РОЗДУМИ НАД МОГИЛАМИ НЕВІДОМИМ СІЧОВИКАМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

            Вчора, 20 серпня, разом з іншими побувала на Верецькому перевалі, щоб віддати шану (це найбільше , що я можу зробити) захисникам Карпатської України, яких  там урочисто перепоховали за християнськими традиціями. Не хочу вдаватися  в пафосні  тиради. Вони зайві. Бо і причин для пафосу не має .

          Сім маленьких ям. Сім маленьких гробів під державними прапорами України з тлінними останками убієнних . Багато священиків. Війський оркестр, солдати в парадному, почесна варта . Люди в святковому, багато хто в вишиванках. Політики з прапорами. Урядники з промовами. Все як і повинно, як і мало б бути завжди, там де справа стосується  вшанування захисників Вітчизни.

          Але..... Чомусь, незрозуміло чому,закарпатські державні мужі вирішили, що ці семеро покатованих і розстріляних захисників карпатського краю не достойні їхньої, „державних мужів” уваги. Можливо через те, що подія була недостатньо проанонсована, а може тому, що „не велено зверху (як не як, а вертикаль влади!). Не було і місцевих урядників з Волівця.Можливо, з тієї ж причини, а може тому, що байдуже, або просто „сіно не складене”, не багато було й людей із сусідніх сіл, батьки і діди яких пам’ятали криваві події на Верецькому перевалі і донесли їх до нас, щоб ми засвоїли цей гіркий урок історії. Було дуже мало представників  інтелігенції краю, котрі „страшно” люблять, пишаються історією свого краю, досліджують її. Мабуть були зайняті переведенням паперу, пишучи  чергове „прошеніє”президенту і київським урядникам. Бог їм усім суддя. 

         А от, що прикро вразило, то це те, що поки проходили жалобна церемонія і похорон,безперервноювервицею біля нас проходили угорські туристи, яких звезли на „якесь” свято. Не знаю, що розказували екскурсоводи групам угорських діточок, котрі проходили повз встановлені труни з останками січовиків, але дорослі, сивочолі туристи, які, можливо, приїхали на місця ”бойової слави”, робили вигляд, ніби  не помічають цих трун. Усі дітки в одинакових маєчках,на яких написано „ Пан'європейський пікнік 20- річчя”.Чому угорці вирішили, щосвяткувати 20 – річчя відкриття угорсько-австрійського кордону, що стало символом прориву „залізної завіси”, потрібно саме на Верецькому перевалі та ще й 20 серпня, якщо саме свято відзначають в Угорщині 17 серпня? Та і де той кордон з Австрією а де Верецький перевал, „прорив” на який ми мали нагоду споглядати? Видно організатори таких турів дуже хочуть, щоб і нам і їм було „приємно”. Але і їм Бог суддя. Час все розставить на свої місця. Все і всіх. І вже розставляє. І стосовно віднайдення угорцями „другої батьківщини” (Де починається Закарпаття http://www.ut.net.ua/History/6583) і стосовно того, яка роль Угорщини і Польщі у  історичних подія 1938-39 років (http://youtu.be/YbqNjaPzMuA http://youtu.be/uQX_4bd1Eiw, http://youtu.be/KsX5yOLUkTE ).

20 серпня 2011 року на Верецькому перевалі, що на межі Сколівського району Львівської та Воловецького - Закарпатської областей відбудеться перепоховання останків січовиків Карпатської України.

Планується, що останки семи стрільців Карпатської України будуть урочисто перепоховані на меморіальному цвинтарі на Верецькому перевалі, де раніше знайшли свій спочинок десять українських героїв.

(1939 року на Верецькому перевалі угорські та польські прикордонники розстріляли близько 600 полонених січовиків, в основному захисників Карпатської Січі – вихідців з Галичини.

ПРИЄДНАЙСЯ ДО АКЦІЇ

"Жвания подчеркивает, что все былое нужно перевернуть и идти дальше вперед" - І ПЕРЕСТУПИВ, І РОЗДЕР НА ГРУДЯХ ВИШИВАНКУ, І ОБТЕР СВОЄ ПОЛІТИЧНЕ ЛАЙНО ПОДАРОВАНИМ КИПТАРЕМ.

2 квітня 2008 року місто Рахів

.

18 июня 2010 року  korrespondent.net "Депутат Верховной Рады, член фракции блока Наша Украина-Народная самооборона Давид Жвания отвергает обвинения бывшего министра внутренних дел, лидера движения НС Юрия Луценко в попытках подкупа депутатов для их перехода в состав коалиции.депутаты Верховной Рады от НУ-НС Валерий Борисов, Давид Жвания, Владимир Марущенко, Олег Новиков, Сергей Харовский и Виктор Шемчук вошли в коалицию Стабильность и реформы.

Об этом говорится в заявлении пресс-службы Жвании.

"Юрий Витальевич, очевидно, очень хочет на отдых, поэтому ему везде мерещатся "чемоданы под стеночками",

"Для каждого есть выбор: либо оставаться пятым колесом к оппозиционной телеге, которая никуда не едет, ведь каждый из руководителей тянет в свою сторону, либо делать смелый шаг вперед, и начинать наконец работать на реформы и объединение страны"

"Жвания подчеркивает, что все былое нужно перевернуть и идти дальше вперед"

І ПЕРЕСТУПИВ, І РОЗДЕР НА ГРУДЯХ ВИШИВАНКУ, І ОБТЕР СВОЄ ПОЛІТИЧНЕ ЛАЙНО ПОДАРОВАНИМ КИПТАРЕМ 

Как сообщалось, ранее Луценко заявил, что в попытках подкупа депутатов для перехода в коалицию участвует Жвания, который, кроме того, является идеологом создания в парламенте новой депутатской группы Право выбора.

А ДАЛІ ЗНОВУ ПОЛІТИЧНЕ СЛОВОБЛУДСВО

Депутаты от группы "Право выбора", координатором которой является бывший самооборонец Давид Жвания (на фото), поддерживают инициативу по сбору подписей за проведение досрочной сессии Верховной Рады, посвященной задержанию Юрия Луценко.В заявлении группы "Право выбора", текстом которого располагает ЛІГАБізнесІнформ, говорится, что "уровень политической и правовой культуры отношений между властью и оппозицией должен базироваться на принципах прозрачности и публичности, свойственных европейской правовой культуре".

Янукович і його гицелі

До приїзду Януковича в Ужгороді масово потруїли безпритульних собак

Мертві тварини лежали на вулицях в той час, коли містом проїжджав кортеж президента. В Ужгороді 19 травня, в день приїзду президента Віктора Януковича, масово потруїли безпритульних собак. Кілька десятків тварин здихали в смертельних конвульсіях в центрі міста, поблизу площі Корятовича та в "новому" мікрорайоні по вулицях Капушанській та Чорновола, пише Газета.ua. "Продавці з сусідніх магазинів розповіли, що бачили, як зранку якісь хлопці годували псів, - розповіла продавець квіткового магазину Лариса. – Роздавали їм шматки м'яса. Близько обіду, 12-ї години, в центрі міста здихало вже кілька собак". Мертві тварини лежали на вулицях в той час, коли містом проїжджав президент Віктор Янукович. Ходять чутки, що це зробили навмисне опоненти мера Ужгорода Віктора Погорєлова. За словами очевидців, один помираючий собака вибіг перед президентським кортежем і кидався по землі. "Подихати собаки почали вже біля дев'ятої ранку, - каже мешканка вулиці Чорновола Анжела. – В той час багато людей вели в школу дітей. У собак були білі очі і язики. Вони билися головами по асфальту, бетону. Дуже мучилися. Блювали жовтим порошком. Скоріш за все, ця отрута вражала печінку". Сьогодні зранку в центральній частині Ужгорода, по вулиці Другетів, лежали кілька мертвих собак із роздутими животами. Прибиральники вулиць складали їх біля смітників. "Міська влада до випадку отруєння собак немає жодного стосунку, - сказала прес-секретар мера Алла Хаятова. – Найімовірніше, псів потруїли самі мешканці міста, які бояться безпритульних собак. Найближчим часом міська влада вивчить цей випадок і знайде винних в масовій загибелі тварин".

У міліції нічого про це не знають. "Нам ніхто не заявляв про масове отруєння собак", - сказала Людмила Феєр із Ужгородського міського управління УМВСУ в Закарпатській області

ТСН

20.05.2011 13:58

                       Поки політики метушаться як мурашки  довколо земельного питання мурашки його переможно вирішують.

      І раніше звертала увагу на  чудернацькі „могилки „котрі з неімовірною швидкістю розростаються на полях,  які ще зовсім недавно були красиво викошені або засіяні.  Зараз стоять недоглянуті. 

     За моїми спостереженнями саме випалені поля найбільше вкриті  колоніями мурах, така ж ситуація на тих полях де вирощували ріпак або гречку а потім спалили стерню.Ті ж поля які  давно необроблені, але не випалені хоча імають мурашники, та все ж тих мурашиків мало, вони низькі  а  поряд з ними свіжі купини кротів.

      Я не біолог тому дозволю собі лише  припустити, що ненормальна ситуація з колоніями мурах виникла через порушення природнього балансу. Імовірно мурашка втратила природнього ворога. і спричинитися до цього могла  людська безглуздість. Можливо, спалюючи  стару траву і стерню, ми  спалюємо всіх тих комах і дрібних тваринок, що є природніми ворогами мурашки, а сама мурашка легко пересиджує вогонь  під грубою шубою мурашника. Можливо, таку ж роль виконують і гербіциди. 

        Як наслідок колонії мурашок розростаються із страшною швидкістю. Поля заселені такими колоніями практично не піддаються ручному обробітку-там неможливо косити, орати кіньми. Як наслідок такі поля випадають із сільськогосподарського виробництва і чекають свого олігарха із потужньою технікою і новою порцією гербіцидів. 

     Не можу уявити, щоб когось на державному рівні це турбувало. В нас з космічною швидкітю справжні цвинтарі  заселяють молоді небіжчики  і нікого це не турбує, а я із своєю мурашкою і кротом. А може одне і друге якось повязано, адже на цих полях колись росла гречка, овес, льон, паслися корови і давали молоко -все те натуральне, що зараз в дефіциті. 

      Цікава дізнатися думку фахівців.

Мирослав Кабаль, Закарпаття онлайн.БЛОГИ 29.04.2011 07:50

Розвішування червоних прапорів - абсурд, чи провокація?

Взято з інтернетрів. Автор невідомий. Після того, як 260 карточок у Верховній Раді прийняли рішення про використання під час святкувань 9 травня поряд з Державним Прапором України т.зв. "прапора перемоги" соціальними мережами покотилась хвиля закликів до націоналістичної молоді зривати і спалювати "червоні ганчірки". Частково ці заклики поширюють обурені "гарячі голови", а частково провокатори, які добре знають що роблять. Тому, хотілось би більш глибоко вникнути в те, що відбувається. Наші законотворці пишуть: "Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу і його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни. Зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати вигляду штурмового прапора 150-ї ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії". Абсурдність формулювання доводить в своїй статті "Фальшивий прапор фальшивої перемоги" відомий історик Сергій Грабовський. Зокрема, він відзначає, що "насправді ніякого такого прапора ніколи не існувало. Було дев'ять однакових копій прапору СРСР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-ї ударної армії. Їх роздали у дивізії: яка перша прорветься до району Рейхстагу, та і підніме прапор". Історик наголошує на тому, що "те, що офіційно зветься "Прапором Перемоги", насправді є продуктом радянської пропаганди. І саме цей продукт буде вивішений по всій Україні не тільки 9 травня, а й у будні дні – біля різного роду меморіалів, "вічних вогнів", музеїв тощо. Саме цей продукт законодавчо закріпила – вслід за російською Думою – Верховна Рада України на чолі з істориком КПРС Литвином. Що ж, тупий тоталітарний монстр повертається". Подібної думки дотримується також історик і політолог Олександр Палій: "Влада підтримує вивішування на державних установах радянських прапорів. Тобто прапорів держави, яка в співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової залишалася вірним поплічником гітлеризму... Своїм рішенням парламент дав зелене світло героїзації гітлеризму..." Але невже влада не розуміє скандальність і неоднозначність такого рішення. Рішення, яке не підтримує половина держави і яке лише поглиблює розкол між Заходом і Сходом держави. Повернення червоних прапорів негативно сприймуть також держави Центральної і Східної Європи - Прибалтійські держави, колишні члени соцтабору, які є членами Євросоюзу. То кому ж вигідне таке рішення ВРУ? Багато політологів наголошують на тому, що "прапороносна дискусія" покликана відвернути увагу людей від економічного становища України. Краще нехай вони сваряться на різному сприйнятті історії. Завідувач відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України Юрій Шаповал заявив, що робиться "у черговий раз ставка на розкол суспільства... Щоб не було ніякої уявно-віртуальної монолітної України. Це знову поділ на "чистих" і "нечистих" ветеранів. Це знову поділ на "чужих" і "своїх"..." Історик додав: "Я взагалі б кардинально поміняв акценти цього свята. Це ніяке не свято Перемоги, а день пам'яті". Юрист Олександр Северин у статті "Не думай про червоне" наголошує, на добре продуманій в Москві провокації і закликає бути розумнішими за ФСБ. Зокрема він пише: "Можливо, це занудьгували у Москві два кремлівські карлики і, відтак, їм захотілося розвеселих для них телекартинок з України: вуличний безлад, ненависть, розкол, можливо - кров. Замість зростаючої загальної ненависті українців до регіональних пацанів та підрегіональних підпацанників, замість об'єднання у протирежимному спротиві – ненависть один до одного через різне ставлення до історичної дати. Ненависть, напевно що, вміло спровокована ззовні та радісно підтримана і розпалювана мандатоносними агентами, ідіотами та кнопкодавами тут... Рефлекторні дії – не завжди найкращий хід, надто вже добре це читається і прораховується провокатором... Нам краще стратегічно перемогти у війні з ідеологією, яку той червоний прапор символізує і з носіями тієї ідеології (та носіями відповідної мімікрії), ніж, подібно до бика кидаючись на червоне, підставлятися ворогу і програти війну" Сергій Грабовський у статті "Провокатори. Природа антиукраїнських провокацій" підкреслює бажання багатьох політиків "демонізувати" Україну і українських націоналістів приходячи до такого висновку: "Оскільки протестний рух в Україні (чи радше друга фаза Помаранчевої революції) неминуче матиме антиолігархічний характер, слід підстрахуватися вже зараз, створивши в частини наших співвітчизників та європейців неадекватне бачення й розуміння того, що відбуватиметься на їхніх очах. Олігархів слід представити як цивілізованих великих бізнесменів, благодійників і спонсорів. Демократів же належить показати як радикалів, націоналістів – як неонацистів, борців із антиукраїнством – як антисемітів, ну а Віктора Федоровича Януковича – як антифашиста України № 1, прихильника багатопартійної демократії та свободи слова, доброго й чесного, хоча в чомусь, можливо, і недосконалого політика, чиї помисли спрямовані до Європи..." Отже, можливо, "прапороносне" рішення є лише частиною великої провокації? Про такого роду провокації Степан Бандера ще в 1951 році у статті "Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби" писав: "Справжньою причиною організованої в світовому масштабі нагінки на націоналізми, в т.ч. визвольні, є намагання промостити дорогу для імперіалістів явних і замаскованих, політичних і економічних... Що вони пропонують? Нівеляцію національно-політичних, культурних та економічних окремішностей ніби-то для вирівнювання між народами, насправді для легшого панування сильніших над слабшими". Все це виглядає дуже символічно, бо лише представники окупаційного режиму можуть вивішувати прапор окупанта. Ним та Георгіївськими стрічками окупант "мітить територію". З окупантом потрібно боротися всіма доступними методами, але не потрібно як бик кидатися на червоне. Крім усього вище переліченого зривання і спалювання червоних ганчірок дасть можливість силовикам пограти м'язами і посадити за грати ще кількох націоналістів. А різні "антифашистські" організації будуть мати оправдання факту свого існування в очах російських та ізраїльських спонсорів. Наприкінці хочеться всім нагадати, що 15 березня 1939 року на Красному Полі українці вперше в світі збройно виступили проти фашизму. І не останню роль в Карпатській Січі зіграли бойовики ОУН. Союз ще понад два роки після того будував "братні" стосунки з Гітлером. То хто ж фашистський посіпака? Прапор перемоги України - не маніакальне криваве полотнище з сатанинською пентаграмою, а гордий червоно-чорний стяг, що символізує любов до рідної Матінки-Землі та готовність за боротися за неї.

БЕРЕЗЕНЬ 1939 РОКУ: свідчення радянської комісії

До Обласної надзвичайної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-мадярських загарбників і обліку втрат, завданих ними громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам Закарпатської областівід громадян області надійшло 65000 актів про завдані їм окупантами втрати, а також сотні свідчень, які говорять про масові звірства фашистських загарбників. З перших днів окупації Закарпатської області німецько-мадярськими військами, окупаційні власті почали по всіх округах області вживати масові репресії до українського і єврейського населення, що проявлялися в безмежному поліцейсько-жандармському розгулі.. Одноразово з окупаційними військами на Закарпаття прибула жандармерія, яка при активній підтримці керівників профашистських партій Автономного Земледільського Союзу і так званої руської національної фашистської партії і безпосередній участі мадярсько-фашистських організацій (Собот-Чопот, чорносорочники та інші), створених зрадниками народу на території Закарпатської області ще задовго до її окупації, негайно приступила до насильної мадяризації закарпатського населення і знищення всіх "неблагонадійних" мирних громадян. По всій області були постійно переповнені в'язниці. Ув'язнених не тільки катували і мучили у в'язницях, але без всякого суду масами розстрілювали. Тільки в концтаборі с.Крива, Хустської округи, мадярські фашисти розстріляли і замучили сотні українців. В кривському концтаборі знаходилось понад тисячу громадян української національності. Табір містився в трьох корпусах військового містечка. Він був обгороджений колючим дротом і охоронявся посиленими збройними загонами. Ув'язнені цього табору зазнавали систематичних катувань. Крім катувань окремих людей тут існували і інші способи знущань, наприклад, так звані прогулянки по колу. Вони полягали в тому, що фашистські кати щоденно о 12 годині дня виводили свої виснажені від голоду жертви і катували їх гумовими палицями. Тих, що падали і втрачали свідомість, обливали холодною водою і знову били. Багато не витримували цих катувань і тут же помирали. Крім цього жандарми виводили ув'язнених групами по 40–50 чоловік на берег річки Тиса, в район велятинського мосту і всіх там розстрілювали, а трупи їх кидали в Тису. Тих, що залишалися живими, окупанти відправляли в Ніредьгазький концтабір, де більшість з них були замучені. Трохи пізніше фашистські загарбники організували спеціальні місця в м.Мукачево – "Ковнер", Чинадієво – "Раковці-каштель", Ужгороді, в Перечині і інших місцях, де спеціально навчені цьому ремеслу садисти катували сотні "неблагонадійних" громадян. В 1944 році, після Мараморош-Сігетського процесу над партизанами, було заарештовано стільки людей, що всі в'язниці Сігета, Хуста, Ужгорода і інші були переповнені. Під виглядом партизан військово-польовий суд судив біля 600 чоловік, з яких 34 чоловіка засуджені до смертної страти, решта – до довічного і багаторічного тюремного ув'язнення. У перший день приходу окупантів в село Грушево, Тячівської округи, польова жандармерія, за наказом капітана Золді Ференца, забрала з грушевської церкви (під час богослужіння) священика Купара і повезла його на автомашині в невідомому напрямку. Тепер, на основі свідчень, встановлено, що священик Купар був розстріляний разом із шістьма жителями села Требушан поблизу села Кваси, Рахівської округи. В 1941 році мадярські жандарми заарештували священиків Феодосія Росоха з Волівця і Івана Іваняс з Канори. Після тривалих і жахливих катувань першого з них засудили до довічного тюремного ув'язнення, а другого – на 10 років. В 1942 році жандарми насильно вигнали священика з Синевір Феодосія Горват, який до цього часу не повернувся додому. В 1944 році окупанти заарештували і томили у в'язницях Мукачева, Берегова і Будапешта священика Івана Мучичко. Розглянувши подані окружними і міськими комісіями акти про втрати, завдані громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам, установам культури, мистецтва, релігійним общинам, а також матеріали і документи про злочини, вчинені німецько-мадярськими загарбниками, Обласна надзвичайна комісія, на підставі документів, актів розслідувань, підтверджених численними свідченнями, розкопками масових місць поховань і актами судово-медичної експертизи встановила: 1. За розпорядженням колишнього фашистського угорського уряду – міністра внутрішніх справ Ярош і статс-секретаря Чакій, при активній підтримці керівників партії Автономний Земледільський Союз і руської національної фашистської партії по всій території Закарпатської області були створені так звані гетто, куди було зігнано 94.736 чоловік єврейського населення, з яких потім в гетто, концтаборах Кам'янець-Подільська, Освенціма, Дахау, Беркенау, Ніредьгазі, Шарош-Поток, Врю-Лопош та інших знищено 85.507 чоловік. 2. Мадярсько-німецькі загарбники ув'язнили в "трудові" табори 51.073 чоловіка українського населення, яких насильно вигнали в Німеччину та Угорщину в концтабори. 3. В містах і селах Закарпатської області, у в'язницях розстріляно, повішено і замучено (по суду і без суду) 7.440 українців. 4. Таким чином в містах і селах, у в'язницях і в таборах смерті німецько-мадярські загарбники піддали катуванням 145.809 чоловік мирних громадян Закарпатської області, з яких 92.947 чоловік знищили. 5. Матеріальні збитки, завдані громадянам Закарпатської області, становлять 2.400.150.800 карбованців, державним підприємствам, установам і громадським організаціям – 620.567.300 карбованців, релігійним общинам – 12.000.000 карбованців. 6. За неповними даними, німецько-мадярські загарбники відібрали у громадян 78.300 голів великої рогатої худоби, 22.400 коней, 22.000 свиней, 18.500 овець, 98.140 домашньої птиці, 1.128.800 центнерів зерна, 130.000 центнерів борошна, 800.500 центнерів картоплі і овочів, 1.830.400 центнерів фуражу, 95.803 центнери інших сільськогосподарських продуктів, 10.300 різних золотих і срібних виробів; спалили і зруйнували: 10.000 житлових будинків, 12.000 надвірних будов загальним обсягом 4.327.000 кубометрів. Крім того фашистські загарбники пограбували і знищили належне єврейському населенню майно, золоті і срібні вироби, які вивезли до Німеччини і Угорщини. 7. Німецько-мадярські окупанти і їх спільники знищили і вивезли з Закарпатської області устаткування, машини і сільськогосподарський інвентар. Крім того, вони по-варварському знищили лісні масиви і фруктові садки, які належали державним підприємствам, установам і громадським організаціям, вирубали на 30.644 гектарах лісні насадження, завдали шкоди земельним наділам і лісам (копання окопів – укріплень) на площі в 77.020 гектарів, 65 гектарів виноградників, 2.185 садкових дерев. Крім того вивезли 608.452 кубометри ділової деревини. 8. Німецько-мадярські окупанти і їх спільники знищили і частково зруйнували 85 промислово-виробничих будов обсягом 76.138 кбм, 220 шкільних приміщень – 97.779 кб. м, 29 церквів – 16.718 кб. м, конфіскували 82 дзвони вагою 25.007 кілограмів, 190 паровозів, 16 мотовозів, 320 класних вагонів, 2.800 товарних вагонів, зруйнували 104 кілометри залізничного полотна, 97 мостів довжиною 5.872 погонних метри, 84 вокзали і станційних приміщень, 13 тунелів довжиною 1.140 метрів, 9 дизелів, 2.200 різних верстатів, 105 апаратів "Морзе" і "Юза", 47.013 томів книг, 5.000 селянських возів, 12.000 комплектів збруї і 13.000 шт. іншого сільськогосподарського інвентаря. 9. На підставі поданих актів окружними міськими і сільськими комісіями Обласна надзвичайна комісія визначає, за неповними даними, шкоду, заподіяну німецько-мадярськими загарбниками і їх спільниками, громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам, установам і релігійним общинам Закарпатської області в сумі 3.032.718.100 карбованців. ("Закарпатська правда", №90, 7 травня 1946 р.)

Вважається, і цілком справедливо, що в радянський час діяльність Августина Волошина і його спільників засуджувалася й висвітлювалася в негативному ракурсі. Проте, як свідчить і видрукуваний сьогодні звіт однієї із радянських комісій, який був опублікований у газеті "Закарпатська правда" 7 травня 1946 року, на самому початку Радянський Союз визнавав події березня 1939 року боротьбою з фашизмом, а її учасників називав делікатно "громадянами української національності" або навіть "українськими патріотами". У згаданий звіт, звичайно, увійшли не всі свідчення і дані про Карпатську Україну, зокрема не потрапила туди і заява жителя Ясіня П.Кувика про розстріл 35–40 українців угорськими солдатами у березні 1939 року біля його поля та багато інших. Не виключено, що у матеріалах цієї комісії є ще чимало цінних свідчень про історію нашого краю часів Карпатської України, які сьогодні необхідно було б опублікувати.

Йосип Кобаль, кандидат історичних наук

       Якось, недавно, милуючись зимовими краєвидами Карпат, я помандрувала однією із звивстих вуличок віддаленого живописногоурочища гірського села. Погода була прекрасна, краєвиди самі просилися до фотоапарату. Отак, мандруючи вуличкою в пошуках краєвиду, зупинила свій погляд на вуйках, що поралися біля коней.  

      Одразу помітивши в мені чужинку та ще й з фотоапаратом, старший вуйко відважно попрямував до мене із словами:”Ходіт ід нам паніко”. Чоловік прийняв мене за журналістку напевно тому, що я, виявляється, знимкувала те місце, де раніше була початкова школа збудована ще при чехах, яку чомусь розібрали. Пожурив чоловік теперішню владу, яка „не валовшна (спроможна діал.) збудувати ніч схісного (нічого путнього діал) для села, а  кожен пан лиш для себе стараєси, і тепер вся дітвора мусит ходити бог-зна куди пішки”. Показав вуйко і на дорогу, яку „пани” зремонтували аби-як,  і все зроблене через зиму поруйнувалося. 

       Отак, вислухавши вуйкові жури, довелося його розчарувати і признатися, що я не журналіст і тому не напишу до газети про їхні проблеми.. Зрештою, побалакавши іще трохи, ми прийшли до висновку, що вся та писанина - марна справа. Згадалося, що наші діди були неграмотними, тому не писаниною займалися, а вирішували свої  справи самі, інколи беручи своїх панів за „обшивку” . Зрозумівши, що розмова зі мною марна, вуйко змахнув корбачем, сказав „Вйо” і рушив у своїх щоденних селянських справах.. Я і далі роздивлялася гори, втикані хатками, і вже зовсім по іншому міркувала про місцеві красоти.

      Спробувала уявити собі, скільки часу треба дитині, щоб по снігу дійти звідти до цього місця, де колись була школа, і скільки треба часу, щоб добратися до старої неремонтованої школи в центрі села. Для пішого ходу в одну сторону виходила різниця в добру годину, а  в обидва боки більше двох годин.

     Але повернімося до мого краєвиду. На території, де колись стояла початкова школа, від якої не залишилось і сліду, красувався ще недобудований особняк місцевого ”державника”, в якому, найімовірніше, відриють кафе-магазин. Воно і не дивно, адже місце зручне для такого бізнесу. Отак, повільно спускаючись розбитою гірською дорогою, я  роздумувала про сучасну державну політику. Як далекоглядно думають чиновники від освіти і медицини. Нібито в цілях економії державних грошей прийняли рішення закрити малі школи і медичні заклади в подібних віддалених закутках. Насправді  це привід зруйнувати подібні заклади, щоб на їхньому місці зявилися заклади з продажу алкоголю.

      Посудіть самі, чи відправлять батьки маленьку дитину з такого присілку в непогоду до школи в центрі села? Скоріш за все - ні. Чи побіжать до районної, завжди переповненоїполіклініки люди з такого віддаленого урочища? Навряд. Натомість, вони підутьзапивати свої болячки і біди. А тут уже і місцеві „урядовці” із своїми шинками. Вони добре засвоїли правила управління і зрозуміли - неосвіченим, хворим, п’яним „бидлом” управляти завжди легше, аніж освіченим, здоровим громадянином, що прагне збереження за ним своїх конституційним прав. Адже прийдуть вибори, розсадишелекторат по шинках і  маєш іще один термін при владі.

    А скільки таких місць у богом-забутих населених пунктах  завдяки „далекоглядному” урядуванню табачників звільниться для місцевихурядників-шинкарів? Народ понесе їм свої кревні копійки за пійло і поповнить бюджет - як не державний, то хоча б сімейний такого шинкаря.

     Тільки от забули наші „далекоглядні” урядовці, що „збудувати комунізм” в одній окремо взятій країні неможливо, як і неможливо збудувати рай в одному, окремо взятому дворі окремого чиновника чи шинкаря. Рано чи пізно це закінчиться так як завжди – бідному і голодному все це надоїсть і він візьме пана за „обшивку” і вижене, або, не дай бог, спалить все це. Вже було в нашій історії, що громадою правили шинкарі, а люди пропивали в їхніх шинках майно, душу, а інколи владу. Тільки от прийшов час, і чи то по божій волі, чи за страшним збігом обставин, щезли всі ці шинкарі з нашої землі. То чи далекоглядні наші урядники? Чи все таки короткозорі? Чи вони усі надіються, що український вуйко довго запрягає коні. А він, той вуйко, одного разу не дочекавшись журналіста, запряже коні, візьме корбач і сокиру і таки скаже своє „Вйо”.