Звичайних людей не існує

Ми абстрактно обговорювали наших знайомих, що є такі, у яких кожен день щось відбувається, життя бурхлить, навколо них відбуваються найцікавіші події, і кожен день у них не схожий на інший. Із такими знайомими ніколи не сумно, їм завжди є про що розповісти, є чим похвастати та здивувати. Вони - "надзвичайні". Особливо цікаво спостерігати за подіями таких людей, якщо знаєш їх давно, багато років. Пригадуєш їх життєвий шлях, пригоди, складні та вдалі періоди та те, як це вплинуло на цього знайомого, як він змінився, що для себе прийняв і що здобув... 

Це досить захопливо та дивуюче. Можуть минати роки, але зустрічі та спілкування із такою людиною завжди такі, начебто часу не існує,  події відбуваються неперестанною смугою одна за одною без відпочинку та перерв, і ніколи не знаєш, що із ним трапиться наступної миті. Але точно впевнений, що це буде щось надзвичайне, просто тому, що це трапилось саме із цією людиною, а не з якоюсь іншою.

А є такі, яких можеш знати все життя, з самого дитинства, багато спілкуватись, перетинатись із ними по роботі, або по справах, ти знаєш його як облупленого, все що з ним відбувалось, і напевно те, що відбудеться у майбутньому. Іноді навіть нема бажання та потреби питати у них, як їх справи, та що новенького в житті. Поперше, бо і так знаєш - "порядок, все в нормі, життя проходить своєю чергою". Подруге, тому що слухати його розповіді не цікаво. 

Ці люди уникають особливих та нестандартних подій у своєму житті... замикаються в собі, дивляться лише під ноги, і майже ніколи по сторонах, щоб раптом не побачити щось зайве, щоб не стати втягнутим в події, які їх не стосуються прямо, та яких можна уникнути.

Ні, вони не пасивні. У них теж є мрії, почуття, вони мають вірних друзів і мають багато позитивних рис, за які їх цінують. Вони можуть багато та наполегливо працювати, займати різні відповідальні посади, та вправно виконувати свої обов'язки. Просто вони самі вважають себе звичайними, і сторонні речі - не для них.

Вони кажуть "мене це не цікавить", "мені це не потрібно", "це якесь безглуздя, і я не маю на це часу". Вони кажуть "мені ледащо займатись тим що мене не стосується", "у мене і так все добре, навіщо мені чимось ризикувати?". Вони багато чого кажуть, щоб огородити себе від світу пригод, неординарних вчинків та несподіваних подій. Вони захищають той свій "простий та звичайний світ", в якому їм тепло, зручно та затишно.

Всі ми при знайомстві та спілкуванні один з одним оцінюємо друг друга, один з критеріїв - чи "звичайна" ця людина, "така як усі", чи "надзвичайна", "неповторна та особлива". Іноді навіть зустрічаємо в своєму житті приклади крайнощів "ніяка людина", та "людина не зі світу цього". Але як та чому люди стають саме такими?

Почнемо з дитинства. Діти не знають, хто вони такі, яке значення вони мають в цьому житті, і до певного віку над цим не замислюються. Мабуть це тому, що їм це просто не потрібно, в їх стані це не має рівно ніякого значення. Кожна людина з дитинства наділена повним спектром усіх якостей, та рис характеру, які взагалі існують, і на той час, коли дитина починає усвідомлювати оточуючий її світ, та робити якісь висновки, все це має приблизно однаковий рівень розвитку.

Може здаватись, що діти не мають амбіцій, а їх бажання - це пусті примхи, які беруться "з повітря", і так само "у повітрі" розчиняються, якщо відволікти їх від того, на чому вони цієї миті зусереджені. Але насправді це не так. Пригадайте, коли дитина втрачає увагу до чогось одного, то просто миттєво у неї з'являється якийсь новий "бзик", і такі "бзики" нескінченною течиєю йдуть один за одним. Дорослі кажуть "у нього шило в заді", дорослі не розуміють, звідки все це йде, та молять "скоріш би це невгамовне заснуло та дало спокій"... 

Пригадайте погляд дитини. Він ніколи не зупиняється на одному місці, а блукає навколо, у випадкових напрямках, чіпляючись за все підряд, та не затримуючись ні на чому довше однієї миті. Дитина бачить велетенські споруди, безмежний простір неба, декілька дерев у дворі вже створюють для неї густий ліс, у якому можна при бажанні навіть загубитись на декілька хвилин, доки це цікаво. Водночас, вони бачать пташку на стовбі через дорогу, вони бачать мурашку, яка рухається по дереву, вона бачить дрібну піщинку, яка відблискує сонячне світло трішки яскравіше, ніж асфальт. Не існує такого, що б могло уникнути дитячого погляду. Діти бачать все.

Пригадайте як діти слухають. Вони слухають вас... і сусіда... і як ритмічно стукають механізми годинника в сусідній кімнаті... і як увімкається холодильник... і вас теж слухають... і як мявчить кішка на подвір'ї, і як десь бреше якийсь пес, і як їдуть автомобілі... і вас... і як шелестить повітря у деревах... При цьому їх погляд живе своїм особистим життям, і те що дитина бачить не часто співпадає із тим, що на цей момент чує.

Пригадайте, як діти торкаються до всього. Немає такого, до чого б не тягнулись її руки. "Обмацати весь світ" - не заклик, це  просто необхідність.  Іноді здається, що дитина просто обгортає себе усім навколо, навалює на себе все, що може навалити, її рученята зайняті стисканням усього що можна стиснути, їх ноги штовхають все, що можна штовхнути. Необмацане - не пізнане. Просто побачити та почути - замало. А повірити просто на слово та залишити без перевірки - це взагалі зрада самого себе.

Звісно, навколо нас багато того, контакт із чим не бажаний, або небезпечний, і ми застерегаємо дітей від цього, стримуємо їх, забороняємо. Іноді вдається надати дитині достатньо інформації для того, щоб бажання дитини експерементувати із небажаним наблизити до нульового рівня, але таке виходить не завжди, і це навіть добре, бо не небезпека та неприємні відчуття - це теж частина нашого світу, і без них світ просто неповноцінний. Ох, співчуваю ангелам-охоронцям дітей, співчуваю і дуже-дуже дякую їм за те, що витягують дітей практично з будь-якої пригоди цілими та непошкодженими!

Дитина йде на максимально можливий контакт із всесвітом. Все важливо, все має значення, усьому потрібно приділити увагу. Дорослі часто вже не вірять в те, що таке можливо. Забувають які були самі. І просто не можуть зрозуміти, як таке може бути, і в чому криється секрет "дитинності". А насправді все дуже просто - просто ні в чому себе не обмежує. Для не існує нічого забороненого та неприпустимого. Вони навіть літати вміють, просто ми цього не бачимо (-: 

Дитина цікавиться відразу усим, їх хочеться робити відразу все, до того-ж - усіма можливими засобами, при цьому потрібно ще й думати одночасно про все на світі, і єдине що її стримує - це просто фізична неможливість реалізації... не можливо водночас знаходитись в декількох місцях, та займатись всіми справами. Якщо ви раптом спробуєте на практиці довести, що ви це зможете, то максимум що ви зможете - тимчасово перетворитись на дитину із цим самим "шилом в попі". Робити це краще за дітей не зможе просто ніхто в світі (-:

Тепер, що ж таке дорослість? Це набір встановлених та загальноприйнятих розумінь, визнання правил, норм, обмежень, прийняття відповідальності, згода із неможливістю життя без зобов'язань, та чітка самовизначеність й самоусвідомленість. Так багато складних речей потрібно прийняти, щоб стати дорослою людиною... не дивно, що декому за все життя це так і не вдається  . То як же відбувається цей процес?..

Дітей часто питають, якими вони бажають бути у дорослому житті, та яке місце у суспільстві бажають займати. Цікаво помітити що як із годом змінюються їх відповіді:

- А ким ти б хотів бути, коли підростеш?
- Я хочу бути як папа/мама! Бо вони найкласніші у світі!
*** через деякий час ***
- Я хочу бути космонавтом/пожежником/мільйонером ... Бо мені це подобається.
*** ще через деякий час ***
- Я хочу бути  інженером/військовим/лікарем/кухарем! Мені казали, що це так цікаво, що одна людина яка була ~~~ була надзвичайно популярна, і зробила багато корисного та цікавого під час свого життя
*** ще піздніше ***
- Не знаю... Мама бажає, щоб я став спортсменом, а батько, щоб я став економістом, бо потрібно заробляти гроші.... А сам не знаю... 
*** ще... ***
- Не знаю... зараз закінчу навчання, а там як вийде...

Звісно, це я дуже узагальнив, та спростив варианти відповідей, і що хтось визначається із своїм майбутнім набагато раніше, а є такі, які просто все життя так і не можуть відповісти нічого. Але, як мені здається, наведений приклад для підходить до опису розвитку самовизначеності більшості людей. 

Звідки ж беруться ці відповіді? Для себе я визначив два основних види розвитку подій. В обох випадках є дещо спільне, і дещо відмінне, і саме це впливає на обір людини.

Спільне те, що все життя ми постійно контактуємо із тим, що є навколо нас - люди, створіння, і те із чим ми прямого контакту не маємо, та дізнаємось про це від інших - через казки,  історії, розповіді, власні здогадки та вигадки. Основний сюжет - це будь-які події, під впливом яких головні персонажі роблять якісь вчинки.   

Спочатку нам розповідають казки. Завдяки ним ми отримуємо розуміння основних рис людини - дружба, віра, надія, кохання, чесність, радість, добро, їх протилежні форми, взаємодію, а також цікаві асоціації якоїсь певної риси із істотою, або прекметом. Ситуації, в які потрапляють персонажі казок, досить розповсюджені в житті і не дуже складні для того, щоб їх собі уявити. А сам сюжет розповідає відразу декілька ліній розвитку подій - саме те, що дитині потрібно. Ведмедик був такий-то, і із ним сталость таке-то, а вовчик був іншим, і на нього чекала інша доля, а лисиця зробила інакше, і отримала дещо зовсім інше. Потім місце звірят у подіях займають люди, які на відміну від попередніх можуть суміщати у собі відразу декілька рис, і ци риси можуть змінюватись під впливом обставин.

Діти не замислюються, чи можливо таке в житті, бо для них можливо взагалі будь-що, а їх увагу та думки займає процес порівняння себе із кожною дійовою особою, із усим, із чим взагалі можна себе порівняти. Діти замислюються, та роблять свої висновки... дуже багато висновків. Навіть уявити складно, скільки висновків вони можуть зробити - безліч... на кожну ситуацію. 

Щось їм подобається, щось ні, і багато чого вони просто не можуть зрозуміти. В цьому разі вони просять розповісти їм цю казку/історію ще раз, щоб мати нагоду зробити нові висновки, і якщо не виходить, просять все пояснити і знову і знову, до тих пір, доки кожен момент не буде з'ясованим.. Якщо ніхто не може пояснити, з'ясування відкладається "на потім", до вдалої нагоди, але ніколи не забувається назавжди. Така поведінка спільна для кожної дитини...

А ось поведінка дорослих, які є провідниками та наставниками дитини в цей світ, та від яких саме і залежить як проходитиме розвиток дитини, зовсім різна. Саме їх дії і складають ту відміну у вихованні, що впливає на весь подальній розвиток маленької людини, та на те, яким чином він війде в цей світ.

В одному випадку визначаються такі риси, які дитині подобаються,  і які не подобаються, і навчають, як їх розвивати добрі якості, та як позбуватись поганих. Важливо те, що дитина переважно самостійно вирішує, що є добре, і які риси важливі для того, щоб максимально реалізувати себе. Так, діти все це дуже добре усвідомлюють, відразу, як перед ними відкривають таку можливість і так само швидко та легко розвиваються на радість усім навколо. На виході - це як раз та сама "унікальна", "незвичайна", "особлива" та неповторна людина, про яких я згадував напочатку.

В іншому випадку, особисті яксті дітей просто ігноруються, і особливе акцентування йде лише на те, що в цьому житті вважається за необхідне, і яким потрібно стати для того, щоб бути "правильною" людиною. І дитина довіряє своїм наставникам, людям, слово яким є найвищим за все на світі, мудрість яких просто не обговорюється... І ця маленька людина робить як їй кажуть - забуває про себе і намагається перетворитись на того, ким йому кажуть стати, чого б це не вартувало.

Але скільки не намагайся, одна людина ніяк та ніколи не зможе стати іншою людиною. Ми всі унікальні саме своєю неповторністю... На виході ми отримаємо дещо,  що є як то кажуть - "ані риба, ані м'ясо". Власність не реалізована, тому що ніхто не навчив та не порадив, а чужі риси відсутні, просто тому що вони чужі, і до причепити людині штучний набір якостей не зможе ніхто. З таких виростають "звичайні", "посередні" люди, яким складно виділятись з натовпу, та вони й не люблять це робити. Нереалізовані особисті амбіції пригнічують. Із часом це стає все помітніше та відчутніше. Уникнути практично неможливо. 

Вони ховаються у натовпі таких самих, як вони, занурюються в роботу, пиячать та труять свій мозок різною гидотою, щоб заглушити особистість, бо не знають що із нею робити. Вони сумніваються. Вони бояться. Вони із тревогою ставляться до всього, що може виштовхнути їх з натовпу та розкрити їх справжню особистість...

Вони кажуть "я не хочу", "я не можу", "мені нема до цього ніякої справи", "мене це не стосується" і навіть "мені ледащо"... Вони казатимуть та робитимуть що завгодно з арсеналу того, чому навчились, аби ставати "не таким як усі"... Через те, що вони навіть собі бояться зізнатись, якими вони є насправді. Через те, що ніхто не навчив оцінювати себе самого, а все життя вчили оцінювати інших, та пристосовуватись... 

Вони кажуть, що чуда не існує, але завжди в душі сподіваються, що воно відбудеться... Вони кажуть, що вони такі, як усі, але точно знають, що вони не такі. Вони роблять прості речі у простому світі простих людей. Дивовижну кількість простих речей, у надзвичайно простому світі, сповненому неймовірно простими людьми. Вони утворюють між собою унікальну атмосферу, яка стає для них одночасно і каталізатором для розвитку, і, водночас, таким собі бар'єром що відокремлює та захищає їх у їх внутрішньому світові. Світові, в якому із часом розчиняються всі стримуючі небезпеки, жахливі сумніви, та безпричинні самообмеження. І, якщо до цього часу людина сама себе не загубила, то обов'язково настає такий момент, коли вона "розквітає", розкривається, і отримує нарешті сенс та радість життя. Такого прекрасного, чудового, дивовижого, всеможливого та нескінченного життя, сповненого такими самими дивовижними, неповторними, особливими та унікальними істотами, які називають себе - ЛЮДИ!

Тож, не існує "звичайних" людей. Просто не може існувати.  Бажаю вам щастя, радості та всього найкращого, на що ви зможете сподіватись. Ми всі цього варті!

Я обожнюю тебе, життя! Я кохаю вас, люди!