Понура мить

Після днів теплих й погожих
Ледь вище нуля й дощить,
Весна зупинилась схоже,
В понуру пірнула мить.

Тремтить від холоду листя,
Що з бруньок щойно з'явилось,
Мов сплутало пору і місце
Та зовсім не там опинилось.

А з неба кольору сталі,
Де й сліду від сонця немає,
Мов сльози з лиця в печалі
Холодний дощ накрапАє.