Світський раут на цвинтарі

   Дев'ята ранку, я вийшла на подвір'я і всілася на ганок батьківського дому з чашкою чаю. Матір поралася в молочарні, а батько з ранку поїхав до "бізнес-партнерів" з якими займається полями для ремонту трактору і підготовки до нового посіву. Сиджу собі, п'ю чай, аж з'являється матір і каже: "Ти уявляєш, дядько Іван Підмогильний повісився!.." Моя перша думка: "Так йому скотині й треба... Прости Господи... Але якого дідька він сам повісився, адже він належить до тих сволотин які переживають гарних людей!"...

  А тепер, з самого початку... Дядько Іван молодша дитина з родини старої гуцулки Соні, яка колись приїхала на Схід на заробітки, до нестями закохала в себе місцевого парубка Володю та так і залишилася тут.  В подружжя народилося троє дітей - Микола, Світлана і Іван. Микола одружився з кацапкою з сусіднього села і в них народилося двоє дітей - син та дочка (їхня дочка стала моєю однокласницею, а син однокласник моєї сестри). Світлана також вийшла за кацапа і народила дочку та сина (син став хрещеним моєї матері, оскільки ми дружили родинами). Дядько Іван взяв дівчину з сусіднього, українського села і привів на світ дівчат-двійнят та сина. Вся ця велетенська династія Підмогильних живе в цьому селі і є найбільш обговорюваним родом з найбільш дикими життєвими історіями. Хто знає, можливо діти баби Соні мають таку дивну вдачу через її гуцульську кров з відьомськими навиками. Або-ж причина в тому, що зло яке Соня чинить сусідам віддачою повертається на її нащадків тоді як сама баба спокійно доживає без хвороб і без проблем свої роки. Дядько Іван, - її улюблений молодший син був найбільш лихим з дітей, про те як він до напівсмерті бив свою дружину навіть коли вона була вагітна й досі ходять недобрі спогади, і те як він з дитинства лупцював своїх доньок теж займає не останню сходинку рейтингу його лихучості (про його зради, лінощі і п'яні дибоші я взагалі мовчу). Так ось, дядько Іван повісився і це стало головною новиною тижня аж в двох селах, в нашому і на Батьківщині його дружини, родина якої там доволі знаменита. Дивовижно, як багато чуток народилося навколо цієї трагедії... На Батьківщини дружини Івана відразу почали шкодувати самогубця, мов він вбився через свою лиху шльондру-дружину, мов він не витримав подружніх зрад і наклав на себе руки (все це розповіла наша далека родичка яка живе в тому селі), адже там ніхто не знає як жилося його дружині і що жодна нормальна жінка не буде накликати гнів і без того дурного чоловіка. А ось в нашому селі, де дядько Іван жив і чудив всі як один кажуть: "Собаці - собача смерть", ті ж хто більш стримані тихо кажуть: "Це його горілка загубила"... Словом, хоч і вважається, що не можна про покійного казати погано, але тут ніхто не знає чим хорошим можна згадати цього покійного... Проте, моя стаття не про це, а про похорони на які я ходила... На першу годину дня я разом з батьком поїхала до будинку баби Соні де повісився дядько Іван, батько пішов до чоловічої компанії, а я приєдналася до жіночої, там знаходилася  дружина мого хрещеного батька. В цій компанії зібралися сусіди баби Соні, які знали про деталі самогубства дядька найбільше.Не буду розповідати все, та найбільше мене приголомшила розповідь про реакцію баби Соні на самогубство її сина (далі цитата дослівно): "Дураку - дурна смерть..."
   Як і годиться, після перемивання кісток покійному і його матері, яку до-речі вважають винною у всьому, почалися розмови про консервації, про дурних корів і про цілющі властивості полину, словом велися типові світські бесіди. Та, найдивовижніше те, що ще до того як винесли покійника навколо двору зібралося майже половина села, а коли труну повезли до цвинтаря до процесії приєдналося ще людей тридцять і ще три авто тихенько їхали позаду. Тож, йду я в цій довжелезній шерензі і слухаю бесіди людей які давно не бачилися один з одним (а похорони, як і весілля є чудовими нагодами зійтися ) і тепер жваво мололи язиками. Мій батько ішовши з якимось чоловіком обговорював добрива і врожай соняшнику, трохи далі обговорювали помідори і кепський врожай картоплі, а далі до мене доходили розмови і спогади знайомих самогубця які згадували закривавлене обличчя його дружини після того як він її побив, а викладачка німецької мови все примовляла який дурень дядько Іван адже його смерть принесла купу проблем, і справа навіть не втому, що він помер, справа в тому, що його дружина і так зараз виплачує кредит, і ще й на його похорони довелося позичати гроші... Тож, йду я з цим натовпом людей, декого я не бачила кілька років, слухаю плітки про односельчан і міркую... Я йду з п'ятдесятилітньою сусідкою  про яку знаю все... Я знаю про її недолугу і розпусну внучку Оксану яка ледве ліцей закінчила, знаю все про її двох дітей, знаю, що її другий чоловік неофіційно носить прізвище її першого чоловіка, що вона до смерті буде зневажати свого недолугого молодшого брата якого її батько любив більше, і знаю все про нього, а також про її батьків... Трохи далі йде вчителька німецької мови, вже не молода, однак, надзвичайно моложава жіночка яка в школі нас не вчила німецької мови, але з захватом розповідала про Германію. Коли я ходила до школи ця вчителька була молодою і тільки лінивий не обговорював її подружнє життя з братом нашої викладачки біології, яка до-речі також мала одне з перших місць в обговоренні її особистого життя, так само як наш директор школи про роман з завучем (матір'ю мого однокласника)  знали всі - від малого до великого. Трохи далі брів наш сільський голова про нероздільну любов до заробітчанки Василини пліткували всі, а потім пліткували про невдалий шлюб Василини з місцевим парубком, про жадобу батьків якого ходять легенди... Словом, не існує нічого, що можна приховати від односельчан, кожен з яких завжди прагне по-пліткувати один про одного, і байдуже чоловік це, чи жінка... В селі не має колишніх односельчан, є ті односельчани, які живуть в Харкові, чи в іншому селі. Однак, як далеко б ти не поїхав, чутки про тебе завжди повернуться до села з якого ти виїхав... І знаєте, в цьому є неперевершений шарм сільської спільноти, і цьому шармові може позаздрити будь-який міщанин, адже міщани так активно сидять в інтернеті і шукають нові знайомства аби не відчувати себе самотнім, аби створити ілюзію потрібності, бодай віртуальної, і якщо зайти на сторінку в "Контакті" породистого міщанина або міщанки  можна побачити більше чотирьох сотень друзів з різних пострадянських країн яких він ніколи в обличчя не бачив, а спілкування обмежилося кількома рваними фразами... Стільки ж друзів можна знайти і на сторінці колишньої селянки або селянина, однак, в тому спискові буде щонайменше шість випускних класів з їхньої школи (малишня яка ходила в перший клас коли ті вже вчилися в випускному класі), майже всі викладачі з тієї школи, а далі всі однокурсники з інституту (ліцею чи університету) і кілька друзів тих самих однокурсників...
   Колись, в одній з програм "Про життя", яка називалася "Село збоченці" збентежені історією міщани кричали "що ви за люди - все знаєте, і про все мовчите"... Так ми ж все знаємо, і в разі чого допоможемо (прихистимо побиту дружину з дітьми, чоловіки зберуться і наб'ють рило якомусь кривдникові, або всім селом скинемося на лікування хлопчакові з хорошої але бідної родини або позичимо гроші односельчанину з іншої бригади). А чи може котрийсь з міщан сказати, що він знає родовід всіх мешканців трьох сусідніх багатоповерхівок або навіть свого власного дому, чи може він без проблем піднятися на три поверхи вище свого, постукати в двері будь-якої квартири і попросити в борг двісті гривень на лікування?.. До біса, ми все знаємо і можемо якось діяти, а міщани нічого не знають і їм не цікаво, а коли вони й чують якісь підозрілі звуки в сусідній квартирі то завмирають причаївшись , аби не дай Боже  сусіди зі своїми проблемами до них не приперлися... І тепер питання, хто з нас більш грішний, ті хто цікавляться людьми які їх оточують і від так ніколи не почуваються самотніми, чи ті яким на все начхати, а їхній найближчий друг існує лише для того аби бухати разом... Скажіть люди мережі інтернет, ті які страшенно люблять ділитися своїми збоченими походеньками, розмірковувати про те які ви нещасні і ніхто вас не розуміє, поносите незнайомців за їхні політичні чи моральні переконання, чи маєте ви в реалі людей які спілкуються з вами і знають вас таких, які ви в мережі? Щось я дуже в цьому сумніваюся! В реалі ви відверто ігноруєте одне одного, навіть коли живете зовсім поряд, а потім жаліються на депресію через те, що їх ніхто не помічає... Боже, це могло б бути смішно, якби не було так сумно... В одній дев'ятиповерхівці не так і багато людей, принаймні менше ніж в такому селі де я виросла (офіційно в ньому приписано дві тисячі людей), а ваші діти знайомляться лише коли раптом починають вчитися в одній групі в інституті чи ліцеї, в вас навіть немає вартісних прикладів з життя аби спів-ставити їх з власними долями, аби поставити когось за хороший чи поганий зразок, аби навчатися на чужих помилках... Всі ваші приклади обмежені інтернет історіями або серіалами, а про власних знайомих чи друзів ви знаєте лише одне "добре, що вони є"... А ось вам зерно для роздуму - якщо завтра ви не прокинетеся, то скільки по-справжньому знайомих з вами людей, друзів  чи вірних ворогів прийде на ваш похорон...