает пламя, как будто не желая

Обжечь невинность белоснежной красоты.

 

Любовь и страсть кружатся в танце диком

И связь эту вовек не разорвать,

Где меркнет власть пред хрупким ликом,

И нежности стремится силу дать.

 

Как ночь и день, как запад и восток,

Они так далеки, но неразлучны вечно,

Как свет и тень, законам вопреки,

Друг друга дополняют безупречно.