Радість з любов'ю найбільш радісна -
Світлом серце й душу осяє,
Зігріє теплом так, що там весна
Окрилить, заквітне та заспіває ...

Сум від любові найбільш сумний:
Болить, ламає, коле, пече нестерпно,
Так, що шкодуєш, що ти живий,
Серце й душа до найглибших глибин терпне.

З любов'ю усе в житті не так -
Мука і щастя є сильнішими,
Зовсім інакше життя на смак.

Чому так багато зебілів,
Юле-  і прахоботів,
Кремле- і ригофілів
Та інших політідіотів?

Чому так багато сектантів
В католиків і в православних,
І в різних там протестантів,
Що вірять в богів уявних?

Чому фарисеї побожні,
Священники й просто святі
Вважали, що їм було можна
Розп'яти Христа на хресті?

Що твориться в медицині,
Судах, науці й освіті?
Процеси і справи нині
Нитками білими шиті.

Де ділися просто люди
Добрі, розумні, душевні,
Що ще не продались, мов Юди,
В яких душа не в кишені?

Живуть десь... Десь є напевно...
Та їх не видно й не чути -
Свої справи роблять ревно
Без галасу, фальші, отрути...

Вони, мов білі ворони
У зграї чорних ворон,
Не роблять картини в цілому
Й не вписується в чорний фон...

Напевно під чорних косять -
Воронам вороняче все ж.
Живуть так, як всі, чорне носять,
Каркають, але менше, теж ...

Й зцілитися від темряви й оман,
Відчути у душі безмежне небо,
Щоб там не було болю, а ні ран.

Як хочеться до Світла доторкнутись
Та ясності для розуму набратись,
Щоб Твою Мудрість трохи хоч збагнути,
Щоб йти дорогою Добра й не спотикатись.

Як хочеться Тепло Твоє відчути,
Турботу та Любов Батьківську Твою,
З Тобою поруч та у серці бути,
Набрати в душу миру та спокою.

Щоби побачити Тебе  - очисти серце моє,
Щоб бруд, що там, не віддаляв від Тебе,
Щоб відчував, що Ти завжди зі мною,
Мені постійно дуже цього треба.

       Жили-були люди. І жили вони не будь-де, а в самій Казці. Казка ця тривала вже дуже довго і люди звикли до неї. Дива навколо почали сприймати, як щось звичайне та буденне. Вже ніхто не дивувався цвітінню квітів, співу птахів, веселці в небі, сутінкам, які вкладали спати все навколо, безмежному нічному зоряному небу, світанкам, які оживляли все і щоранку дарували нове життя, сонцю, яке не втомлювалося зігрівати всіх своїм теплом, перлинам роси, що виблискували, радіючи першим промінцям сонця, дощику, який додавав сили рости рослинам. Ніхто навіть не дивувався смачним полуницям і черешням… Відчуття буденності та суєта повністю захопили людські душі. Люди відчували, що їм для щастя чогось бракує, але не знали чого.
Як в снігопаді погляд в небо спрямувати,
Здається, що не сніг паде, а ти летиш увись,
І хочеться рукою білих ангелів дістати,
Котрі із крил стрясають пір'я своє вниз.

Казковий білий пух вкриває все навколо
Та спить чарівним сном під ним весь світ.
Озера та річки, трава, дерева, ліс і поле
Забули метушню, заковані у сніг та лід.

Спустившись з неба, пух лягає на долоні,
За мить зникає, ставши каплями води.
Холодна казка тане у тепла полоні...
Сніг в повітрі кружляє,
Ніби ангелів пух
Та собою вкриває
І дерева, і луг...

В білий колір невинний
Одяглася земля,
Мов завите в пелени
Мале немовля.

Зі сторінки новОї
Хоче світ все почати,
Бруд і плями всі свОЇ
Під снігом сховати.

Парк у біле покритий -
Тихий ангельський сад.
Шкода слід залишити…
Сніг, мов у танці, в повітрі кружляє
І ніби пух повільно летить…
Не поспішає… На час не зважає…
Мов зберігає польоту він мить…

Ніжно торкаючись, землю вкриває
І покривалом пуховим лежить,
Вкривши її – її сон зберігає…
Нехай вона до весни собі спить…

Христос родився і Мале Дитя
Прийшло у непростий, холодний світ.
Прийшла Надія на нове життя.
Прийшло Тепло, яке розтопить лід.

Зійшла Зоря, якій завжди світити
Світлом Святої Божої Любові,
Щоб Казку добру у людей вселити
Та показати горизонти нові.

Хоча тепла та світла шлях
Не все легкий між холоду та тьми,
Якщо та тьма у душах та серцях,
Як серед неї звикли жити ми.

Святе Дитя без злоби та пихи,
З відкритим серцем в яслах помістилось.
Йому болять всі наші помилкИ й гріхи.
Йому Любов’ю врятувати нас судилось.

Почитав коментарі до своєї попередньої замітки і зрозумів, що у кожного свої причини перебування тут і причини, чому він сюди потрапив.

Хтось розказує, що нема сенсу тут перебувати, якщо нема з ким поспілкуватися. Ну я завжди можу знайти причину і тему для розмови і хто мене знає, той про це знає.

Хтось каже, що мені читачів бракує. Ну в мене їх ніколи багато не було і це мене якось не дуже бентежило. Тим більше, що в мене ніколи не було часу на багато коментарів.

Хтось натякає, що треба переходити на прозу і що вона більш популярна. Ну я не професійний писака і не женуся за популярністю, гонораром.

Таки повернуся до того, як я сюди потрапив. Потрапив я сюди з «Фокуса». Любив я там політичних ботів домахувати, але виключно розвиваючи тему і аргументуючи. Якось одного разу вирішив подивитися хто з ботів звідки. Зайшов на «Народ», потицяв на посилання, попав на стрічку блогів, Почитав одну душещіпатєльну замітку однієї кобіти, коментарі до неї, щось там прокоментував, розговорився з іншими коментаторами, почав переглядати їхні замітки, потрапив на вірш однієї дівчини про не дуже щасливе кохання, щось мене в тому вірші зачепило, напевно недосказаність у стосунках. Це здалося мені проблемою всіх людей та народів і тому я був би не я, якби не почав давати поради). Поспілкувалися ми в трохи і я сказав, що також люблю балуватися римами. Вона запропонувала розмістити щось тут. І я вирішив спробувати. Перша моя замітка була така.

Гори сонце вже ховають
й промені зникають
ті, що з нами вдень були...
Тиша всюди наступає
і вже спів стихає
той, який птахи несли...
На деревах віти
обнімає вітер,
засинають квіти,
в темряві зникає світ...
На небі прозорім
розсипав хтось зорі,
місяць мов в дозорі
зверху каже всім: "Привіт"

........................................
Темно... Я знов відпочиваю,
проблеми забуваю,
коли вечір за вікном...
І так цілу вічність
цей вечір магічний
вкриває так звично
весь цей світ добром...

 

Музичний супровід був від ОЕ.

Незграбне трохи, але...

Добрі люди потягнулися коментувати, ділитися враженнями, своїми схожими думками. Таки з’явилося відчуття, що тут є якісь схожі душі зі схожим баченням, цінностями, що тут легко знаходити спільну мову і т.д. Ця атмосфера мені дуже сподобалась. Вона була не така, як в Фокусі. Тут були співрозмовники, а не опоненти і це було класно.

Зараз в мене нема часу на ці всі забави. Та і багато друзів звідси просто зникло. Життя знайшло для всіх інші важливіші заняття. На сайті з’явилося багато політботів і копіпастерів. Хтось каже, що писати тут треба для себе. Для себе я колись в записнику писав, а тут писалося для комунікації, для діалогу, можливо навіть більше, ніж просто діалогу, а щоб дати торкнутися комусь до твоїх думок, почуттів, душі. Замітки читалися, щоб торкнутися до чиїхось душ, щоб побачити в текстах-душах щось світле, добре… Можливо навіть, щоб  позичити там щось для себе…

Ця чудова атмосфера після початку гібридної війни майже зникла. З’явились гібридні боти, з гібридними думками, гібридними коментарями, без власного «я», без власної ідеї, цілі, розуміння, світогляду, з простими гібридними заготовками, які хочеться обходити сотою дорогою, але вони настільки продуктивні і настирні, що від них нікуди. Боти мають свої легенди про себе, вигадують брехню про інших, тобто перетворюють все на карикатуру – себе, інших, цей сайт. Середовище стало геть гібридноогидним. Є тут ще дещо цікаве, але воно тут стає неформатом.

А може все колись зміниться на краще… а може щирість в мережі вимирає, як непотрібна і непридатна для виживання… А може тенденція така в світі і багато інтернетгігантів просто закривають блоги, блоги видихлися, віджили своє…А може блогери видихлися... А може читачі... хз... А може з'явилися нові форми...

 

Просто думки…

Погожі жовтневі дні
Тішать літнім теплом,
Мов сонце у вишині
Знайшло ще тепла джерело.

У синьому небі без хмар
І дощ не спішить поливати,
Прекрасну погоду в дар

Дерева листочки скидають
Поволі та по одному,
Легенько їх відпускають
На волю із рідного дому.

Листки нікуди не спішать ,
В польоті  витають, кружляють,
Мов в килимі листяному
Собі своє місце шукають…

Погожі жовтневі дні
Бальзамом на душу лягають
І барви свої чарівні
На згадку там залишають.

Нещадно час мете все у минуле.
Роки і пори року, години та хвилини,
Перетворившись в пам’ять, промайнули.
Лишились  біль та радість, заслуги і провини.
Вони крізь час із нами крок за кроком йдуть:
Десь служать якорем, а десь крильми,
Вводять в омани, відкривають суть,
Ховають світло чи виводять із пітьми.

Час рівномірно йде – тік-так, тік-так...
А нас постійно десь, кудись заносить:
Направо, вліво, уперед, назад і так, і сяк,
Частіше кажем: «мало»... рідше: «досить»...
Слабенькі часто в нас любов, надія, віра, міра,
Куди ми доростем, куди впадем не знаєм,
Нелегко нам латати в своїх душах діри,
Сліпі настільки, що ми плутаємо ад із раєм…

Все справедлива вічність розставить по місцях,
Розділить пекло й рай, погане й добре,
Відділить вічні душі й тлінний прах…
Колись нам доведеться глянути за часу обрій.

Я точно знаю, що не маю права вчити
Когось, як жити, поступати, що робити…
Я знаю точно, що вестИ не маю права
Когось, кудись, на ліво чи на право…
Я точно знаю накладати тягарі
Комусь не маю права взагалі…
Я вчитель нікудишній, сам не вмію
Багато, зовсім мало розумію…
Можливо, що в житті сам заблукав
Між тим, що я знаходив і шукав…
А тягарі хай кожен собі сам
Бере на смак та колір. Я свої не дам!
А читачі… Хто хоче – хай читає,
А хоче – ні, мені не заважає
Їх згода чи незгода, відгук чи мовчання…