У Януковича вимагають закрити «Русские центры» в Україні.

  • 25.11.10, 13:51
Голова Луганської облорганізації ВО «Свобода» Д.Снєгирьов 25 листопада звернувся до Міністерства юстиції України та Президента України Віктора Януковича з вимогою закрити культурні представництва РФ на території України, т.зв. «Русские центры», та заборонити діяльність політичних партій та громадських організацій проросійського спрямування у відповідь на закриття в Росії Федеральної національно-культурної автономії українців.

Про це ZAXID.NET повідомили в Луганській обласній організації ВО «Свобода».

Нагадаємо, Верховний Суд РФ ліквідував Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, тож «Свобода» вимагає від Януковича дати політичну оцінку діям російської сторони щодо заборони діяльності ФНКАУ.

За словами Д.Снєгирьова, в Україні функціонують культурологічні представництва РФ, т.зв. «Русские центры», які в своїй діяльності стоять на позиціях ворожих українській державності та невизнання фактів української історії, які стосуються періодів національно-визвольної боротьби та Голодомору як геноциду українського народу. «На території України функціонують та ведуть активну політичну діяльність громадські організації та партії проросійського спрямування, які своєю діяльністю несуть загрозу територіальній цілісності України», - запевняє Д.Снєгирьов.

"А тени страшные – Украины, Кубани..."

  • 25.11.10, 12:44
В епоху Брежнєва та інших кремлівських старців згадувати про Голодомор не дозволялося. Ну, хіба що в художній літературі та й то з обов'язковим уточненням про неврожай і недорід. А про те, що врожай був і зерно продавали на Захід – ані мур-мур.


І от з дивовижною закономірністю та епоха повертається. Голодомор знову намагаються замовчати і забалакати. Табачнік тихенько скасовує уроки пам'яті про Голодомор у школах. Якби ізраїльський міністр вчинив так само з уроками про Голокост, його б уже не було не тільки у міністерстві, але й у самому Ізраїлі. А наш Діма такі да – на місці.

Декого схвилювала новина про те, що Янукович зняв тему Голодомору з положення про нагороду імені Тараса Шевченка. Але у цьому випадку я не бачу жодного лиха, бо давати премію лише за те, що хтось відмітився на цій темі, незалежно від якості твору, безглуздя. Правда, я сумніваюся, що саме переживання за якісні твори керували президентом. Він узагалі скоротив кількість лауреатів наполовину, залишивши при цьому ту саму суму – по сто тисяч гривень. Хоча міг її подвоїти, бо насправді це не така вже й велика сума. Літературна премія будь-якого німецького міста вища за нашу державну.

Відтак уже й не дивуєшся, коли голова Кіровоградської ОДА Сергєй Ларін, цей вірний баскервіль нової влади, заявляє, що в часи Голодомору 1932-33 років населення Росії постраждало значно більше, ніж України.

Думка ця не нова, її останнім часом частенько озвучують росіяни. Правда, закрадається підступне питання: чому про голод в Росії 30-тих років ми почули щойно тоді, коли тема Голодомору постала в Україні на державному рівні? Хто забороняв росіянам досліджувати цю трагедію, збирати свідчення і видавати їх цілими томами, як це робиться в Україні? Де врешті решт наукові монографії на цю тему? Де художні книги і фільми? Де документи і фотографії? Наприклад, про випадки людожерства.

Нічого цього нема. Навіть Алєксандр Солженіцин, який осудив "стремление государственных кругов нынешней Украины" представити Голодомор винятково як геноцид українського народу, ані словом не згадує про те, що в цей самий час голодувала і Росія. Дивно! Людина, яка володіє такими енциклопедичними знаннями з історії ХХ сторіччя, нічого не чула про той голод у Росії, про який потім заговорили і Путін, і Ларін, і ще ціла зграя підспівувачів. Солженіцин згадав лише про один голод у Росії – 1921 року. Але про цей голод знав увесь світ.

А в День науки і знань Табачнік заявив сенсаційну річ: "Визнання Голодомору як геноциду українського народу є вигадками закордонних істориків".

У чому ж тут сенсація? А я скажу. Сенсація в тому, що цілий ряд відомих політичних діячів, можна сказати світочів сьогоднішнього владного Олімпу, були свого часу не більше й не менше, як запроданцями, агентами зарубіжних спецслужб і хтозна чи не шпигунами і диверсантами.

Судіть самі. 12 лютого 2003 р. відбулися парламентські слухання: "Щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років". Відкрив слухання Голова Верховної Ради України В.Литвин, за освітою історик, доктор наук, академік, а насправді замаскований ворог: "Минає 70-та річниця подій, які вразили світ своїми безпрецедентними масштабами і драматизмом. Це надає особливого звучання і забарвлення парламентським слуханням, що ставлять за мету ще раз привернути увагу вітчизняної та світової громадськості до трагічної сторінки історії України..."

Проте, як низько впав цей діяч у своєму підлабузнюванні до грошодавців, свідчить те, як він щиро дякує спеціальній комісії Конгресу США, яка послужила "своєрідним каталізатором" у вивченні проблеми геноциду (!!!) української нації. "Наші співвітчизники, – каже Литвин, – приречені на голодну смерть, не знали такого слова — "геноцид" (!!!), але вони стали, фактично, його жертвами".

Як же тоді наш недремний Табачнік міг пропустити повз вуха таку ахінею? Слід було негайно протестувати! Гудіти у дудку, бити в бубен і кричати "Ганьба!" Але даремно було сподіватися такої реакції від того, хто й сам продався за юдині срібняки, за дешеві джинси і жувачки з-за океану. Виступаючи у ролі віце-прем'єр-міністра України з гуманітарної політики з окремою доповіддю від імені Кабінету Міністрів Табачнік заявив: "Масове фізичне знищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, унаслідок якого зникли цілі покоління землеробів-універсалів, зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Голодне лихоліття 1933 року — не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа XX століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам'ять очевидців. Ми засуджуємо сталінізм не лише за геноцид (!!!) проти Українського народу та мільйони убієнних, а й за насаджування в суспільстві принципів класової нетерпимості, войовничої ненависті, антигуманних норм і правил соціальної поведінки".

Це що ж виходить? Якщо "геноцид" вигадали закордонні історики, а ми дізнаємося про геноцид саме з вуст істориків Литвина і Табачніка, то вони отже і є тими закордонними істориками?

Недарма ж Табачнік, відробляючи подачки ЦРУ, так само, як і Литвин, апелює до своїх закордонних хазяїв: "Визнання міжнародним співтовариством Голодомору 1932-1933 років в Україні актом геноциду проти українського народу свідчить про суттєві зрушення в громадсько-політичному житті нашого суспільства. Більше того, визнання голоду 1933 року актом геноциду (!!!) має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є доказом незворотності демократизації суспільства, фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами. Визнаючи українських селян жертвами геноциду (!!!) 1933 року, ми не лише увічнюємо пам'ять про загиблих, ми маємо постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути."

Слово "геноцид" повторюється з якоюсь маніякальною упертістю. Ну, сказав раз і досить. Але ж ні, закордонні історики – вони такі, люблять довбати одну точку.

Додам, що стенограма парламентських слухань, проілюстрована документами і фотографіями, була видана Верховною Радою і Кабінетом Міністрів під редакцією усе того ж закордонного рупора – Табачніка!

Та це ще не все. Ми забули ще про одного закордонного історика, академіка, а за сумісністю агента ЦРУ Януковича. Адже доповідав Табачнік за дорученням самого прем'єр-міністра. Недарма навіть Левко Лук'яненко знайшов для нього теплі слова: "Перше, що необхідно відзначити як позитивне, рішення пана прем'єр-міністра Януковича, — піднесення проблеми Голодомору до рівня геноциду української нації". І пан прем'єр-міністр розплився у вдячній усмішці.

Після парламентських слухань Верховна Рада прийняла 15.05.2003 року "Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років":

"Голодомор 1932-1933 років повинен бути свідомо засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду (!).

Ми, учасники спеціального засідання Верховної Ради України, чинимо це сьогодні, визнаючи Голодомор 1932-1933 років актом геноциду (!) Українського народу за диявольським задумом сталінського режиму.

Розглянувши питання про Голодомор як акцію геноциду (!) на спеціальному засіданні Верховної Ради України, ми певною мірою виконали свій громадянський, патріотичний обов'язок перед пам'яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням".

А 28. 11. 2006 р. з'явився ще й "Закон про Голодомор в Україні", який чітко і недвозначно фіксує: "Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом (!) українського народу. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним".

От мене й цікавить: чи місце таким закордонним горе-історикам у нашій владі? І чи сьогоднішня їхня поведінка не підпадає під кримінал?

А усім тим, хто намагається за вуха притягнути голод у Росії, наведу ще цитату з Юрія Нагибіна про Осипа Мандельштама. Ні сам Нагибін, ні Мандельштам ані словом ніколи не обмовилися про голод у своїй рідній Росії. Мабуть, і вони були агентами ЦРУ.

"Все еще во власти адриатических грез, Мандельштам попадает в Старый Крым. На страницах нашей печати не раз сетовали на заговор молчания вокруг страшной трагедии Украины — голода тридцатых годов, организованного Сталиным для уничтожения мелкобуржуазной стихии крестьянства. Это не так: не молчали А. Платонов и Б. Пильняк, не смолчал и Мандельштам.

Холодная весна. Голодный Старый Крым,

Как был при Врангеле - такой же виноватый.

Овчарки на дворах, на рубищах заплаты,

Такой же серенький, кусающийся дым.



Все так же хороша рассеянная даль,

Деревья, почками набухшие на малость,

Стоят как пришлые, и вызывает жалость

Bчерашней глупостью украшенный миндаль.



Природа своего не узнает лица,

А тени страшные - Украины, Кубани...

Как в туфлях войлочных голодные крестьяне

Калитку стерегут, не трогая кольца.

Май 1933

Із історії української мови.

  • 22.11.10, 12:27
Формування і становлення української мови, функціонування її в усіх сферах життя, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації супроводилися негативним явищем, що дістало назву лінгвоцид. До лінгвоциду на українському ґрунті спричинилася втрата Україною своєї державності, а згодом і територіальної цілісності, унаслідок чого суспільне й культурне життя українського народу виявилося надовго узалежненим від суспільно-політичних процесів сусідніх націй, які дуже часто були спрямовані на національну й мовну асиміляцію українців. З історії відомо безліч прикладів, коли зі зникненням мови зникав і етнос. Тому знищення мови (лінгвоцид) є основною передумовою етноциду — знищення етносу як культурно-історичної спільноти, його асиміляції іншим народом. Лінгвоцид завжди є стратегічною метою всіх без винятку завойовників, різняться лише його тактика та форми.

Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по своїй культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів: 1627 р. — патріарх Філарет видає постанову, «чтобы впредь никто никаких книг литовския пенати не покупали» (так називали книги з українських та білоруських друкарень).

За свідченням архідиякона П. Алєппського, ще 1652 р. в Україні майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, а й жінки, і дочки, уміли читати. Перепис 1897 р. показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці.

Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишком років? Відлік глобальної і страшної руйнації починається з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. в м. Переяслав.

1667 р. — цар Олексій рішуче забороняє друкувати книжки на території братньої України: «…все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому… нигде не печатати под страхом смертной казни». Неприйнятною для Московської держави були не тільки зміст, а навіть мова українських видань.

1672 р. — видається новий указ: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобы те люди польския и латинския печати книги никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бы и отдавали воеводе».

1686 р. — ліквідація автономії української церкви та встановлення Московським патріархатом пильного контролю над церквою, освітою й культурою.

1689 р. — заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.

1690 р. — патріарх московський Йоаким проголошує «анафему» на «киевские новые книги» (П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивиловського, І. Славинецького та інших), писані українською мовою. На виконання цього указу спалено перший том книги видатного діяча православ’я Д. Ростовського «Четьї Мінеї», а наступні видання виправлено «по великороссийской грамматике».

1693 р. — заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки.

2 листопада 1708 р. з винятковою жорстокістю замордувавши всіх мешканців Батурина (6–15 тис), Петро І удався до мародерства на вищому рівні — душі та духу. Себто за мову.

1709 р. — указ Петра І про запровадження цензури під час друкування українських книжок у Москві.

5 жовтня 1720 р. — указ «О именовании Киевопечерского и Черниговского монастырей, во всех книгах, Ставропигиею Всеросийских Патриархов, и о непечатании новых книг без позволения Духовной Коллегии», у якому йшлося: «Понеже Его Императорскому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговской типографиях книги печатают несогласно с великороссийскими печатьми, но со многою противностию к Восточной церкви…», отже, все надруковане треба привести до відповідності з російськими «печатьми», «дабы …особливого наречия в оных не было». Цим указом закріплювалася цілковита залежність української церкви від московського патріархату, заборонялося видання будь-яких книг, крім церковних, уживання у друку української мови й українського правопису, тим самим припинявся їх поступальний еволюційний розвиток на сторіччя.

У січні 1721 р. царський уряд видав регламент, згідно з яким зобов’язувалося всі твори «…презентовать в Коллегиум. А Коллегиуму рассмотреть должно, нет ли какого в письме оном прегрешения». За «прегрешения» накладалися суворі стягнення. Великі штрафи сплатили київська лаврська та чернігівська друкарні, останню було невдовзі знищено.

1724 року московський Священний синод стягнув з українського архімандрита Печерської лаври в Києві 1000 крб штрафу за те, що він надрукував у лаврській друкарні книгу «Тріодь» — «не зовсім із великоросійською мовою згідну».

Відповідно до указів Петра І 1708, 1709, 1720, 1721 та 1726 років було замінено кирилицю на гражданку, яка абсолютно не відповідала фонетико-морфологічній природі нашої мови, що перервало нормативний розвиток українського правопису на два сторіччя, закувавши мову в чужий однострій і силоміць поєднавши її з граматичними законами російської мови. Під час друкування українських книжок у Москві запроваджувалася цензура (до цього українці уявлення не мали, що таке цензура). З’явились урядові московські підручники, насильницьки впроваджувані до українських шкіл, із «произношением российских букв и исправном их же употреблением». Вимагалося, щоб у церковній літературі «никакой розни и особаго наречия не было. А других никаких книг, ни прежних, ни новых изданий… не печатать». Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, наказ про знищення української літературної мови й української культури, і то від деспота, що пишався запровадженням європейської культури в імперії. І далі, аж до кінця XVIII ст., жодної книжки українською мовою не було надруковано. Змінювалися царі, цариці, та не змінювалася політика можновладців щодо України, вони продукували все нові заборонні укази, постанови, циркуляри, акти.

1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Петербурзький синод, ніби для поновлення пам’яті, забороняв друкувати українські книжки. Левова частка різних заборон припадає на час правління німкені Катерини II (1762–1796), один із політичних і визначальних принципів якої полягав у цілеспрямованому «обрусении народов», щоб вони «перестали глядеть как волки из лесу». Саме за часів її царювання виникла ідея «национального единства» українського та російського народів.

1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.

1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.

1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.

3 серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.

1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).

1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.

8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.

12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.

Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури.

1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.

1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.

У німецькому м. Емс, де Олександр II перебував на лікуванні, з’явилося нове ярмо: «Государь император в 18/30 день мая 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:
не допускать ввоза в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управлений по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малороссийском наречии;
печатание и издание в Империи оригинальних произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности,, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном Управлении по делам печати;
воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам».

Цим указом було завдано удару й по українському правописові, який ще тільки вироблявся й усталювався, а також по українському театру та драматургії.

1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).

1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)

1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.

1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.

1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).

1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.

1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:
заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка;
указ Миколи II про скасування української преси;
заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською;
розгром товариства «Просвіта»;
зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка;
депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.

1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані. 1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.

1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».

1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».

1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.

1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.

1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.

1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).

1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».

1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».

1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».

1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).

1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.

1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).

1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.

1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).

1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).

1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О. Бердник, Ю. Бадзьо, Ю. Литвин, М. Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.

1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.

1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.

Відомий вислів «Цезар не вищий за граматику» на теренах уярмленої України був порожнім звуком. Режим конав, але продовжував в агонії цілеспрямовано виполювати мови, культури й національну свідомість меншин свого табору.

О. Забужко нарахувала 173 урядові постанови за неповних 200 років, а були ж іще й підзаконні, таємні регіональні укази, директиви, розпорядження й под., зміст і впровадження яких особливо запопадливо виконувався на місцях.

Сучасників жахають наслідки, а обурювати має причина — 350-річна політика русифікації, що триває, на жаль, і досі. Ці люди не вороги України, вони жертви її ворогів.

Держава оголосила війну.

  • 22.11.10, 09:37
Для народу, тобто тих, хто мало рефлексує на навколишню дійсність, але багато працює для фізичного виживання, інтелігентом є будь-яка людина, яка чогось хоче. Чогось більшого за банальний споживчий кошик. Людина, яка прагне більше, ніж поїсти, поспати, поср… - однозначно "гнилий інтелігент" в очах "нормальної людини".


Совкове суспільство завжди культивувало "інтелігентофобію", а в певні історичні періоди їх, "козлов, коториє мєшалі ім жить", просто відстрілювали і кидали в ГУЛАГ. Нажаль, пострадянська інтелігенція щодня дає чимало приводів для подальшої "інтелектофобії" в суспільстві, але це вже окрема велика тема, чи, якщо хочеться, "дискурс"…

У фільмі Сергія Лозниці "Щастя моє" є монолог водія вантажівки, який потягне на політичний маніфест нашого часу. "Любимая работа, девченка, денег чтоб немножко. Что еще человеку надо для счастья?! …Ты главное не лезь! Куда не надо – не лезь… И это им не так, и то не так – все лезут и лезут куда их не просят. Воруешь – воруй, но не лезь! Возьми сколько надо и не лезь…"

Це і є класична "хата скраю". Гімн совка. А для "думаючого" середовища таких хат стало навіть більше: виїхати на стипендію, впіймати грант, сидіти і щось писати, залізти у соціальну мережу і там творити віртуальний словесний спротив, або взагалі нічого не робити.

Середовище колись активних громадян втекло чи то у "внутрішню еміграцію", чи то у "внутрішню окупацію". Самі себе загнали в схрони… Про легіон тих драчів-стусів, хто пішов "щось міняти на краще" нехай роздумують психологи, які вивчають "стокгольмський синдром". Колабораціоналізм – це їх інша "хата скраю", просто більш комфортна і з соціальним пакетом.

Держава оголосила війну більшості своїх громадян. Гуманітарну, судову, економічну, релігійну, інформаційну, правову. Зараз просто наступ активували на фіскальній, податковій ділянці фронту. Потім ще декілька інших українських фронтів відкриють.

Більшість із цієї більшості громадян, яким "оновлена" держава стала злою мачухою, цієї загрози не бачить, або не хоче бачити. У них найважча праця – щоденне виживання. Не до того…А ті, хто бачать та усвідомлюють це, – свідомо відмовляються прийняти виклик. Вони і далі мовчать у своїй внутрішній еміграції.

От коли вже відступати нікуди, бо далі лише новий Податковий кодекс і тотальна азаровщина, підприємці прийняли виклик до бою. Але знову, як і в середовищі "інтелектуалів", свій спротив одразу хочуть самообмежити, стерилізувати, пом’якшити, щоб режиму не було так страшно від їх акцій протесту.

Жодної політики, ніяких політичних вимог – лише економічні! А точніше: залишіть нам спрощену систему оподаткування, змініть ганебні пункти кодексу. А далі? А далі робіть собі, що заманеться! Нас уся ця ваша триклята політика не обходить! Страйкарі знову стануть працюючим малим бізнесом, який виживатиме поза державою у своєму малобюджетному світі торгівлі і послуг.

Оптимісти із глибин Інтернет-форумів радісно вітають "новий революційний клас" малих бізнесменів і завчасно авансом приписують їм ознаки "вічного революціонера", в яких з’явився "дух, що тіло рве до бою"…

Ще на зорі трейд-юніонів та профспілкового руху було тисячі подібних чисто "економічних" виступів. Результати були у кращому випадку часткові, а найчастіше - нульові. Це банальна боротьба із наслідками, а не з причинами. Треба долати систему, а не її, писані на коліні податкового міліціонера, кодекси.

Здобувши послаблення в податках, малі бізнесмени повернуться до праці, а на їх місце вийдуть бюджетники, щоб "вітати" новий Трудовий кодекс з не менш одіозними нормами. І почнуть боротися вже за своє право "виживати". І так по колу. Яка ж тут, до біса, соціально-економічна буржуазна революція?

Є чимало людей, які вже висловлюють обурення самим підприємцям, що позакривали такі зручні базарні ятки, щоб собі протестувати. Є доста "штрейкбрехерів", які пробують зірвати добрий навар на торгівлі, поки сусіди на мітингах.

Але ж є також і ті, хто бачить половинчастість і безперспективність такого "лише економічно-вимогливого" руху малого бізнесу. Сам час їм не мовчати, і словом – і ділом показати що таке солідарне суспільство. Врешті, пояснити згубність лише "економічного пакету вимог".

Уже найближчі дні покажуть, чи готові "інтелігенствуючі" виступити і вернутися із внутрішньої еміграції, вийти з "хати скраю" і пліч-о-пліч підтримати підприємців. Солідарність в Інтернеті – це лише ще один шлях до відступу та самообману.

Зламаний ключ імперії.

  • 21.11.10, 11:55
У Києві в другій декаді листопада відбулася вельми небуденна акція – Міжнародний форум на захист російської мови в країнах СНД та Балтії. З якогось лиха відкривав його не якийсь гнаний і голодний латиш чи естонець, котрий вивчив російську тільки тому, що нею говорить Путін, а посол Росії в Україні Міхаіл Зурабов. У своєму виступі він закликав фольксдойчів, чи то пак «соотєчєствєнніков» (до яких нинішня московська влада, схоже, негайно записує кожного, хто має необережність публічно заговорити російською чи прочитати російську книжку), не відступатися від свого. Мовляв, ніхто не проти, щоб діти російськомовної публіки знали й державну, але законним є прагнення здобувати освіту тією мовою, якою розмовляють у сім’ї. Вимога, слід зазначити, аналогічна тій, яку попервах висували судетські нацисти у Чехії на початку 1930-х...

А далі посол Зурабов відверто повеселив. Виявляється, російську мову слід безупинно популяризувати в країнах СНД та Балтії, бо лише таким чином вдасться об’єднатися задля модернізації всього пострадянського суспільства: «Ми зараз на етапі модернізації, а технологічний прогрес, який спостерігатиметься найближчим часом, без ефективної мови неможливий. Хай там що говорять, а відмовитися від того досягнення, яким є російська мова, ми не можемо. Без неї шанси, що наші співвітчизники, все населення пострадянського простору опиниться в «золотому мільярді», вкрай невисокі». Інакше кажучи, ця мова є ключем до високорозвиненого суспільства. Бурхливі оплески в залі й сльози від реготу в тих, хто має на шиї не макітру, а голову.

Перше й найелементарніше запитання: а що, Росія вже входить до числа держав так званого золотого мільярда? За ВВП на душу населення вона десь у п’ятому десятку, за індексом людського розвитку – в сьомому, за якістю життя – на 69-му місці у світі й перебуває між Тунісом та Туреччиною, аж ніяк не членами «елітного клубу» країн (Україна, до речі, за цим показником на 62-му). Та й де були б ті середні в усіх сенсах (крім індексів корупції й утисків свободи слова) російські показники без колосальних ресурсів нафти та газу, від доходів з експорту яких дещо перепадає й простим громадянам? А ось Естонія, в якій російська мова, за даними «захисників», жорстоко утискається, перебуває в четвертому десятку як за ВВП на душу населення, так і за індексом людського розвитку. А ще посідає 32-ге місце у світі за якістю життя, і це практично без будь-яких серйозних природних ресурсів, окрім свого населення...

Утім, можливо, це естонці такі затяті, а для інших народів і країн російська мова – вікно у широкий світ? В інтернеті вона традиційно посідає місце в самому низу десятки провідних мов користувачів (і то завдяки тому, що всіх українських юзерів, які заходять на російськомовні сайти чи використовують російські літери в спілкуванні, зараховують до цього числа). Іспанська, португальська та навіть арабська в цьому сенсі значно впливовіші. Чи, може, російська – це мова передової науки? Знову-таки ні – десь так 98% науково-технічної інформації у світі сьогодні з’являється англійською. Решта – переважно китайські та японські тексти. На російську тут припадає менше ніж 0,1%, що, здається, не потребує коментарів.

Що ж залишається в «сухому осаді» від твердження, ніби російська мова є таким собі ключем до дверей «золотого мільярда»? Нічого, крім традиційної імперської пихи й прагнення «зафрахтувати» пострадянський простір задля видобування нових і нових мільярдів, тільки не «золотих», а «зелених» – для господарів Кремля та Луб’янки, або, як кажуть у самій Росії, членів кооперативу «Озеро». І з метою поставити нарешті на місце цих зухвалих унтерменшів: усіляких там прибалтів, хохлів, кавказців, які мають нахабство не тільки будувати свої держави, а й розмовляти власними мовами.

"Два ведра на коромысле" и "рОдный язык"

  • 03.11.10, 17:33
Вадім Калєснічєнка, колишній активний комсомолець, а нині мужній борець за "Русь Святую, язык родной" настільки увірував в Бога, що вирішив захищати не тільки православних, але й православних маніяків. Певна група таких прибацаних навідріз відмовляється від ідентифікаційних кодів. Зазвичай, то сама жеброта, якій жодні податки не страшні, але страх перед ЗНАКОМ ЗВІРА, певно, передається з покоління у покоління.


На щастя, Калєснічєнка, за що б не взявся, то ніколи нічого до пуття не доведе і всюди профан. З російською мовою у нього такі самі стосунки, як і в багатьох його соратників. Якщо Єфремов на шоу Шустера висловлюється так: „На рОдном єму язикє", "на мєжчєловєчєском уровнє", "нє воюя с друг другами", то якомусь Калєснічєнка і сам бог велів.

Досить лише зазирнути на сайт борця за Русь святую і зустрінеш безліч кричущих дурниць, які демонструють нам, за яку саме "русскую" рєчь ці патріоти борються: "На сегодняшний момент, – отметил Вадим Колесниченко, – ко мне как народному депутату... поступило более 5 тысяч писем с около 21 (!!!) подписью граждан нашего государства...", "по референдумах – такого решения пока нет", "каждый имеет правА на свободное мировоЗрение", "проблемы Економики", "обЬективно обсуждать".

Ну і врешті про наболіле: "И мы должны этим гордится, развивать свое достояние и пользоваться преимуществами биЛЛингвизма".

Але Калєснічєнка не тільки в російські мові профан, він ще й нічого не тямить в українській, бо заявляє, що "знищення російської мови не призвело до розповсюдження української мови, на жаль, ми маємо не українську мову, а суржик, із львівсько-галицькими діалектами, полонізмами, та іншими сумнівними новаціями. Не політики, а вчені, викладачі-мовники на всіх рівнях волають і підтверджують, що українська та російська мови завжди одна одну доповнювали і збагачували".

Ця маячня, звичайно ж, не має здорового глузду. У будь-якій мові можна знайти іншомовні запозичення, і полонізмів у російській не менше, ніж в українській, а ще більше германізмів та латинізмів. Що ж до доповнювання і збагачування, то в 1930-70-тих роках робилося це дуже просто: українські словники штучно русифікували, викидаючи слова, які не мали аналогів у російській мові. Сотні слів були тупо заборонені: сливе, либонь, вочевидь, простовіч, навідліг, достоту, достеменно, пробі і т. д. Жодне з цих слів не є галицизмом.

Та повернемося до російської мови, яку так палко захищають регіонали. Чи багато серед них знайдеться таких, що володіють цією мовою грамотно? Серед українських російськомовних міністрів більшість анальфабети. Ніхто з них не написав би простого диктанту за третій клас.

Ось візьмемо міністра Кабінету міністрів Анатолія Толстоухова, якого недавно призначили ще й головою спостережної ради Національної радіокомпанії. Недавно, як свідчить він на своєму сайті, його прорвало: "Жизнь становится еще более полноценной, когда ты откроешь в себе способности, и они будут служить людям. В последнее время меня часто благодарят за песни, которые начали рождаться в 2006 году. Сегодня их уже под сорок. Все они о жизни, людях, любви. Надеюсь, что лучшие из них еще впереди и песенное солнце еще долго не угаснет".

Що ж – буває. Графоманії "всє возрасти покорни". Правда, убогість поетичної думки міністра така, що, читаючи його віршидла, не можеш позбутися відчуття, що писав це якийсь Вася-слюсар. Бо Толстоухов, шкрябаючи свої "пісні", ніколи не задумується над точним значенням слова, над ритмікою, або навіть над такими простими, але необхідними у поезії точними наголосами. Про рими взагалі важко щось сказати, бо це стихійна біда: она – ВОНА (це у вірші про Юлю), море – горе, полетит – болит, гол – футбол, приходит – заходит...

Пушкін, ясно, вихідний. Тим більше, що, читаючи ці творіння, мусиш раз-по-раз спотикатися об якийсь словесний покруч. А інколи вилазить ще й двозначність: "Иметь (!!) друзей – это особый труд, И божья благодать, и испытанье". Хто б сперечався! Ми це вже зрозуміли на прикладі Ляшка, що "иметь" друзів – це тяжкий процес. Згодом доведеться розплачуватися за задоволення.

Теми для пісень наш міністр бере просто з повітря. Хоча ніколи на війні не був і пороху не нюхав, але війну оспівав:

Мир без войны, как день без ночи,

Её клянут все между прочим,

"Горячих точек" в мире столько,

Что на планету смотреть горько.

Слово "смотреть" з наголосом на першому складі звучить оригінально. А що знаків пунктуації для нашого поета не існує, то часом взагалі важко второпати, про що мова:

Чеканят шаг вчерашние мальчишки,

Они теперь солдаты и братишки,

В мужской работе службе (???) дни идут,

А где-то там любимые их ждут...

Аякже, і про солдат співає наш новітній Джамбул. Што віжу – то пою. Побачив міліціонера – ану давай і йому рядки присвячу:

Мы стоим у последней черты,

На защите границы закона,

Нас в народе прозвали – менты,

Мы не против такого фасона.

Не знаю чи сам Толстоухов-заде пробував коли-небудь звертатися до міліції "мєнти". Хіба що у ранзі міністра. А то хтозна, який би вийшов фасон.

Серед міст, оспіваних міністром, виділяються Одеса, Херсон і Харцизьк. Пісня про Херсон скидається на неприхований блатняк:

Вспомню я, как здесь когда-то

Зажигал весельем хату,

До утра гуляй и пой моя душа,

Город был не то, что нынче,

Но такой же симпатичный,

И мы первые в нем были кореша.

А завершується цей шансон так:

По центральному проспекту

Мы с тобой пройдем с респектом

И устроим музыкальный сильно шум.

Найбільше пофортунило Харцизьку. Про нього Толстоухов вирішив за державні кошти (350 тисяч гривень) не тільки книгу видати, але й пісеньку ушкварити. Починається пісенька, як і слід було чекати від народного акина, словами: "Город мой. Здесь родился и вырос, И признался в любви первый раз". А далі пішли спогади про те, що "Сигареткою с фильтром украдкой Кто не помню уже угостил". На жаль, невідомо, чим набита була сигаретка. Зате повідомляється, якою тяжкою була юність міністра:

Запрещалось тогда пить, креститься

И всё слаще запретный был плод.

Пробил час и дороги, дороги

Развели нас по разным углам,

Кто исправно молиться стал богу,

Кто доверился тёмным местам.

Маймо надію, що проблема "пить, креститься" для міністра нарешті вирішена і він ці два омріяні в юності заняття успішно чергує. Ось тільки згадку про якісь темні місця я б прибрав. А то чого доброго Хазяїн прочитає і подумає, що то про ті саме місця, де він побував.

А чи міг Толстоухов не оспівати "Шахтар"? Ні, не міг.

Победы, очки не даются случайно,

Фортуны футбольной изменчивый миг,

Игре отдавайтесь ребята отчаянно,

Придет чемпионский и кубковый миг.

І знову бачимо оригінальні рими: "Изменчивый миг" – "кубковый миг".

Ви тільки не смійтеся, але пісні Толстоухова співають Лазарович, Басков і Кобзон. Ну, звичайно, вони не співають про те, як "устроим музыкальный сильно шум", а про любов: "Мы без любви не видим в жизни смысла, Идем за счастьем, словно за жар-птицей, Они, как два ведра на коромысле, А в них живая плещется водица".

Я вірно зрозумів, що любов і щастя – це, як два відра? А міг же ж і на банальність зісковзнути: два крила, наприклад. Далі виясняється, що "Любовь порой, как нож бывает острой, А счастье где-то бродит по округе". Так що з відрами всіляко буває, поки одне ріже – друге блукає. Ой, щось і я вже римами забалакав.

А чи міг поет не написати щось і для дітей? Звичайно, що не міг. Для цього і створена "Колыбельная", в якій дитину інформують про те, що "Солнце уже за горой, По небу ходит луна, Звёзд разбежавшийся строй, В гости ночка пришла И вокруг тишина". Якщо дитина раніше думала, що місяць ходить по землі чи їздить на "бентлі", то тепер уже буде точно знати, що таки по небу. І не серед дня, а таки серед ночі. Правда, "звёзд разбежавшийся строй" – жодна дитина не тільки не вимовить, але й не зрозуміє. Ну що ж, для того є мама чи бабуся, які й зобов'язані донести до дитини глибокі міністерські думки.

Та найбільше мене зворушила звістка, що Толстоухов почав віршувати ще й "на мові" аборигенів. Разом зі ще одним автохтоном Злотніком зварганили вони "Марш держслужбовців". Пісня, конєшно, кульгає на ритміку, та й з римами проблема, зате яка ж соковита мова: "Ми Державіни службовці країни", "Так с давне повелося, бо пращури так вчили", "У пам'яті народної загояться всі рани, Бо ми уже на марші і я, і він, і ті".

Що за таємничі "ті" ми можемо лише здогадуватися. А останній куплет взагалі казка:

Все змініться на краще і рідна Україна,

Розквітне калинове наш український рід,

Державна справа наша як пісня в далеч мине,

Нехай іі почує весь український світ.

Аякже, поета видно по халявах. З вухом точно не все гаразд. Недарма саме Толстоухов вигадав для службовців секретаріату Кабміну "дресс-кодовий" наказ. Тепер усі чиновники, заки "державна справа в далеч мине", мусять вдягатися в синеньке і сіреньке і не перебувати на роботі в одному і тому ж костюмі два дні поспіль.

Але хіба це для нашого чиновника проблема? Та він з радістю б виконав і наказ не приїжджати на одному і тому ж авті два дні поспіль.

Як українці вбивають у собі росіян

  • 30.10.10, 22:04
Росіяни – і зовнішні, і внутрішні разом з іншими малоросами – не втомлюються повторювати, як заклинання, що ми "братья". Путін і Медвєдєв не скупляться на компліменти Україні і твердять про дружбу. Та не встигли під пильне око Путіна потрапити шкільні підручники історії, як депутат російської Держдуми Сєргєй Марков уже помчав поперед батька: "Содержание украинских учебников истории не является внутренним делом Украины".


Звичайно, як і зміст підручників історії у будь-якій іншій європейській країні. Кожна повинна звіряти його зі своїми сусідами, враховувати побажання і не забувати повторювати, як молитву: "ми братья, ми братья"!

Правда, старший брат при цьому всьому не надто напружується задля братських стосунків. Безліч книг і періодичних видань у Росії зі шкіри лізуть, аби довести, що українці – фікція. Не відстає пропагандистська машина і на телебаченні.

Яскравим зразком такого брехливого і ненависницького ставлення до України є документальний фільм "Убить русского в себе". Його легко знайти в інтернеті. Фільм від початку і до кінця глибоко антиукраїнський. Прем'єра його відбулася півроку тому на РТР – телеканалі, який дуже чутливий до всіх кремлівських віянь. Отже, цей фільм відображає позицію російського керівництва.

Та й як може бути інакше, якщо Путін і сам колись висловив думку про те, що України ніколи не було, а росіян в Україні аж 17 мільйонів. Цікаво, коли він отримує свої грошики з "Газпрому", так само плутає мільйони з відсотками?

Автори фільму стверджують, що їхній витвір оснований на архівних документах та історичних фактах і розповідає про зародження українського націоналістичного руху. Українців, виявляється, робили дуже просто – убиваючи в них росіян.

"Украина – это колоссальный, грандиозный проект против России, – каже режисер Вєра Кузьміна. – Он имел цель отделить часть территорий от России, изменить образ мысли и структуру души части ее народа... Я попыталась объяснить, почему у нас не получается выстроить отношения с Украиной. А ответ прост. Украина – это придуманный проект, и нельзя выстроить отношения с мифом".

Отже росіянам намагаються втовкмачити, що Україна – це тільки фантом, вигадана реальність. Така собі біла кульбабка, на яку досить лише дмухнути і вона розвіється у просторі.

На думку Вєри Кузьміной, не існує окремо російського і українського народів: "И Россия, и Украина – это один народ. Территориальные деления можно проводить как угодно, но в сознании людей остается какая-то незыблемая данность, что мы – один народ".

У цьому фільмі дуже органічно прозвучав дует людини, до якої слід неодмінно звертатися "Достойний Пан Кавалєр Командорского Крєста Ордєна Святого Станіслава шевалье Дмітрій Табачнік", і малороса Бузини. Перший, як пам'ятаємо, ще в березні виправдовуючись перед галичанами, казав, що не можна дорікати йому поглядами, які він висловив три-чотири роки тому. Ну, що ж, познайомимося з поглядами, висловленими пів року тому, а від часу перших виправдувань, три місяці тому: "На Западной Украине сформировался совершенно другой психотип человека, который готов в глаза соглашаться с хозяином, который готов его хвалить и боготворить, а ночью с таким же хладнокровием и усердием перерезать ему горло... Поэтому на Западной Украине так сильны националистические бредни. Почему на большой или надднепрянской Украине никогда не было националистического движения? Потому что украинский этнос прекрасно реализовывался в условиях поликультурной и полиэтничной российской империи".

І далі про те, як у Росії українці могли дослужитися до генералів, а галичани в Австрії лише до лакеїв.

Мені важко зрозуміти, як така маячня може вихлюпуватися з вуст історика. Адже науку він здобував ще у совєтські часи, і вже тоді у всіх підручниках можна було прочитати про таких наддніпрянських (неодмінно буржуазних) націоналістів ХІХ сторіччя, як Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Трохим Зіньківський, Іван Липа і багато інших. А в ХХ сторіччі націоналістів-наддніпрянців було ще більше. Назву бодай найвідоміших: Симон Петлюра, Микола Міхновський, якого називають батьком українського націоналізму, Юрій Липа, Дмитро Донцов, Дмитро Андрієвський, Дмитро Дорошенко. Членами ОУН були поети-східняки Олена Теліга, Олег Ольжич, Микола Пронченко, Микола Черниченко, замордовані гітлерівцями. Не були галичанами ані засновник Поліської Січі Тарас Боровець-Бульба, ані автор упівських плакатів художник Ніл Хасевич, який підірвав себе у бункері.

У фільмі на повному серйозі розповідається, що слово "Україна" уперше вжив всередині ХІХ ст. Павлин Свєнціцький – український і польський письменник. Він же ж начебто і став вигадувати українську мову. А "Львов был русский город" і була тут "русская пресса". Забули тільки сказати, що тієї російської преси, на противагу української, було, як кіт наплакав – усього кілька видань. А якою мовою та преса писалася – скромно змовчали, бо російською її важко назвати. Москвофіли послуговувалися особливим макаронічним письмом, де російські слова мішалися з галицькими, утворюючи чудернацьку суміш, яку дотепно викпив ще у 1861 р. Микола Чернишевський у статті "Национальная бестактность".

Про побудову греко-католицького храму в Києві ще одна брехня: "так далеко власть католического Запада не распространялась никогда". Але ж іще в часи Київської Русі існували католицькі храми і монастирі у Києві.

Не оминули творці фільму і деяких справді безглуздих фантазій наших ура-патріотів: "Овидий писал на украинском языке. Аттила вождь гуннов был украинцем". Чесно кажучи, ці нісенітниці того ж роду, що й відповідні небилиці російських патріотів, які виводять росіян від гіпербореїв, приписуючи їм навіть індійську цивілізацію. Але який цікавий висновок чуємо у фільмі: "с этим можно соглашаться или не соглашаться, но те, кто не соглашаются, могут сразу поставить крест на своей карьере и нормальной жизни".

Мені важко уявити себе з хрестом на своїй кар'єрі і нормальному житті, але я років уже двадцять, як деру лаха з тих дурниць. І таких, як я, багато, бо це всі фахові історики, а фантазії творять дилетанти. Але прастой русскій мужичок, подивившись цей фільм, звичайно ж при черговому опитуванні на тему "Друзі і вороги Росії" в черговий раз поставить галочку біля слова "Україна". Бо як може бути другом народ, який не хоче себе вважати російським?

У Росії діють понад 150 радикальних банд неонацистів

  • 28.10.10, 12:06
У Росії, за даними департаменту з протидії екстремізму МВС, діють більше 150 радикальних угруповань неонацистського спрямування.


При цьому кожного року на території РФ виникають все нові фашистські угруповання, повідомив керівник Всеросійського науково-дослідного інституту МВС Росії, генерал-майор міліції Сергій Гірько.

Як наслідок - кількість злочинів екстремістської спрямованості, скоєних на ґрунті національної, расової чи релігійної ненависті, неухильно зростає.

Зокрема, за даними генерал-майора, за перше півріччя 2010 року було зафіксовано 370 таких злочинів - це на 39% більше показника за аналогічний період минулого року.

За весь 2007 рік правоохоронні органи зафіксували 356 подібних злочинів, за 2008 - 460, а за 2009 році - вже 548.

Крім того, Гірько зазначив, що в багатьох випадках злочини, які мають всі ознаки екстремістських, не кваліфікуються як такі на початкових етапах слідства. На його думку, це пояснюється "зрощенням (екстремістських угруповань) з кримінально-злочинним середовищем".

Дослідник також поскаржився, що у низці регіонів РФ відповідні органи не протидіють екстремізму, або роблять це неефективно.

"Наприклад, у регіонах РФ затверджені цільові програми з протидії екстремізму, однак цілеспрямованої роботи тут не помітно, спостерігається відомча роз'єднаність, а самі програми носять декларативний характер", - вважає він.

Як раніше повідомлялося, за даними аналітиків, протягом 2009 року внаслідок нападів неонацистів у Росії загинули близько 70 людей, більше 330 були поранені (дані за 2008 рік – 109 і 486 людей відповідно). Експерти застерегли, що від вбивств "інородців" російські ультраправі переходять до терору, метою якого декларується неонацистська революція в країні.

"Ультраправі стали системною загрозою, яка небезпечна не тільки для людей з неслов'янською зовнішністю або з іншою релігією, але і для держави в цілому", - попередила ще в січні заступник директора аналітичного центру "Сови" Галина Кожевникова.

Самий свіжий анекдот.

  • 26.10.10, 15:09
Чечетову голоси повідомили, що «регіоналів» підтримує вся Галичина

Партія регіонів переможе на місцевих виборах політичним нокаутом, як Віталій Кличко. Про це заявив народний депутат від Партії регіонів Михайло Чечетов в ефірі одного з українських телеканалів.

«Раніше говорили, що Партію регіонів підтримує Донецьк, а зараз кажуть, що вже і вся Галичина. Якщо вже й Галичина нас підтримує, отже, за нами повна правда», - сказав Чечетов.

Звертаючись до лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока, Чечетов зазначив: «Ми в 10 разів наберемо більше, ніж ви, тому що за нами правда, а за вами – брехня».

«Оскільки нас і Галичина підтримує… тоді перемога буде у нас політичним нокаутом, як у Віталія Кличка», - вважає Чечетов.

Табачник захоплений галицьким націоналізмом

  • 22.10.10, 12:09
Міністр освіти та науки Дмитро Табачник розповів про найважливіші внески Галичини – зокрема, Львівщини. Сюди Дмитро Табачник відніс "більш ранній старт націоналізму – у прогресивному значенні цього слова, зразка ХІХ ст ".


"На мою думку, взагалі найбільший внесок Галичини у тому, що саме завдяки львівським ремісникам і міщанам було відстояно і врятовано православ'я в Україні в пізньому Середньовіччі ", - зазначив Дмитро Табачник.

"Другий за важливістю внесок – це абсолютно унікальна і, мабуть, єдина на східнослов'янських землях історія і розвиток міської культури. Лише в деяких містах Західної України на східнослов'янських землях народилася міська культура, яка за всіма ознаками абсолютно відрізнялась від феодальної: ринок – як центр економічної свободи, згодом театр – як центр духовної свободи, міські права і вольності – як центр політичної свободи", - вважає міністр.

"Третій за значущістю внесок – це збереження і розвиток української культури, мистецтва і літератури, і більш ранній старт націоналізму – у прогресивному значенні цього слова, зразка ХІХ ст. Наголошую – саме в розумінні ХІХ ст., коли нації визначали прогресивні процеси, що співпадали з економічним розвитком. Можна, звичайно, і далі продовжувати, але з моєї точки зору це три найбільші досягнення", - додав Дмитро Табачник.

У той же час Табачник вважає, що сьогодні Західна Україна йде назустріч з націоналістичним тоталітаризмом і не шанує іншу думку.

Відзначимо, що наприкінці вересня Табачник закликав молодь боротися з ідеями "агресивного націоналізму". Так, міністр висловив надію на те, що молодь не стане підтримувати ідеї агресивного націоналізму, а навпаки буде цим ідеям перешкоджати.