Того вечора повітря знову пахло липовим цвітом. Здивувалась, адже жодної липи поблизу не було. Вітер гойдав зірки, закликаючи щось по них прочитати. Не вмію, не знаю, не буду. Не хочу знати, що буде завтра, через місяць, коли постарію. На мить уявила себе 50-річною і серце облилось кров”ю. Знаю, що з”являться зморшки. Знаю, що і надалі фарбуватиму волосся у рудий колір. Знаю, що заплечима буде кілька сотень публіцистичних матеріалів. Знаю, що значна частина людей мене зненавидить. А головне, знаю те, що на старості я буду сама: з сигаретою в руці і кавою без цукру.

До старості не варто чекати: я й зараз сама-самісінька. Одна подруга. Але за неї готова пожертвувати всім. Заспокоюю себе тим, що той-єдиний ще знайдеться, але усвідомюю, що не буде його. Нема такого, що серед ночі зірветься і скаже: “Давай пройдемось Львовом”. Нема такого, який замість квітів принесе мені книжку. Нема такого, якому важливо, скільки тисяч знаків я сьогодні написала. Нема такого, який запитає, що означає осінь у віршах. Нема такого, якого не захочеться зраджувати.

Я часто про них думаю. Про тих, хто називає мене ідіоткою, коли кажу щось розумне. Про тих, хто робить квадратні очі, коли починаю голосно сміятись. Про тих, що такі близькі, коли вони далеко і зовсім незрозумілі, коли поруч. Часто думаю, що могла б збудувати серйозні стосунки із кимось із них, але виникає маса запитань до самої себе і лише одна відповідь : вони мої друзі.

Я називаю їх друзями, коли розмовляємо на філософські теми, що вміщують проблеми стихійних лих, бездомних дітей і глобальних катастроф.

Я називаю їх друзями, коли ми сперечаємось про щось таке незначне, але кожен намагається довести свою правоту.

Я називаю їх друзями тоді, коли в очах темно: не від болю, а від алкоголю.

Я часто сама для себе називаю їх друзями. І байдуже, що цей текст містить з десяток тавтологій, але душа, здається, знайшла щось споріднене. І ті відчуття, що виникають при зустрічі з ними папір зрозуміти не зможе, а очі перед диплеєм тим більше.

З ними добре. Більше не відчуваю себе зрадницею, бо побачила, що зражують всі.

Коли небо вкривається літерами, які я нарешті почала розуміти, то часто читається слово “стоп”. Так буває. Завжди і у всьому. Так є і буде. Людина надто примітивна, щоб піти проти вітру. Так і я - волочусь у тому напрямку, куди віє. А віє лиш раз на тиждень і то дві-три години. Хотіла б подякувати, але боюсь їхнього іронічного сміху і розмов про те, що ти, Юлька, така дурна ще! Я не заплачу, ні.

Що б я зробила, якби дізналась, про що вони думають? Я не хочу читати думки. Хотіла б краще бачити чужі мрії. Тоді я могла б хоч трохи допомогти їм стати реальністю.

Колись і вони зрадять. Це закономірність, статистика, байдуже, як це називається! Колись і я подумаю про самогубство, а потім вдарю себе по обличчі і повторю: “Ти дурна, Юлька”.

Нічого не зрозуміло? Я задоволена. Все таки хтось не помилився, коли сказав, що з мене вийшов би хороший символіст дев”ятнадцятого століття.

А я називаю

їх друзями, навіть не підозрюючи, що друзів у мене нема...

Поет насправді теж художник. У нього фарби — то слова. Та малювати ними можна, Якщо фантазія жива. Змішай зелені і рожеві, Додай краплину жовтизни, І затанцює на папері Портрет спізнілої весни. Тепер малюй ясне проміння На фоні золото-дібров. Легка, замріяно-осіння З-під пензля випливе любов. Змішай добро і гарний настрій, Тепло і усмішку змішай. Ти намалюй для світу щастя, І по шматочку всім роздай. Не бійся з пензликом погратись! Словами вже не говори - Навчись словами малювати! І вивчи їхні кольори...

Не стій - іди. Твої сліди Десь зникнуть. Залиш мене. Усе мине. Я звикну. Облиш, не грай І я про рай Забуду. А восени У твої сни Прибуду. Прийду дощем До тебе ще Під осінь. І як твоя Погладжу я Волосся. Душа злетить Й заплачу вмить, Мов злива. Не стій - іди! І будь завжди Щасливий...

Давай закінчимо, що розпочали. Над "і" крапки ще не стоять. Щоб потім темними ночами Не мріяти, коли всі сплять. І коло розірвемо зовсім! Бо потім зради не спливуть. І як прийде до Львова осінь Ми не згадаємо де суть. Давай зруйнуємо кордони. Згаси вогонь, що не вмирав. Щоб потім "лепси" і "гордони" Нам не співали про мораль. Допишемо обоє повість. Насамкінець єдине "стоп". Щоб заспокоїлася совість, Щоб пам"ятати хто є хто.

Не плачу я,не плачу зовсім! То просто сонце так пече, Що мимоволі тануть сльози І тихо котяться з очей. Не плачу я, не плачу більше! То просто падають дощі, Що начитавшись моїх віршів, У шибку стукають вночі. Не плачу я, нема причини, І більше жити не боюсь. Без крил літати я навчилась! Весна ще плаче... Я сміюсь!

Сніданок, змазаний душею, А на обід пусті слова. Фальшива ласка на вечерю, До чаю - відчай і дива... Налив собі сто грамів болю, Мені - півлітра злих образ. Стакан, наповнений любов"ю, Перехилявся раз у раз. Свою байдужість у пакеті, Спали на синьому вогні. Я так ненавиджу дієти! Тому зготуй веснУ мені!

Повітря давно вже не пахло димом — зима була. Проте з приходом весни природа оживає, показуючи приклад людям : живіть поки живеться! Чомусь на мене цей заклик не діє, душа прагне холоду, душа прагне осені...

Старенька лавочка навпроти університету все ще притягує до себе обдертою фарбою та запахом гнилої деревини. Я люблю її. Люблю за те, що не здається ( на відміну від деяких людей). Всупереч холоду, зливам та снігопадам вона незмінно стоїть на місці, виконує свій обов'язок, робить те, для чого призначена у цьому житті.

Сьогодні захотілось покурити, незважаючи на те, що обіцяла... Обіцянки, вони як осінні листочки — важко зібрати докупи і зберегти їхню природу. Намагаюсь прикурити, але вітер стає на заваді. З сірниками далеко не заїдеш... Хоча... Щойно вигадала для себе гру. Уявімо, що сигарета — це Ти, сірники — кроки, які я повинна зробити, щоб наблизитись до Тебе, а вітер — Твій важкий характер. Нехай буде так : скільки сірників я витрачу на те, щоб підкурити, стільки кроків у твій бік мені варто зробити.

Вітер не стихає, стає ще сильнішим. А повітря насичується невідомими запахами — суміш весни і вихлопних газів. Це властиво Львову... Я все кидаю на землю згашені вітром сірники. Може треба припинити цю комедію? Нікому ж не смішно... Можна просто попросити у хлопців на сусідній лавочці запальничку... Але в серці все ще жевріє надія на те, що я зможу щось змінити. Не здаюсь. Знайомий запах. Втягую нотки терпкого диму, а душа плаче. Їх було чотирнадцять і всіх погасив вітер, але все ж дозволив мені відчути бажану насолоду. Байдуже, що вона тривала не довго...Сигарета дотліла.

Значить мені таки варто піти Тобі назустріч. Значить ще чотирнадцять разів я відчую себе відкинутою, ще чотирнадцять ночей засинатиму з думками про Тебе. А на п'ятнадцятий раз ти таки не витримаєш, покличеш за собою. Лише на декілька хвилин, щоб усе пояснити, щоб відпустити мене у чуже небо. Я не заплачу, не кричатиму вслід, а просто змирюсь із тим, що так воно мало бути. Краще втратити Тебе, ніж ніколи Тобою не володіти...

До лавочки наближається невідомий об'єкт  чоловічої статі. Сідає біля мене і витягає з кишені пачку сигарет. Повертає до мене голову і запитує :

 - У вас не буде запальнички?

 - У мене сірники...

Жило собі двоє лебедів серед зелених трав, блакитного неба і чистої води. Щасливі були, бо їх познайомила сама Весна. Здавалось, для щастя нічого вже не треба, лише б не зникали його очі, його засмучені очі...

На дворі пахло цвітом, коли лебідка зрозуміла, що у їхній новоспеченій сім”ї буде поповнення. Радості не було меж. Небо стало ще блакитнішим, а вода ще теплішою. Здавалось, у неї вже не два крила, а цілих вісім... Так хотілось злетіти... Дочекалась ночі, щоб розповісти коханому приємну звістку. Довго дивилась на зоряне небо, і намагалась розгледіти оту, свою зірочку, яка світить лише для неї. З”явився її лебідь. Втомлений після важкого дня, розчарований в житті, голодний і такий рідний... Зустріла його легким пурханням крил і відчула гаряче дихання на своїй шиї. Ще раз переконалась у тому, що він серед усіх найкращий. Розповіла йому про те, що тепер у ній дозріває ще одне лебедя... А у відповідь отримала спокійну відповідь: “Вбий”. Сльози котились рікою, здавалось, тому потоку не буде кінця. Втекла у хащі, щоб загубитись серед болота, щоб заховатись від жорстокого світу, щоб вберегти своє дитя.

Згадались усі слова, які він казав. Словам не можна вірити. Згадалось, як він обіцяв любити вічно. Не витримала — повернулась. Лебідь місця собі не знаходив : облітав усі ліси, обшукав всі озера, намагався знайти рідну душу. Коли побачив її силует, її брудні крила на воді, підплив і заплакав. Проте від своїх слів не відмовився — спокійно пояснив їй, що зараз не готовий виховувати малого... Лебідка на це промовчала. А потім пообіцяла , що не дозволить пташці народитись. Поцілувала свого лебедя і пішла в ніч. Пішла, щоб більше не повернутись.

Збрехати виявилось легше, ніж убити. З яйця вилупився чарівний лебідь — біле оперення, довга рівна шия, витягнуте тіло та червоно- оранжевий дзьобик. Не було йому рівних. Зростав на потіху матері і понад усе любив літати. Одного разу повернувся у рідне озерце і розповів матері, що зустрів якогось дивного птаха — з вигляду ніби лебідь, але весь чорний і з великими очима, страшний такий... Лебідка одразу зрозуміла про кого йде мова. То був його батько. Такий же чорнявий, як і багато років тому, такі ж сяючі очі, напевно така ж довга шия... Але вже старенький, тому й бояться його молоді. Згадалось те, як вони разом зустріли весну, і те, як вона зраділа, дізнавшись про вагітність... А тепер поглянула на малого і сказала : “ Не літай туди більше”.

 Повірили? Збрехала я вам, не було такого, бо лебеді — не люди. Вони своїх дітей не вбивають.

Я дихала тобою все життя, Хоча зустріла тільки вчора. Колись закрита і свята, А тепер — тобою хвора. О пів на восьму. Вже пора. Коханий, швидше роздягайся. В моїх обіймах помирай. Візьми мене, не зупиняйся. Звучить симфонія двох тіл. Здається, струни обірвались. Ти так давно цього хотів, Щоб дві душі в одну з”єднались. Сліди кохання на руках. Усе проспівано по нотках. Правду кажучи, любов слизька, Та не така вона й солодка...