Ми втратили щось....

Ось так співав Тризубий Стас, а відчуття часу -- було феноменальним! Як тільки виникала якась політична чи життєва реалія , він тут же відгукувався на це піснею. Вони були різними: і веселими, і дещо трагічними, і філософськими, але всі вони були про наше життя. А сьогодні можна сказати -- пророчими. 

Байстрюки Колись гітару я вперше в руки взяв, Я думав скажу людям щось про волю. Та я даремно, мабуть, все співав, І часом серце вхоплює від болю. Якісь настали такі сумні часи, Я в них нічого второпати не можу. Немов сновида, по Станіславі ходжу, Де не подивлюсь – Господи, спаси. Який же ж там спів, Хіба що знов – анекдоти. Де ж ти пропав, патріоте, З тих перших років? Була ідея і горді пропори, Але, на жаль, то все пішло у вчора. Бо нині що? Замкнися та жери, Були б своя купюра та комора. І кожен з нас замкнувся сам в собі, Немов слимак або як черепашка. Носити панцир, хай воно і тяжко, Але якось безпечніше в юрбі. Ми втратили щось, І маєм небо у хмарах, І по суцільних базарам Ми несемось. Він був актор, тепер купи-продай, А той поет – міняло та мішечник. І повний шлунок – єдиний його рай, Тепер за нього думає кишечник. А той доцент подався за кордон, Не на сімпозіум, а також із торбами, Він би і сам продався з тельбухами За пару баксів, марок або крон. Немає проблем, Ми – бізнесмени завзяті, А що в занедбаній хаті – То якось проживем. Тепер держава стала нічия, Кому охота, той і розкрадає. Усі крадуть, усі, але не я! Мені байдуже, моя хата з краю. Чи ми свідомі, хто ми є такі? Чому говорим: Україна – мати? Чи вже не годі самім собі брехати? Ми не сини її, звичайні байстрюки. Який же ж там спів, Хіба що знов – анекдоти. А ти помовч, патріоте, Не треба слів...