Дорослість та старіння

Із самого дитинства ми замислюємось про наше майбутнє.
Зпочатку ми думаємо про "дорослість", мріємо про те, як би найшвидше стати такими ж, як наші батьки, щоб мати ці можливості, яки вони мають - не спати допіздна, їсти те, що подобається, та таке інше. Потім шкільні роки, потім студентскі...

Але вперше, мабуть, починаємо замислюватись про старіння тоді, коли ми завершуємо освіта вже отримана, і починається доросле та самостійне життя. Ну... не у всіх воно доросле, не у всіх самостійне, але це дрібниці, я не стану брати приклади з тих, хто є виключенням.

Практично відразу, після усвідомлення власної дорослості, виникає думка про те, що потім має настати старість. Що це таке? Звідки береться ця думка? Чому ми боїмося старості?

Наше уявлення про доросле життя ми будуємо самостійно. Коли ми можемо робити те, що до цього було заборонено "бо ти ще малий",
ось тоді ми стаємо дорослими. Чим більше дитині забороняють - тим більше потрібно заборон порушити, перш, ніж відчути себе дорослою людиною, але, так само, ця дорослість наступає раніше та простіше, бо першими порушуються найпростіші заборони, та ті, наслідки яких найбезпечніші. До речі, саме звідси йде куріння та випивання підлітків, вживання наркотичних речовин, та інші безглуздості. Прагнення до дорослості - непереборне. Тому, краще думати заздалегідь про те, що забороняти дитині (тобто, ставити перешкодою на шляху до дорослого життя).

Зовсім не обов'язково реалізовувати все на практиці. Достатньо просто мати впевненість в тому, що ти можеш це зробити, і вже ніхто тобі цього не заборонить.

Що відбувається потім, коли мета дитинства досягнута? Знову роздивляємось навколо, бачимо своїх близьких, знайомих, батьків, друзів, дехто помічає, що вже має власних дітей... Про що тепер замислюватись? Про наступний етап - про старіння.

До старіння нас готують з самого народження. Це роблять наші дідусі та бабусі, наші батьки, дядьки, тітки... але більше за все, це робить наша держава, та ті, хто нею керує. "Подбай про свою старість змолоду!!!".

Навіщо ми навчаємось? Щоб змогли багато чого досягти в своєму житті - кажуть батьки. Щоб забезпечити собі старість, каже держава.
Навіщо ми працюємо? Щоб приносити користь собі та тим, кого кохаєш - кажуть рідні та друзі. Щоб отримати пенсію, каже держава.
Навіщо ми вступаємо у шлюби, народжуємо дітей? Щоб бути щасливими - кажуть люди, які нас оточують. Щоб були ті, хто має піклуватись про вашу старість, та матимуть офіційне право володіти вашою власністю після вашої смерті, каже держава.

Старість лякає. Вона асоціюється із немічністю, із хворобами, із жебрацьким існуванням. Хто нав'язує нам ці асоціації? Навіщо?... Нав'язують ті, кому це вигідно, хто на цьому заробляє, хто маніпулює нами, завдяки цим склавшимся стереотипам.

Але коли ж наступає цей момент старіння?

Кожного разу, святкуючи свій день народження, ми замислюємось про наближення старості... Але, коли ж вона дійсно настає?

В 20 років? Ні, ще рано - все життя попереду!
В 30 років? Та не дурійте! Це з самий розквіт!
В 40 років? Ха-ха-ха-ха! Життя сповнене можливостей - я володар цього світу у свої 40!
В 50 років? Ой, та про що це ви? Яка старість? Я спілкуюсь із дітьми та онуками - я такий самий молодий, як і вони!
В 60-70-80? Не вигадуйте! Я стільки всього досяг за своє життя - мені просто немає часу на старість. У світі ще стільки цікавого. Ось, зустрінусь із своїми друзями, понянькаюсь із правнуками, поподорожую по світу, подивлюсь на те, чого не побачив досі.

Скільки б не було років людині, вона стає старою лише тоді, коли сама із цим погодиться. І, нажаль, повернення назад вже немає. Тільки вперед - в гроб.

Я б хотів, щоб люди не поспішали накладати на себе руки, та змірятись із тим, що все життя вже позаду. Схаменіться, будь ласка! Старіти зовсім не обов'язково. Будьте молодими, дорослими, життєрадісними, не дивлячись ні на що. Краще стати божевільним, ніж старим!

Нехай всі в світі будуть щасливими!