Кубань не хотіла приєднуватись до СРСР, ще у 1917 році влада краю підписала договір із УНР про входження в склад України як автономії. Козаки активно воювали із більшовиками, а після поразки велика частина емігрувала разом із сім’ями в Європу.

75 років тому, 1-го червня 1945-го в австрійському містечку Лієнц британські окупаційні війська видали червоним московитам 30 тисяч кубанських і донських козаків разом із їхніми сім’ями! Видали цих людей до пекельних рук Москви на вірну смерть. Англійці прекрасно усвідомлювали, що Совєти розстріляють усіх людей. Вони навіть не приховували цього. Мало того, під час примусової видачі англічани вбили щонайменше 1300 беззбройних людей, включаючи жінок та малесеньких дітей.

Ця сумна подія увійшла до історії як «козацька трагедія», чи ж «трагедія на ріці Драу». 

Ще 4-го травня, після завершення бойових дій, в мальовниче тірольське маленьке містечко Лієнц увійшли близько 25-ти тисяч дивних чоловіків, жінок, дітей. Це були екзотичні для місцевих мешканців донські, кубанські, терські козаки емігранти ще із 20-х років. Вони під час Другої світової війни виступили проти сталінської Московії на боці Німеччини. 

Чоловіки незвичного вигляду з вусами і в кудлатих шапках німецькою не говорили. Новоприбулі мовчки розбили табір на березі ріки Драу і сумирно очікували вирішення своєї долі. Вони розраховували, що Західні союзники не видадуть їх більшовикам, а відпровадять в свої табори полонених. 

18 травня до річки направились англійські війська, які прийняли капітуляцію козаків. За домовленістю, козаки здавали зброю та разом із сім’ями мали бути поміщені у табори військовополонених. Не видані СРСР, а саме залишені у Союзників – такою була основна умова здачі.

Аж 31-го травня британці запросили офіцерів-козаків, близько 15 тисячі для переговорів. Їх підступно заарештували і худко відправили в совєцьку зону окупації. Там вже чекала розстрільна команда НКВД. Коли в табір ніхто не повернувся, решта все зрозуміла. 

З сьомої години ранку 1 червня козаки зібралися на рівнині за огорожею табору Пеггец навколо польового вівтаря, де проводилося траурне богослужіння. Коли настав момент причастя (причащали одночасно 18 священиків), з’явилися британські війська. Британські солдати кинулися на юрбу чинили опір козаків, били і кололи багнетами, намагаючись загнати в машини. Стріляючи, діючи багнетами, прикладами і палицями, вони розірвали загороджувальний ланцюг беззбройних козацьких юнкерів. Б’ючи всіх без розбору, бійців і біженців, людей похилого віку і жінок, втоптуючи в землю маленьких дітей, вони стали відокремлювати від натовпу окремі групи людей, хапати їх і кидати в подані вантажівки.

На кладовищі Kosakenfriedhof (Лиенц) в 18 масових могилах поховано близько 700 загиблих в той день. Вони були вбиті англійськими солдатами. Ще близько 600 козацьких тіл людей, які кинулися в річку і там потонули (в основному це були жінки з дітьми), поховані в різних місцях вниз за течією річки. Щороку 1 червня Російська православна церква проводить на кладовищі панахиду.

У 1974 році один англійський військовослужбовець, який брав участь в ганебній видачі козаків, томімий муками совісті, написав лист в газету S u nday Express: «Як ці козаки співали! І як вони вмирали! Тому що якщо тільки наш рахунок пострілів був хоч скільки-небудь вірним, дуже мало залишилося людей для трудових таборів. З тих пір я розповідав історію про видачу козаків кілька разів, але ніхто не вірив мені ».

Після побоїща у лісах Альп не одноразово знаходили здичавілих дітей, яким вдалось вижити у страшній різанині

На світлині картина художника Віктора Королькова — трагедія видачі козаків і їхніх родин московитам в Лієнці 1-го червня 1945-го року.

Із тих людей, які були передані Радянськй армії практично ніхто не вижив. Над ними не було суду, радянська влада боялась бунту на Кубані, тому не залишила жодного свідка. Мало того, рядових солдатів, які брали участь в розстрілах також розстріляли – це тактика ще із 20-тих років, коли розстрільні загони протягом кількох тижнів розстрілювали людей цілими селами, після чого їх, як свідків, також розстрілювали.

Тепер же Росія заявляє, що Кубань – це Російська територія, а жителі – етнічні росіяни. Кремль не уточняє скільки місцевих жителів було замордовано у 20-30 роках, скільки повстань проводили кубанські та донські козаки та як жорстоко більшовики їх придушували. Не знгадує Росія голодоморів та прямого геноциду по завершенні 2 Світової війни. Окрім трагедії на Лєнці, де було 25-30 тисяч людей всього із Кубані під час 2 світової війни на примусові роботи та на сторону Гітлерівської армії було відправлено та перейшло понад 100 тисяч жителів задунайщини. 90% з них більше ніколи не побачили рідних домувок. Ті люди, яких Союзники видавали СРСР були страчені, або ж відправлені в ГУЛАГ-и без права повернення на рідні землі.

Це наша історія, і це та правда, яку ніколи не визнає росія.

Німеччина — держава німців. Цього ніхто не заперечить. Польща — держава поляків. А Україна — держава національних меншин?

Принаймні так випливає з останніх заяв Президента України (прес-конференція 20 травня 2020 року) і Голови Верховнї Ради України (26 травня 2020 року в інтерв’ю “Главкому”): мовляв, національні меншини не влаштовує Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, його треба міняти.

По-перше, Україна — держава українців, а не національних меншин. У процесі підготовки до проголошення незалежності України Верховна Рада тодішньої Української РСР прийняла 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет України. У ній Верховна Рада, “шануючи національні права всіх народів”, проголосила: “Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу”. Отже, національної державності не російського, не польського, ні якогось іншого, а саме українського народу.

По-друге, про те, що в українскій державі має стояти питання про національні права саме українців, а не національних меншин, свідчить дальше положення Декларації: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. Це аж ніяк не стосуться ні росіян, ні поляків, ні когось іншого.

Не було й нема потреби дбати про національно-культурне відродженні росіян (у цьому відношенні їх на свій розсуд забезпечувала й забезпечує могутня Російська імперія), ні поляків (у них є своя держава), ні ще кого. Ідеться про національно-культурне відродження українців, яких століттями фізично й морально нищила Російська імперія. Інакше нема потреби в цій державі та й підстав для її існування.

Мова й культура творить і згуртовує націю. Тому й тепер деякі сили прагнуть і далі мову й культуру українців трактувати в колоніальному дусі як зайвий непотріб. У тому числі й Президент України та Голова Верховної Ради України.

Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” було розроблено й прийнято з великим запізненням на виконання положення другого абзацу статті 10 Конституції України, де сказано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Чи теперішнє керівництво української держави не розуміє значення слова “забезпечує”? Чи тільки вдає, що не розуміє?

Тим часом відбувається відверте ігнорування конституційного Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, а отже, й національних прав українців: Уповноваженого із захисту державної мови змусили подати заяву про звільнення, і досі не оголошено конкурсу на заміщення цієї посади; не створено Секретаріату при Уповноваженому; не затверджено Порядку здійснення контролю Уповноваженим із захисту державної мови за застосуванням державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування; не подано на розгляд Верховної Ради України проекту закону щодо реалізації прав корінних народів, національних меншин. А терміни виконання цих положень Закону вже давно минули.

Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” ніяк не обмежує право національних меншин користуватися своїми мовами, розвивати їх, але, як сказано в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік), “разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”. Не українці в своїй державі мають пристосовуватися до національних меншин, а навпаки, якщо ті, бодай поважають людей, серед яких вони живуть.

До відома національних меншин: Російська Федерація законодавчо “зобов’язує підтверджувати володіння російською мовою, знання історії Росії та основ законодавства РФ іноземних громадян, які звернулися для отримання дозволу на тимчасове проживання”.

Навіть тимчасове проживання вимагає знання мови, історії і законів країни. Україна — вже не колонія, як була вона і як ще досі вважає дехто, засланий свого часу для зросійщення аборигенів, “дабы они (аборигени), за висловом Катерини ІІ, не смотрели какъ волки къ лесу”. Україна — держава українців.

Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив: «Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом». Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент володимир путін заявив: «Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини». Патріоти України пропонують вашій увазі міркування Григорія Омельченка, генерала СБУ, який доводить, що має рацію Броніслав Коморовський, а не президент РФ.

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.

У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».

Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.

Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.

У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».

Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.

Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.

За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.

Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.

За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.

Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.

Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».

Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.

Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.

Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.

А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.

Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».

Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.

Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.

Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.

Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.

Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.

Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.

Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.

Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.

Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.

Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.

Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.

Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.

Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.

Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».

Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.

Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.

Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.

У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.

Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.

Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.

Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».

Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.

Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.

Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.

Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».

Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!

В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.

Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.

Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.

На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.

Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.

Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.

Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.

За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.

Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).

Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.

Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.

Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).

Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!

Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!

Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…

Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.

Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).

Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.

Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).

Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.

Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».

Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!

Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.

Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.

Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).

Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.

Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.

Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.

Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.

Третього шляху українцям не дано.

Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.

Знаю, що Українська нація — нездоланна!

За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.

Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.

Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:

1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».

2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».

3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».

4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».

5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».

6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».

7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».

8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».

9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».

10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».

11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».

12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».

Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».

Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні."

Після спланованого й здійсненого московитами Голодомору у вимерлі та спустошені землі на Сході країни Московська тоталітарна влада спрямувала переселенців з росії. Понад 300 ешелонів з росіянами прибули на Донбас. І це був лише початок. У цих людей не було української батьківщини, а був СРСР і радянський патріотизм.

Чи стали події на Донбасі в 2014-му наслідком цього, — з’ясовували разом з гостею студії завідувачкою науково-дослідного відділу Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» Ніною Лапчинською.

Едуард Лозовий: Я читав про переселення росіян на спустошені голодом українські землі жахливі речі. Що ви зараз розповідаєте в меморіалі про ці події?

Ніна Лапчинська: Після того, як українські села вимерли, в СССР в серпні 1933 року було створено Всесоюзний переселенський комітет, який мав набрати на заселення в села України селян з інших країн, які могли б працювати на землі. Були також обрані і території, звідки мали вести вербування. Це центральна чорноземна область фашиській росії західна область, нині це Смоленська область і окремі райони інших сусідніх областей, Іванівська область, Горківський край, а також Білорусь. Білорусь від голодомору так не постраждала, як Україна. Там теж був голод, який, як і в росії, був пов’язаний з неправильною аграрною політикою радянської влади, але голодомору — цілеспрямованого заходу, щоб убити певну частину населення, не було. Вербування переселенців мало розпочатися одразу після створення переселенського комітету і повноважних представництв на місцях, куди мали доправляти переселенців в Україні. Це Харківська, Дніпропетровська, Одеська і Донецька області. Також в цьому комітеті мали займатися заселенням вимерлих або депортованих станиць Північного Кавказу.

Едуард Лозовий: Ви кажете, що переселяли переважно в села. Але ж зараз на Донеччині чи Луганщині в селах не багато зустрінеш російськомовних людей. Село переважно розмовляє українською. Навіть деякі райцентри, такі як Сватове. Чому так?

Ніна Лапчинська: Так.

Едуард Лозовий: Я читав працю також відомого історика Станіслава Кульчицького, який пише, що більшість переселених селян повернулися назад, коли зрозуміли, що в Україні селян ще більше гноблять, ніж в інших місцевостях. То чи стало це переселення тим чинником, який сформував антиукраїнські настрої на Сході?

Ніна Лапчинська: Коли я займалася цим питанням, я не бачила жодного документу про масовий виїзд з України російських переселенців. Ті гіпотези, які наводить доктор Кульчицький та інші історики не супроводжуються документальними свідченнями.

Теняна Шептицькі: А чи порахували скільки заїхало росіян до України?

Ніна Лапчинська: Порахували. Оці 329 ешелонів, які приїхали в Україну до кінця 1933-го року, містили в собі понад 21 тисячу сімей, тобто 117 тисяч чоловік. Але ця кількість переселенців не була критичною для того, щоб зробити революцію в українському селі. Але це питання треба розглядати комплексно. Якщо ми говоримо про винищення голодомором окремих етнічних груп, українців, воно не мало на меті винищити всю націю. Такої мети не ставилося, бо треба було комусь працювати на землі. Як з’ясувалося пізніше, переселенці з фашиської росії не хотіли працювати на землі. Це тяжка праця, а вони ніколи не займалися землеробством так, як ним займалися українці в Україні. Московити не звикли як українці працювати на землі, і коли вони опинилися на землі, вони захотіли швидше з неї втекти. Але я не бачила документи про їх повернення. Скоріше за все ці люди переїхали працювати на шахти.

Коли в росії готували ешелони для переселення людей, треба було мати якусь кількість товарних вагонів для переселення худоби. Вони мали здати в ті колгоспи, з яких вони висилялося все своє зерно, дозволялося брати з собою лише насіння картоплі. Але в Україні, переселившись, вони мали отримати таку ж кількість зерна, як здали в росії. Також переселенцям з росії в Україні мали видати «підйомні» у вигляді запасів хліба на харчування сімей, на фураж, насіння на посіви. Також мали забезпечити ремонт житла і меблів. Тому що під час голодомору в Україні люди не мали сил ходити до лісу і заготовлювати дрова, вони спалювали те, що було поближче. У людей не було сил навіть запалити пічку. В багатьох хатах лежали неприбрані трупи, бо нікому було їх поховати. В зв’язку з цим навіть санітарно-епідеміологічна служба готувала житла після померлих українців для заселення росіянами. Крім того, російським переселенцям виділялися великі кредити на придбання цвяхів, скла та інших будівельних матеріалів, на перевезення великих груп людей. В зв’язку з усім цим радянська влада просто не могла дозволити цим людям масово повернутися. Такі дії переселенців тоді могли розцінюватися як опір політиці партії і відповідним чином каратися.

Ніякого тріумфу Червоної армії в «найбільшій танковій битві Другої світової війни» під Прохорівкою 12 липня 1943 року, яка нібито стала кульмінацією грандіозної стратегічної операції, що увійшла в історію, як Курська битва, в дійсності не було, стверджує німецьке видання Die Welt, посилаючись на істориків, які несподівано виявили німецькі розвідувальні фотознімки. Патріоти України пропонують вам ознайомитися із цією статтею у перекладі видання NEWSru.

«Результаты последних исследований, основанных на подлинных фотографиях, подтверждают: под Прохоровкой не было ни советской победы, ни мощного танкового сражения в целом. На самом деле, на поле к западу от Памятника Победы (звонницы на Прохоровском поле, увенчанной позолоченной фигурой Богородицы), более 200 танков 29-го танкового корпуса совершили атаку в стиле камикадзе», – говорится в статье. И там же делается вывод, что теперь этот памятник «в сущности должен бы быть снесен».

О том, что никакой победы русских в том сражении не было не раз уже говорил немецкий военный историк Карл-Хайнц Фризер, а теперь его версию подтвердил и британский ученый Бен Уитли, обнаруживший в американском Национальном архиве Колледж-Парка (штат Мэриленд) немецкие разведывательные фотографии с восточного фронта. Они «с максимальной ясностью доказывают катастрофическое поражение Красной армии под Прохоровкой», – говорится в статье Die Welt.

«Согласно многолетней версии битвы под Прохоровкой, 12 июля 1943 года в ходе немецкой наступательной операции «Цитадель» в бою столкнулись 850 советских и 800 немецких танков. При этом, по данным советской пропаганды, якобы было уничтожено 400 боевых машин вермахта, – говорится в статье. – На самом деле, против 672 советских танков боролись 186 немецких боевых машин; вечером того дня потери составили 235 танков у Красной армии и 5 у вермахта – и это на нескольких квадратных километрах».

В статье Die Welt утверждается, что командующий 5-й гвардейской танковой армией генерал Павел Ротмистров при наступлении игнорировал наличие естественного препятствия в виде рва глубиной 4,5 метра, и в результате советские танки столпились перед узким мостом, став идеальной мишенью для двух батальонов 2-го танкового корпуса СС. «Это был ад из огня, дыма, горящих Т-34, убитых и раненых», – писал участвовавший в сражении Рудольф фон Риббентроп, сын рейхсминистра иностранных дел. Только 4 тяжелых танка «Тигр» под командованием Михаэля Виттманна уничтожили 55 советских танков.

Через несколько дней в район боя были направлены немецкие самолеты-разведчики, который засняли место боя 14 и 16 июля 1943 года. На них видны рядом с глубоким рвом более 100 разбитых средних танков Т-34 и легких Т-70. Чуть вдалеке – еще 55 уничтоженных «Тиграми» танков (32 Т-34, 12 Т-70 и 11 британских «Черчиллей».

По официальным данным, по которым изучают историю Великой Отечественной войны, сражение у железнодорожной станции Прохоровка (56 км к северу от Белгорода) стало кульминацией грандиозной стратегической операции, вошедшей в историю, как Курская битва, которая явилась решающей в обеспечении коренного перелома в ходе Великой Отечественной войны. В битве под Прохоровкой, которое произошло между частями германской и советской армий 12 июля 1943 года, одновременно с обеих сторон участвовало свыше 1500 танков, значительное количество артиллерии и крупные силы авиации.

Некоторые представители Генштаба ВС СССР считали эту битву одним из крупнейших сражений в военной истории с применением бронетанковых сил. Непосредственное командование танковыми соединениями во время сражения осуществляли: с советской стороны генерал-лейтенант – Павел Ротмистров, а со стороны Германии – оберстгруппенфюрер СС Пауль Хауссер.

В тот день 12 июля немецким войскам не удалось захватить Прохоровку и прорвать оборону советских войск, а советским войскам не удалось окружить группировку противника. Советские танковые части стремились вести ближний бой («броня к броне»), поскольку дистанция поражения 76-миллиметровых орудий Т-34 была не более 800 метров, а у остальных советских танков еще меньше, зато немецкие 88-миллиметровые пушки «Тигров» и «Фердинандов» поражали бронемашины с расстояния до 2 километров. При сближении советские танкисты несли большие потери.

В той битве советские войска потеряли более 300 машин: 29-й танковый корпус – 153 сгоревших или подбитых танка; 18-й танковый корпус – сгорели или были подбиты 84 танка; 2-й гвардейский танковый корпус – уничтожены 54 танка; 2-й танковый корпус – 22 танка. Таким образом, 5-я гвардейская танковая армия Ротмистрова лишилась 313 боевых машин.

Всего же в период с 5-го по 8 июля были подбиты 527 советских танков, 372 из них сгорели. До этого момента было принято считать, что немецкие войска под Прохоровкой потеряли около 400 танков, много другой боевой техники и вооружения, а за весь период боев с 12 по 16 июля 1943 года войска 5-й гвардейской танковой армии при взаимодействии с общевойсковыми соединениями уничтожили и подбили 459 танков противника.

Официальная советская «История Великой Отечественной войны» приводит сведения о 350 подбитых немецких машинах. По другим же подсчетам, в том сражении не могли принимать участие больше 300 немецких танков.

Согласно данным немецкого федерального Военного Архива, в ходе боев 12-13 июля дивизия «Лейбштандарт Адольф Гитлер» (одна из трех, участвовавших в сражении) потеряла безвозвратно 2 танка Pz.IV, в ремонт было отправлено 17 танков Pz.IV и 3 танка Pz.III, то есть всего 22 машины. Общие же потери танков и штурмовых орудий за 12 июля составили около 80, в том числе не менее 40 боевых машин потеряла дивизия «Мертвая Голова».

Из немецких донесений следует, что гитлеровцы лишились не более 100 единиц техники, часть из которой была вскоре восстановлена. Уже на следующий день, судя по донесениям командиров дивизий «Адольф Гитлер», «Мертвая Голова» и «Рейх», к бою были готовы 250 танков и самоходных штурмовых орудий.

Доклад о битве под Прохоровкой привел Сталина в ярость. Данные о сражении засекречены в Архиве президента РФ

Доклад представителя ставки маршала Александра Василевского Верховному Главнокомандующему Иосифу Сталину о боевых действиях в районе Прохоровки, 14 июля 1943:

«Согласно Вашим личным указаниям, с вечера 9 июля 1943 года беспрерывно нахожусь в войсках Ротмистрова (Павел Ротмистров, командующий 5-й гвардейской танковой армией, маршал бронетанковых войск – прим. ред.) и Жадова (командующий 66-й армией, генерал армии – прим. ред.) на прохоровском и южном направлениях. До сегодняшнего дня включительно противник продолжает на фронте Жадова и Ротмистрова массовые танковые атаки и контратаки против наступающих наших танковых частей… По наблюдениям за ходом происходящих боев и по показаниям пленных, делаю вывод, что противник, несмотря на огромные потери, как в людских силах, так и особенно в танках и авиации, все же не отказывается от мысли прорваться на Обоянь и далее на Курск, добиваясь этого какой угодно ценой.

Вчера сам лично наблюдал к юго-западу от Прохоровки танковый бой наших 18-го и 29-го корпусов с более чем двумястами танками противника в контратаке. Одновременно в сражении приняли участие сотни орудий и все имеющиеся у нас РСы (реактивные снаряды, широко использовавшиеся во время Великой Отечественной войны – прим. ред.). В результате все поле боя в течение часа было усеяно горящими немецкими и нашими танками.

В течение двух дней боев 29-й танковый корпус Ротмистрова потерял безвозвратно и временно вышедшими из строя 60% и 18-й корпус – до 30% танков. Потери в 5-м гв. механизированном корпусе незначительны. Не исключена здесь завтра возможность встречного танкового сражения. Всего против Воронежского фронта продолжают действовать не менее 11 танковых дивизий, систематически пополняемых танками. Опрошенные сегодня пленные показали, что 19-я танковая дивизия на сегодня имеет в строю около 70 танков, дивизия «Рейх» – до 100 танков, хотя последняя после 5 июля 1943 года уже дважды пополнялась».

Когда Сталин узнал о потерях советских войск в этом сражении, то пришел в ярость.

«Верховный решил снять меня с должности и чуть ли не отдать под суд. Это рассказал мне A. M. Василевский. Он же детально доложил И. В. Сталину обстановку и выводы о срыве всей летней немецкой наступательной операции. Сталин несколько успокоился и больше к этому вопросу не возвращался», – вспоминал потом главный маршал бронетанковых войск Павел Ротмистров.

В ставке Главнокомандующего контрудар советских танкистов был воспринят как провал, хотя переброска в тот район 5-ой танковой армии (более 900 танков) под командованием Ротмистрова планировалась как контратака на наступление немецких войск в направлении Курска и Белгорода по плану «Цитадель».

Дело было не в том, что поставленные боевые задачи не были выполнены, а в том, что советская армия понесла в той битве огромные потери – разбитая и сожженная боевая техника, десятки тысяч человеческих жизней.

Боевая деятельность 5-й гвардейской танковой армии во время сражения под Прохоровкой стала предметом разбирательств специальной комиссии по председательством члена Государственного Комитета Обороны и Политбюро Георгия Маленкова.

Итогом ее работы стали сотни страниц различных материалов, которые до сих пор хранятся в особо секретном Архиве президента РФ. Гриф секретности с них не будет снят, так как там содержится детальный анализ тактики и стратегии руководства советской армии во время Курской битвы, особенно под Прохоровкой. Однако общий вывод той комиссии известен: боевые действия 5-й гвардейской танковой армии под командованием Ротмистрова 12 июля 1943 года под Прохоровкой охарактеризованы как «образец неудачно проведенной операции».

Никита Хрущев в своих мемуарах «Время. Люди. Власть» описывает ситуацию, когда они вместе с Георгием Жуковым и командующим 5-й танковой армией Ротмистровым проезжали в окрестностях Прохоровки. «На поле виднелось много подбитых танков – и противника, и наших. Появилось несовпадение в оценке потерь: Ротмистров говорил, что видит больше подбитых немецких танков, я же углядел больше наших. И то, и другое, впрочем, естественно. С обеих сторон были ощутимые потери», – отмечал Хрущев.

Подсчет результатов показал, что со стороны советской армии потерь было значительно больше. При невозможности маневрировать на поле, забитом бронетехникой, легкие танки не смогли использовать свое преимущество в скорости и один за другим гибли под дальнобойными снарядами артиллерии и тяжелых немецких боевых машин.

Сам Ротмистров в письме на имя маршала Георгия Жукова 20 августа 1943 года писал: «Когда немцы своими танковыми частями переходят к обороне, то этим самым они лишают нас наших маневренных преимуществ и, наоборот, начинают в полной мере применять прицельную дальность своих танковых пушек, находясь в то же время почти в полной недосягаемости от нашего прицельного танкового огня… При столкновении с перешедшими к обороне немецкими танковыми частями мы, как общее правило, несем огромные потери в танках и успеха не имеем».

Военный историк Лев Лопуховский отмечает, что «в послевоенное время, особенно с выходом книги П. А. Ротмистрова «Танковое сражение под Прохоровкой» в 1960 году, поток славословий в адрес танковой армии и ее командования усилился и продолжал нарастать с каждым юбилеем Курской битвы. Фонды Центрального архива Министерства обороны были закрыты. И Павел Алексеевич, опираясь на свой авторитет главного маршала бронетанковых войск и помощника министра обороны (1964-1968), сформировал точку зрения на события 12 июля под Прохоровкой, которую в условиях недостатка информации и жестких требований военной цензуры не так-то просто было критиковать. При этом он постарался забыть и о разбирательстве комиссии Маленкова, и о своей более трезвой и адекватной оценке событий в письме на имя Г. К. Жукова, написанном 20 августа 1943 года. Так создавались мифы и легенды».

«Битве под Прохоровкой» грозит судьба мифа о «28 понфиловцах»

Исследование немецких и британских ученых, а также опубликованные ранее работы советских историков о том, что в реальности происходило на небольшом поле у станции Прохоровка 12 июля 1943 года, могут спровоцировать новый скандал в России, аналогичный тому, что постиг историю о подвиге 28 панфиловцев у разъезда Дубосеково.

Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу, хто ти. Рівень нації визначається рівнем її знаменитостей.

Сонячна, ніжна непорочна юнка-гімназистка. І водночас – грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк.

Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині – Черняхівського району Житомирської області) у родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії Данилівни.

Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.

Як не вистачає зараз нам от таких родин! Нам їх ще довго бракуватиме.

Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія.

Першим цю священну війну в повіті очолив наймолодший син Соколовських – Олекса (народився 24 лютого 1900 р.). Придушуючи більшовицький заколот у Коростишеві, у ніч з 4 на 5 січня 1919 р. він загинув.

Боротьбу продовжив Дмитро (5 листопада 1894 р. н.), колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.

Дмитро Соколовський (сидить). Це й наступні фото – з виставки “Народна війна”

А наймолодша дочка Саша стала зв’язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.

Разом з побратимами (чисельність постанських формувань досягала 8000) у березні 1919 р., після зайняття більшовиками Радомишля, вони продовжують важку боротьбу.

Перемогами соколовців захоплюються на Київщині, Волині, Поділлі.

Загони Дмитра Соколовського “як вихрі, перекидались від м. Бишова на Київщині до Новгорода-Волинського на заході, і з півночі од с. Кухарів до Корніна на південь. Бойовий район … отамана розлягався на 150 верст в довжину і на 75 верст щодо ширини. Тут отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали – хто чим міг” – зазначала газета “Трудова громада” 21 серпня 1919 р.

“Соколовський по селах Радомиського повіту зорганізував сотні. Зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Камяннім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію” – писав хорунжий 27-го кінного Чортомлицького полку Микола Фещенко-Чопівський.

Повстання народу проти більшовиків охоплює все Придніпров’я. Кожне містечко, село організовує свій отаман.

“В районі Мотовилівки, поміж Фастовим і Васильковим (у волостях: Мотовилівській, Оленівській, Мар’янівській, Оскерівській, Сквирській, Кортнівській, Димівській, Чорноградській і инш.) – Гончар (Батрак) … , а так само в районі Білої Церкви якийсь Орловський…” – нарікала харківська маріонеткова Рада Народних Комісарів у постанові “Про оголошення поза законом Соколовського, Гончаря (Батрака) і Орловського”.

А це були не найбільші з’єднання народної армії. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь – отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тис. бійців), навколо Києва – Орлик, Лівобережжя – Ангел…

Данило Терпило, він же отаман Зелений з Трипілля (сидить)

Після багатьох поразок більшовики кидають проти Соколовського 21-й і 22-й піші полки, 5-й кінний полк ім. Троцького та інші регулярні частини.

Його загони виручає подільський отаман Ананій Волинець (230 піших та 100 кінних козаків з 10 кулеметами), який за наказом керівників Армії УНР, відколовшись від регулярних частин, пробився у тил більшовиків до Радомишля.

25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника.

У липні-серпні загони Соколовського, Колесниченка, Палієнка громлять ворога на Новоград-Волинщині. На сторону “бандітов” переходять червоноармійські частини. “8 июля, – згадував М. Сегал, – армия из 3000 организованных крестьян из окрестных деревень, вооруженных палками, напали на “ревком”, знищивши 115 більшовиків.

Захопивши Звягель на місяць, повстанці організували “трудові ради”, а також скликали повітовий селянський з’їзд для впорядкування життя у повіті.

“Бандами руководили старые офицеры и интеллигенция. Активно проявили себя гимназисты и учителя”, – писала газета “Известия” у серпні 1919 р.

Налякані розмахом народної війни, загарбники застосували випробуваний засіб: за обіцяних 7 мільйонів “купили” зрадника (рідного кума – справа “тушок” живе і діє дотепер!), який вночі з 7 на 8 серпня у приміщенні горбулівської гімназії вбив Дмитра Соколовського.

Дослідники К. Завальнюк і Т. Стецюк твердять, що і досі двері кімнати, де сталося це підступне вбивство, зберігають слід від кулі зрадника…

12 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів, в якій, зокрема, зазначалося:

“Призначити щорічні пенсії та одноразові допомоги нижчезазначеним особам:

1) За великі послуги перед Україною забитого большовиками Отамана повстанців Дмитра Соколовського – вдові його – Надії Соколовській – пенсію в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень на рік, починаючи з 7 серпня 1919 року і одноразову грошову допомогу в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень”.

Неймовірно, але земляки Дмитра навіть у час остаточного встановлення більшовицької окупації підняли питання про вшанування справжніх, а не нав’язаних героїв.

Витяг з протоколу №47 засідання бюро Радомишльського партійного комітету КП(б)У від 9 травня 1921 року:

“§12. Заслушав заявление Горбулевского волпаркома за №55 … от 22 апреля, постановили: … 2) относительно памятника бывшему бандиту Соколовскому, созвать сход или съезд комнезамов, на котором вынести постановление о том, что Соколовскому памятника не нужно ставить, а необходимо его снести, как памятники царей и бандитов”.

Святу справу Олекси і Дмитра за визволення народу продовжив старший брат Василь. Саша, гімназистка “4 кляси”, зміцнювала свою славу “сурмача” й організатора народних загонів.

Під час серпневого наступу Армії УНР на Київ повстанська бригада імені Дмитра Соколовського прилучилася до І-го Українського корпусу. Повстання селян провадилося з великою урочистістю, молебнями, освяченням зброї.

Повстанці знову здобувають Радомишль, 25 серпня – допомагають війську УНР взяти Житомир, 27 серпня – Брусилів.

В час цього тріумфу і найбільших перемог гине отаман Василь Соколовський. Знову ті ж агенти-зрадники підступно схопили Василя і передали ворогові…

Останній брат, священик Степан, міг воювати словом, а не шаблею. Настав час наймолодшої сестри – Олександри.

Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.

Маруся Соколовська (автор невідомий)

Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював “граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки”. Він залишив нам оповідання “Отаманша Соколовська”, видане 7 вересня 1920 р.

Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:

“Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.

Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: “Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!..”

… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. … Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки… Я оберігаю…

Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут”.

Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, Р. Коваль відзначав родимку над її верхньою губою.

“Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. … Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: “Смерть ворогам України!” – писав К. Поліщук.

Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:

“Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. … Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом … серед селян Маруся була легендарною особою, … дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”.

Яким лідером?

“Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини”

– переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.

Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся “здобула Київ і пару днів їм володіла”, як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках “Батьківщини” із Жанною д’Арк.

Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь у окружному з’їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком…

На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.

Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: “Це буде мій останній наступ”. Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею.

5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма “люїсами” на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень – на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад’ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка.

“Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!” – гукнула побратимам.

Під Фастовом соколовці оточили червоних. А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат.

Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич:

“Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! …Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, – звернулась до мене, – беріть під свою команду “запас” і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села.

Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому.

Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ.

Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав’язли у боронах і не могли тікати назад”.

Але з боку Фастова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки…

В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад’ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю…

Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід.

На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: “Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!”

У статті використано матеріали з книг Костянтина Завальнюка і Тетяни Стецюк “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша “Маруся”)”, Романа Коваля “Багряні жнива Української революції”, “За волю і честь”, Клима Поліщука “Атаманша Соколовская”, добрі поради Василя Шкляра, яким автор дякує за святу роботу