Загиблим у нерівній боротьбі з колорадським жуком...

Загиблим у нерівній боротьбі з колорадським жуком, Тим, хто не кинув сапки у тяжкі для України час присвячується ця пісня.

А люди сапають...

В нас тепер ринковий рай, все для народу. Хочеш: живи, чи вмирай – дали свободу. Але, як завжди, народ не панікує: в кожного власний город – він порятує! І люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають... Зранку до ночі в землі, і піт не всиха на чолі, і мозолі, і мозолі, і мозолі. Ти копай, Іван, копай! Бо робота – то є свято. Восени буде врожай (як не вломиться лопата). Ти тепер не інженер, не доцент і не професор, в тебе інші інтереси, бо аграрій ти тепер! Всі ми в душі співаки або артисти. Але тримаєм сапки – бо ж треба їсти. Маєм картоплю й часник, моркву й цибулю. А хто робити не звик – той має дулю... І люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають. І молоді, і старі – тут від зорі до зорі – і слюсарі, і лікарі, і токарі. В мене також є земля, я дістав її без грошей. І тепер на куркуля чи на дурня дуже схожий. А онде, бачу, від ріки тягне відра моя мила – помідори вже підлила, підливає огірки! Ти вже навік полюбив свої шість соток. Ти через них збагатів, як Полуботок. І вже ніде не втечеш від власної долі, бо народився і вмреш в себе на полі... Де люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. І кайфа лапають, лапають, лапають, лапають, лапають. Загиблим у нерівній боротьбі з колорадським жуком, Тим, хто не кинув сапки у тяжкі для України час присвячується ця пісня.