Юрiй Гагарiн, українець... 
Першому космонавту планети, який цього року святкував би 80–рiчний ювiлей, присвячуєтьсяАнатолій СІГАЛОВ   

12 квiтня 1961 року, коли пролунало iм’я першого у свiтi космонавта, головного лiкаря пологового будинку №1 Печерського району мiста Києва Нiну Йосипiвну Сичевську охопило невимовне хвилювання. Вона термiново запросила до себе медичний персонал:— Вiтаю вас, колеги, з цiєю iсторичною подiєю, всi ви знаєте тепер iм’я першого у свiтi космонавта, але не всi з вас знають про те, що саме сьогоднi, саме в нашому пологовому будинку в Таїсiї Семенiвни Гагарiної народився хлопчик, якого вона вирiшила назвати Ігорем. Тож пропоную вам зайти до молодої мами i попросити її назвати хлопчика Юрiєм, тодi й у нас, у Києвi, буде свiй Юрiй Гагарiн...Ідею пiдтримали гаряче й одностайно. Букет розкiшних квiтiв знайшовся одразу й невдовзi опинився на тумбочцi Гагарiної.— Дорога, люба наша Таїсiє Семенiвно, — почала Сичевська, але їй не дали договорити:— Я розумiю, я все розумiю, — плакала вiд щастя Гагарiна. — Звичайно, вiн буде Юрiєм, у такий день мiй хлопчик не має права на iнше iм’я...

З космосу — у в’язальники

Тим часом в iншому кiнцi Києва — на Демiївцi, де розташована трикотажна фабрика «Киянка», подiї розвивалися за iншим сценарiєм. Першим про полiт Гагарiна дiзнався наладчик Анатолiй Близнов. Вiн влетiв до в’язального цеху i вигукнув щосили:

— Дiвчата, негайно вмикайте радiо, у космосi людина!..

Умови в’язального виробництва не передбачають перерв у роботi, однак подiя, до якої так довго йшло людство, надзвичайно схвилювала всiх — дiвчата вмить оточили пластмасовий прямокутник радiоприймача.

«Корабель «Восток» здiйснив благополучну посадку в заданому районi, — урочисто оголосив диктор, — пiлот космiчного корабля, лейтенант Гагарiн Юрiй Олексiйович доповiв, що приземлення пройшло успiшно, самопочуття космонавта добре».

Величезний годинник на стiнi цеху показував одну хвилину на одинадцяту, а календар закарбував 12 квiтня 1961 року...

Раптом у київських робiтниць народилася iдея, яку українська й союзна преса назве «патрiотичною», i вона не матиме аналога на теренах СРСР: того дня в’язальницi Нiна Перчук, Галина Семенюк, Олена Фадєєва, Лизавета Франко, Ольга Мегедь на чолi з бригадиром Ярославою Савченко прийшли до керiвникiв «Киянки» Євгена Нiлова й Бориса Рахлiна i поклали на стiл заяву такого змiсту: «Ми, члени комсомольсько–молодiжної бригади в’язального цеху, одностайно вирiшили зарахувати до своїх лав першого у свiтi космонавта тов. Гагарiна Юрiя Олексiйовича. У зв’язку з цим беремо на себе пiдвищенi виробничi зобов’язання, обiцяємо в усьому бути гiдними iменi космiчного героя».

— Звичайно, ми не проти, — мовив Євген Леонiдович Нiлов, — але якщо ви зараховуєте людину до свого колективу, на неї треба вiдкрити особистий рахунок...

— Ми все передбачили й розрахували, — перебили робiтницi.

Не розмiрковуючи довго, директор «Киянки» Борис Григорович Рахлiн тут же пiдписав наказ: «Тов. Гагарiна Юрiя Олексiйовича зарахувати в’язальником в’язального цеху з акордно–премiальною оплатою працi». На виконання наказу бухгалтерiя фабрики того ж дня завела «Розрахункову книжку Гагарiна Ю. О.».

Так у бригадi Ярослави Савченко з’явився новий повноправний член колективу, до якого пiсля космiчної подорожi прийшла й космiчна слава. І не було в Юрiя Олексiйовича бiльш палких i вiдданих прихильникiв (по–нинiшньому — «фанiв»), нiж дiвчата з «Киянки». Вони вирiзали з газет та журналiв його портрети, на картi вiдмiчали маршрути його закордонних вiзитiв, напам’ять знали, яка країна i яким орденом його нагородила. А в п’яту рiчницю першого пiлотованого польоту надiслали листа в Зоряне мiстечко. Вони повiдомили Юрiя Олексiйовича, що ось уже п’ять рокiв вiн є почесним робiтником трикотажної фабрики «Киянка». Усi дiвчата виконують за нього виробничi завдання i всiм колективом сподiваються на вiдповiдь вiд нього. Хоча б коротку, хоча б на кiлька рядкiв...

Те, що сталося потiм, приголомшило всiх: колектив «Киянки», мiську владу, керiвництво республiки — Юрiй Олексiйович приїхав особисто. Як будь–яка звичайна людина, сiв на поїзд i приїхав...

«Космiчний» — отже, передовий

24 квiтня 1966 року попелясто–бiла «Волга» в’їжджає на територiю «Киянки», i з машини виходить вiн — перший космонавт планети! Ступивши кiлька крокiв, Юрiй Олексiйович потрапляє в обiйми вiрних i щирих друзiв. І ось уже запашний український коровай опиняється в руках космонавта.

— Спасибо, большое спасибо, — каже дорогий гiсть, а дiвчата пiдказують: українською — «дякую».

— Дякую, конєчно, дякую, — нiяковiє Гагарiн, цiлуючи коровай.

Юрiй Олексiйович iде живим коридором, i кожний метр його шляху осипаний квiтами. Ось i в’язальний цех. До космонавта звертається комсомольський ватажок Алла Степенко: «Дорогий Юрiю Олексiйовичу! Хвилюючi, неповторнi днi переживають трудiвники нашої фабрики. Ми гордi з того, ми пишаємося тим, що ви — перший космонавт планети — завiтали до нас. Ваш космiчний подвиг надихнув наших трудiвниць на новi трудовi звершення: з окремих «космiчних» бригад ми утворили «космiчнi» цехи. Подивiться на наших дiвчат — майже в кожної емблема з космiчним кораблем i лiтерою «К», що означає їхню приналежнiсть до «космiчної» бригади або цеху. І це не просто слова, в нас усi знають: «космiчний» означає передовий.

Гаряче вiтали космонавта й iншi промовцi, коли ж слово надали Гагарiну, вiн подякував за теплий прийом, за щирi й душевнi слова. А далi сказав:

— Я щасливий вiд того, що з пам’ятного всiм 12 квiтня 1961 року зарахований до вашого чудового колективу. Обiцяю гiдно пронести крiзь життя високе звання робiтника, нiколи i нiчим не заплямувати його.

Мене часто запитують: кого ви зустрiли першим, коли повернулися на Землю? Я добре пам’ятаю ту мить. То була жiнка в хусточцi. Вона стояла на полi з дiвчинкою. Дiвчинка не наважувалася пiдiйти до мене, дещо знiяковiлою була й жiнка. І тодi я сказав: «Не бiйтеся мене, я людина, пiлот космiчного корабля».

Жiнка одразу пiдiйшла, простягла руку, назвала iм’я — Ганна.

То були дуже щасливi хвилини для мене. Повiрте, такi ж щасливi хвилини я переживаю й зараз, коли слухаю вас, коли дивлюся на вас. Я пiду по ваших робочих мiсцях, у мене буде до вас чимало запитань. Очевидно, i у вас до мене є запитання?

Ще б пак! Чого вартi скупi газетнi повiдомлення, коли поруч — перша людина, яка вивела на орбiту перший пiлотований корабель?.. І запитання зринули звiдусiль:

— Якою ви бачили Землю з космосу?

— Я бачив її у блакитному ореолi. Словами це важно передати: величезна блакитна куля, темнувата по краях, лежить просто пiд тобою.

— А на Землi що бачили?

— Коли пiдi мною зникали хмари, я бачив рiки, лiси, гори. Великi мiста добре видно.

— Континенти, материки — такi ж, як на глобусi?

— Дуже схожi. Глобусовi можна вiрити. Людина свою Землю вивчила добряче. Тепер ось космос...

— Що ви вiдчували пiд час польоту, про що згадували?

— У такi хвилини згадується найдорожче, ви ж розумiєте. Матiр згадав, рiдний дiм, дiвчаток своїх. Але ж у космосi я працював: записував показання приладiв, вiдповiдав Землi й слухав її, вiдстукував ключем. Крiм того, треба було слiдкувати за своїми речами: адже я перебував у невагомостi, i речi раз у раз кудись вiдпливали вiд мене. А ось по цьому годиннику, — Гагарiн пiдводить угору лiву руку, — вимiрював час першої у свiтi космiчної подорожi.

— І як вiн пiсля космосу?

— Секунда в секунду. До речi, чимало знiмкiв пiд час польоту я зробив фотокамерою «Салют», вашого, київського, виробництва, яка також працювала вiдмiнно.

— Як зустрiла вас Земля?

— Чудовою погодою. Невелика хмарнiсть, сонце, вiтерець... І коли надi мною розкрився парашут i я вiдчув мiцнi стропи, заспiвав на весь голос, на весь всесвiт: «Родина слышит, Родина знает...»

Йому не дали закiнчити: дзвiнкi дiвочi голоси пiдхопили популярну пiсню, яка давно вже стала пiснею Гагарiна.

Наступного дня — урочистий прийом у Київськiй мiськiй радi. До космонавта звертається начальник управлiння культури Київського мiськвиконкому Володимир Валер’янович Бiлоус:

— Столиця України мiсто–герой Київ радо приймає вас у свої обiйми, — каже вiн. — Кияни люблять i поважають вас, дорогий Юрiю Олексiйовичу, ви мали i ще матимете можливiсть переконатися в цьому. Радий повiдомити, що на вiдзнаку вашого космiчного подвигу виконком Київської мiськради присвоїв ваше iм’я великiй магiстралi нашого мiста. Проспект Юрiя Гагарiна з’єднав помiж собою два промисловi райони Лiвобережжя — Дарницький i Днiпровський. На цьому проспектi живуть працiвники Дарницького вагоноремонтного заводу, Дарницького шовкового комбiнату, комбiнату «Хiмволокно». Мешканцi проспекту, що носить ваше iм’я, тримають його у зразковому станi й висловлюють вдячнiсть за те, що їм випало жити на проспектi з таким чудовим iм’ям.

А ще, Юрiю Олексiйовичу, — потеплiшав голос Бiлоуса, — радий повiдомити, що на тому Лiвобережжi пiдростає ваш тезка, однофамiлець i ровесник польоту — п’ятирiчний Юрко Гагарiн.

— Я дуже зворушений вiд усього, що сьогоднi почув, — мовив у вiдповiдь Юрiй Олексiйович. — Бажаю Юрковi Гагарiну вирости гiдним сином України, а жителям проспекту Юрiя Гагарiна, всiм киянам — нових трудових звершень, щастя в особистому життi.

У вашому чудовому мiстi я перебуваю на запрошення колективу трикотажної фабрики «Киянка». Учора я ходив фабрикою, бачив, як трудяться робiтницi, розмовляв iз ними. Потiм виступив i запитав: мабуть, важко працювати за себе i за космонавта, та ще й перевиконувати виробничий план?

Вони кажуть: «Ну що ви, Юрiю Олексiйовичу, чи не важче було вам у тiснiй кабiнi космiчного корабля першим серед землян пiдкорювати простори всесвiту?».

Отакi вони, дiвчата з «Киянки» — справжнi киянки.

Керiвники мiськвиконкому запросили Юрiя Олексiйовича здiйснити подорож по мiсту, ввечерi в Театрi опери та балету вiн слухав безсмертну оперу «Запорожець за Дунаєм».

...Триденне перебування Юрiя Гагарiна в Києвi добiгало кiнця. Та воно було б неповним, якби космонавт не зустрiвся з українськими вченими. І ось уже урядова «Чайка» зупиняється бiля готелю. Та перш нiж рушити до Академiї наук України, Гагарiн має виконати одне невiдкладне завдання — запросити дiвчат iз «космiчних» бригад до себе.

Вiн пiдходить до автомобiля i раптом... рiзко повертає назад. Просто у вестибюлi сiдає до першого–лiпшого телефонного апарата, набирає потрiбний номер i чує, як галасують зворушенi запрошенням дiвчата:

— Ми приїдемо, Юрiю Олексiйовичу! Обов’язково приїдемо.

Як Гагарiн на «Киянцi» верстат полагодив

Нiколи i нiде я не бачив такої Книги пошани, як на трикотажнiй фабрицi «Киянка»: призначена для виробничого колективу, вона вiдкривається портретами космонавтiв найпершого гагарiнського набору. Перший серед них — Юрiй Олексiйович Гагарiн. Короткий запис: «За видатнi досягнення в освоєннi космiчного простору тов. Гагарiн Ю. О. навiчно зарахований почесним робiтником фабрики «Киянка».

Цi ж слова повторює меморiальна дошка на фасадi в’язального цеху. Тут, бiля пам’ятної дошки, вiдбулася моя зустрiч iз колишнiми «космiчними» дiвчатами, патрiотичну iнiцiативу яких так високо оцiнив Юрiй Олексiйович Гагарiн. Тодi вони лише починали свiй трудовий шлях, а тепер передi мною уславленi майстри своєї справи, ветерани виробництва, заслуженi працiвники легкої промисловостi України, мудрi наставники молодi.

— Ідея зарахувати Юрiя Олексiйовича до нашої бригади виникла якось природно, — починає розмову Ярослава Василiвна Савченко. — Його подвиг сколихнув усiх нас, ми не могли i не хотiли стояти осторонь такої фантастичної i водночас романтичної справи, як освоєння космосу. Наявнiсть у нашому колективi першого космонавта вiдкривала перед нами можливiсть хоча б подумки долучитися до смiливцiв, якi пiдкорюють космiчний простiр. І ще: постiйний зв’язок з Юрiєм Олексiйовичем Гагарiним зробив насиченiшим i змiстовнiшим наше життя.

— Той квiтневий день уже далекого 1966 року став щасливим для багатьох iз нас, — каже Олена Федорiвна Фадєєва. — Нiколи не забуду його i я. Уявляєте, стою бiля в’язальної машини i бачу, як просто на мене iде не хто–небудь, а... Юрiй Олексiйович Гагарiн. Дивлюся на нього i не можу вiдвести погляду, констатую лише, що машина вiдстукує вже «не те». Але руки не слухаються мене.

Пiдходить Гагарiн, вiтається зi мною, тисне руку:

— Ознайомте мене з вашою технiкою.

— Вона у нас не така довершена, як у вас.

— Я бачу це, — каже Гагарiн i вимикає верстат. — Треба перемотати шпулi, у вас кiлька обривiв. Та й шестернi не завадило б змастити.

— А звiдки ви все це знаєте? — здивовано запитую я.

— Ми в ремiсничому всiляку технiку вивчали.

І тут же разом зi мною почав лагодити верстат. А коли машина пiшла, ми з ним поглянули один на одного i розсмiялися.

Саме цей момент i зафiксував якийсь спритний фотограф.

Та яким же був мiй подив, коли через багато рокiв потому я побачила у Москвi в павiльйонi «Космос» на ВДНГ це фото, збiльшене до розмiрiв плаката з написом «Гагарiн i робiтниця». Привозила сюди чоловiка, сина з дочкою i була дуже щаслива.

— Ви обiцяли Юрiю Олексiйовичу приїхати до нього в гостi. Чи здiйснився цей намiр?

— Так, — каже Галина Денисiвна Семенюк. — Упродовж року це право виборював увесь наш колектив, але поїхали кращi з кращих. Старанно готували ми й культурну програму, враховували, що Юрiй Олексiйович небайдуже ставиться до української пiснi, українського слова.

У Москвi нас зустрiчав космонавт вiд України Павло Попович, неподалiк стояв i автобус iз написом «Зоряне мiстечко».

Прибувши на мiсце, ми одразу потрапили в гостиннi обiйми родини Гагарiних. Нас почастували пельменями, напоїли чаєм, i кожна з нас вiдчула себе, наче в рiдному домi.

Нiколи не забуду пухкого альбома зi свiтлинами Юрiя Олексiйовича. Ось вiн — у школi поруч з учителькою, а ось — у колi учнiв Саратовського iндустрiального технiкуму, на знiмку в новiсiньких лейтенантських погонах напис: «Моїй Валi, дорогiй, палко коханiй. Нехай фотографiя допоможе тобi зберегти нашу вiчну всеперемагаючу любов. 16.03.58. Юрiй».

І от у бiленькому халатику медичної сестри вперше бачимо фото дружини Юрiя Олексiйовича — Валi. Усiх нас вразили прекраснi, мудрi слова, адресованi Юрiю — коханiй людинi. З дозволу Валентини Гагарiної всi ми, пам’ятаю, переписали їх: «Юро, пам’ятай, що ковалi нашого щастя — це ми самi. Перед долею не схиляй голови. Пам’ятай, що чекання — це велике мистецтво. Зберiгай його до найщасливiшої хвилини. Валя».

На подальших свiтлинах Юрiй i Валентина поруч, далi бачимо, як тягнуться до батькiв їхнi дочки — Оленка та Галя. Та що там фотографiї, коли бiля тебе вся гагарiнська сiм’я!

З ПЕРШИХ ВУСТ

Заключне iнтерв’ю дає... Юрiй Гагарiн — викладач, кандидат фiлологiчних наук.

— Передусiм, Юро, кiлька слiв про ваших батькiв.

— Будь ласка: батько, Павло Фролович — кадровий робiтник заводу «Арсенал», мати, Таїсiя Семенiвна, очолювала один iз вiддiлiв Інституту автоматики. Тато мiй росiянин, мати — українка, i цього досить, аби я мав українське свiтовiдчуття, а вiдтак вважав себе українцем.

— Я знаю, що ви служили в Ракетних вiйськах стратегiчного призначення. Вмiєте керувати автомобiлем, непогано розумiєтеся на радiотехнiцi, навчалися на механiчному факультетi Інституту харчової промисловостi. І раптом — фiлологiчний фах.

— Коли я вчився в п’ятому класi, вчителька лiтератури сказала менi: «Юро, незабаром ми будемо вiдзначати День космонавтики. Спробуй написати вiрша до тiєї дати, за твоїм пiдписом вiн матиме особливе звучання».

Прийшов додому i без особливих труднощiв написав одразу два вiрші. Невдовзi вони з’явилися в республiканськiй молодiжнiй газетi. Вважаю, що це й визначило моє майбутнє: хоч би де був, хоч би чим займався, а вiршi писав. З’явилася й власна збiрка «Першi кроки», а з нею — й любов до лiтератури.

— Чи позначилося на життєвому шляху ваше прiзвище, ваше iм’я?

— Звичайно. Оскiльки я Юрiй Гагарiн, то змушений продумувати кожен свiй вчинок, кожне слово: вiдповiдальнiсть надзвичайна. Спробуй зробити щось не те, одразу дорiкнуть: «А ще Юрiй Гагарiн...»

Тож у всьому доводиться бути взiрцем: в армiї був вiдмiнником Збройних сил, в унiверситетi — вiдмiнником навчання, командиром студентського будзагону.

Трапляються, щоправда, i курйози. У вiйськкоматi, пам’ятаю, звертається до мене воєнком:

— Прiзвище?

— Гагарiн.

— Ім’я?

— Юрiй.

— Облиште жарти! Називайте справжнi данi.

Довелося пред’являти паспорт.

— Чим займаєтеся у вiльний час?

— Люблю музику, перекладаю на неї свої вiршi, пiд власний акомпанемент на гiтарi сам їх i виконую.

Юра знiмає гiтару, непоганим голосом наспiвує пiсню про свого знаменитого тезку й однофамiльця:

«Знаєте, каким он парнем был?

На руках весь мир его носил...»

І/в "Україна Молода".

Діагноз очевидний:

11.04.2014 07:25

Володимир В’ятрович: Майдан став антирадянським повстанням 
Новий директор Українського інституту національної пам’яті — про декомунізацію суспільних відносин, увагу до етнічних спільноті нестандартні способи донесення історичної правдиЯрослава МУЗИЧЕНКО   

Уже два тижні, як Український інститут національної пам’яті очолив відомий історик та громадський діяч Володимир В’ятрович. У напівсонну атмосферу установи, що за попереднього директора–комуніста перетворилася на посередній інструмент «совкової» пропаганди з повним набором міфів радянської доби — про «самостійників–головорізів», «одвічну боротьбу комуністів із фашистами» та «вигаданий американцями Голодомор», повертається дух відвертості, правдивості й дослідництва — той, з яким свого часу Інститут засновувався. За ці кільканадцять днів проведено кілька «круглих столів» та громадських обговорень, прес–конференцію. Озвучено плани на найближче майбутнє. Прокладено містки для співпраці з різними міністерствами, архівними установами та ВНЗ.

«УРСР продовжувала існувати у суспільних відносинах…»

n Володимире, ви у своїх виступах наголошуєте на зв’язку між неподоланими пережитками тоталітарного минулого і якістю життя в нинішній Україні. Все ж таки, який зв’язок між зображеннями «серпа і молота», що ними рясніють наші будівлі, і російським військом, що готується «допомагати» сепаратистам?

— Після розвалу Радянського Союзу УРСР стала називатися незалежною Україною, утім продовжувала жити в суспільних відносинах між владою і громадою, між самими громадянами. Майдан був спонтанною спробою позбавитися цього радянського минулого. Це антирадянське повстання в Україні. Тому його супроводжувала стихійна «деленінізація». Загалом, повстанці в цей час знесли понад 30 пам’ятників Леніну та інших знаків радянської епохи у різних регіонах України. Саме тому, що повстання було антирадянське, такою важливою стала в ньому постать Степана Бандери (цікаво, що саме радянська пропаганда зробила його найвизначнішим антирадянським символом). Антирадянську суть Майдану добре зрозумів російський президент Володимир Путін, який відверто спирається на ідеологію відновлення Радянського Союзу. І тепер щосили намагається зберегти «радянський дух» України як опору для реалізації своїх планів. Щоб цьому протистояти, слід перетворити стихійні процеси, які почалися на Майдані, на серйозну зважену політику. Одним із головних її інструментів, сподіваюся, стане Український інститут національної пам’яті.

— Відомо, що в багатьох країнах Центрально–Східної Європи прийнято спеціальні закони, де на юридичному рівні засуджено комуністичний тоталітарний режим. Чи потрібен такий закон в Україні?

— Такі політичні рішення чітко відмежували нові демократичні держави, які постали на руїнах комуністичного блоку, від їх попередниць. Інституції національної пам’яті у країнах колишнього «соцтабору» через різноманітні освітні програми інформували населення про комуністичний режим — влаштовували виставки, створювали музеї, видавали навчальні посібники. Упродовж понад 20 років напрацьовано чималий науковий доробок, сформовано певний суспільний імунітет. І зараз у цих країнах немає загрози повернення до тоталітаризму комуністичного зразка. Суспільство цього не сприйме і готове буде різко засудити. Думаю, що і в Україні злочинність комуністичного режиму в першу чергу треба довести людям, організувати серйозну інформаційну кампанію. Щоб коли такий закон назріє, люди вже розуміли, про що йдеться. Інакше після можливої зміни політичної ситуації хтось його тихо скасує. Так уже було. Скажімо, в 1991 році було заборонено існування комуністичної партії. А в 1993 році через суд реєстрацію компартії повернули, і ніхто не був готовий воювати проти цього.

«Ті, хто приймає політичні рішення, часто не знають історії...»

— Відомо, що людям, які підпали під вплив пропаганди, неможливо довести щось очевидне за допомогою логіки. Чи планується залучати до співпраці з УІНП митців, психологів, аби запропонувати людям якісь незвичні, нестандартні способи донесення правди?

— Я переконаний, що дуже важко буде працювати з певними суспільними категоріями, особливо зі старшим поколінням. Ми розуміємо, що зараз майже половина громадян України — це люди, які ніколи не вивчали історію України. Вони у радянській школі вивчали історію СРСР. Я розумію, що дуже мало хто з них захоче прочитати для себе щось з історії України. На жаль, таких людей чимало й серед тих, хто приймає політичні рішення в країні. Утім наше завдання — не силоміць «десовєтизувати» людей, а здійснити декомунізацію суспільних відносин. Це робота для якнайширшого кола зацікавлених. Активно будемо використовувати інтернет. Є дуже цікавий майданчик для роботи з найширшою аудиторією, що нараховує мільйони читачів, — це «Історична правда», де я є одним з авторів. Будемо активно співпрацювати також із редакціями провідних тижневиків та щоденних газет. Будуть також цікаві виставки, не лише у виставкових залах, а й просто на вулицях для всіх охочих, і нові творчі музейні експозиції.

— А як щодо шкільних підручників з історії?

— До речі, вони є часто єдиною книжкою з історії, яку людина читає за все своє життя. Відповідно, те, що закладене в підручнику, формуватиме уявлення людини про країну, в якій вона живе. Тому ми створюватимемо спільні програми з Міністерством освіти. Нагадаю, що попереднє керівництво Міносвіти на чолі з Дмитром Табачником організувало відверте цензурування курсу історії України для шкіл. Викинули звідти інформацію і про героїв Крут, і про Голодомор, повстанський рух, дисидентів, про Помаранчеву революцію. І робилося це в обхід будь–яких процедур. Адже для зміни шкільної програми потрібні фахові дискусії, потрібне затвердження певними структурами. І ми повернемося до цих процедур, проводитимемо громадські дискусії щодо того, яким повинен бути курс історії.

«Щоб діти не ходили по вулицях з іменами катів…»

— Чи Інститут надаватиме якісь рекомендації, на честь кого слід називати вулиці й школи?

— Мені здається, місією Інституту є не вказувати, хто має бути увічнений у назвах вулиць і площ, а наголошувати, хто на це права не має. Тобто у назвах наших міст не повинні звеличуватися особи, які стали опорою для встановлення чи функціонування тоталітарного режиму. Аби наші діти не ходили по вулицях, названих іменами катів, щоб ми таким чином не виховували в них якоїсь «суспільної шизофренії». В іншому все це має опиратися на місцеву ініціативу — кого люди справді у себе в містечку чи селі хотіли б увічнити.

— У попередні роки на державному рівні майже нічого не робилося для збереження і дослідження пам’яті етнічних спільнот України. Як буде тепер, в Українському інституті національної пам’яті?

— Однозначно, говоритимемо про трагедії народів, що сталися на території України — Голокост і репресії проти інших етнічних груп: греків, поляків, вірменів… Один із заходів у найближчий час присвячуємо 70–м роковинам депортації кримських татар, що відзначатимуться у травні. Це частина української історії, національної пам’яті українців. Ми разом пережили політичні репресії у 1930—50 роки, так звані «національні операції» в час «Великого терору» 1937—38 років. Така робота частково вже проводиться. У 2009 році, коли я був директором Архіву СБУ, ми підписали угоду з Польським інститутом національної пам’яті, і в її рамках було видано великий том документів про так звану польську операцію серед «національних операцій» радянського режиму, що проводилися в роки Великого терору. Потрібно готувати виставки, «круглі столи» й видання популярного характеру. Маємо також опікуватися місцями пам’яті, що пов’язані з трагедіями народів. Я переконаний, що заповідники «Бабин Яр» і «Биківнянські могили» мають повернутися у підпорядкування УІНП.

— Така праця потребує появи зовсім нових працівників в Інституті, чи, може, хтось працюватиме й зі «старої гвардії»?

— Я зараз проводжу співбесіди з працівниками УІНП. Три заступники написали заяви за власним бажанням. Інші співробітники справляють різні враження. Переконаний, що будуть і нові кадри. Особливо з представників громадськості, які активно працювали у цій сфері в період 2010—2013 років, коли національну пам’ять як таку вдалося зберегти лише зусиллями активних громадян. Взагалі, Інститут — це буде невеличка структура, що лише до певної міри координуватиме зусилля численних громадських ініціатив, які є в Україні.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир В’ятрович

Народився у 1977 р. у Львові. У 1999 р. закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка. У 2004 р. захистив кандидатську дисертацію «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно–демократичної революції народів Центрально–Східної Європи». У 2002—2008 — директор Центру досліджень визвольного руху (Львів). 2005—2006рр. — викладач в Українському католицькому університеті. Автор першого в Україні навчального курсу для вищої школи «Український визвольний рух 1920—50–х років» для студентів історичних факультетів Українського католицького університету та Львівського національного університету ім. Івана Франка. Один з авторів та відповідальний редактор виставки «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (Львів, 2007). 2008 р.— науковий консультант міжнародного проекту «Україна пам’ятає, світ визнає», присвяченого популяризації та міжнародному лобіюванню визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом. Жовтень 2008— березень 2010— директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України. У 2010—2011 рр. працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Із 25 березня 2014 — директор УІНП. Викладає у Національному університеті «Києво–Могилянська академія».

Автор багатьох книг та статей у пресі. Основні праці: «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (2001); «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» (2006); «Друга польсько–українська війна. 1942—1947» (2011); «Історія з грифом «Секретно» (2011); «Історія з грифом «Секретно»: українське XX століття» (2013).]

ДО РЕЧІ

Найближчим часом УІНП планується повернути попередній статус центрального органу державної влади. Відповідні документи підготовлені й найближчим часом будуть розглянуті на засіданні Кабінету Міністрів України. Наступним кроком має стати прийняття спеціального, на кшталт того, що є у Польщі, закону про Інститут національної пам’яті. Закон має забезпечити незалежність цієї інституції від політичної ситуації в країні.

Неадекватність без права на виправдання 
Парламентська Асамблея Ради Європи жорстко засудила дії Росії щодо України, закликала Москву негайно вивести війська з Криму й позбавила російську делегацію права голосу до кінця 2014 рокуЗоряна КРІТ   

У боротьбі з неадекватним російським агресором Україна здобула ще одну перемогу на міжнародній арені. Дії Росії щодо анексії Криму, концентрації військ на кордонах та інші безпосередні й опосередковані прояви агресії колишнього «старшого брата» щодо суверенної сусідки рішуче засудила Парламентська Асамблея Ради Європи. І це при тому, що в ПАРЄ, яка об’єднує парламентаріїв із різними політичними поглядами, з 47 дуже різних країн, позиції російської делегації завжди були сильні. Втім, цього разу це їй не допомогло — якщо позавчора Асамблея рішуче захистила Україну, то вчора ще щільніше взялася за Росію, позбавивши її представників права голосу до кінця поточного року. Українці пропонували виключити росіян із ПАРЄ взагалі, але до цього не дійшло. Попри різку критику й несприйняття, європейці все ще залишають російському керівництву можливість «одуматися».

«І негайно виведіть із Криму війська!»

«Асамблея рішуче засуджує російську військову агресію і анексію Криму, які є явним порушенням норм міжнародного права, зокрема положень Статуту ООН, Гельсінського акту ОБСЄ та Статуту й основних правил Ради Європи», — наголошується в резолюції під назвою «Останні події в Україні: загрози функціонуванню демократичних інститутів», яку ПАРЄ ухвалила в середу.

У документі наголошується, що, «на думку Асамблеї, жоден із аргументів, які використовує Російська Федерація для виправдання своїх дій, не відповідає дійсності». І ультраправі сили не захоплювали центральну владу в Києві, і жодної безпосередньої загрози для прав російськомовної етнічної меншини в Україні, «в тому числі й навіть особливо в Криму», не було. У ПАРЄ завдяки нашим делегатам та спостережним місіям уже добре знають, що насправді в Криму від дискримінації потерпали українці, а не навпаки — досить лише порівняти кількість україномовних та російськомовних шкіл і української та російської преси на півострові.

«Асамблея вважає, що прагнення до відокремлення (Криму) і приєднання його до Російської Федерації було ініційовано та спровоковано російською владою під прикриттям військового втручання», «висловлює серйозну стурбованість у зв’язку з нарощуванням російської військової присутності на кордоні з Україною» і «рекомендує державам, які підписали Будапештський меморандум, а також іншим зацікавленим державам Європи розглянути можливість укладання реальних угод із питань безпеки для забезпечення незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України».

А також «різко заперечує проти будь–яких пропозицій щодо федералізації України, оскільки це призведе до значного ослаблення єдності і стабільності держави». При цьому Києву рекомендують зміцнити роль органів місцевого самоврядування і розробити стратегію децентралізації управління.

Принагідно ПАРЄ жорстко засудила дії попередньої влади щодо застосування вогнепальної зброї проти протестувальників на Майдані і наголосила на необхідності ретельного розслідування всіх смертей та випадків порушення прав людини під час тих подій.

Уже під час обговорення в сесійній залі у резолюцію з ініціативи української делегації було внесено одну надзвичайно важливу поправку, яка звучить так: «У зв’язку з денонсацією Російською Федерацією угод, укладених у 1997 році щодо Чорноморського флоту, розміщеного в Криму, ПАРЄ закликає Росію негайно вивести свої війська з Криму». Її підтримали 140 парламентаріїв при 32 «проти», а загалом за текст резолюції проголосували 154 депутати.

«Це була найжорсткіша рубка в Асамблеї за останні багато років, але результат на табло! Вітаю всіх!» — потішився у «Фейсбуці» нардеп від «Батьківщини» Володимир Ар’єв.

Протест без права голосу

Учора зранку депутати Держдуми Росії, які ще за день до того кпинили й принижували українських колег, поспіхом пакували речі і виїжджали з готелю, де зупинилися у Страсбурзі. У подальшій роботі сесії ПАРЄ вони вирішили участі не брати. «Ми залишаємо цю сесію на знак протесту і залишаємо за собою право розглянути питання про подальшу участь Росії в Парламентській Асамблеї Ради Європи», — заявив член делегації Олександр Пушков. А один із найбільших українофобів Держдуми Леонід Слуцький уточнив, що «червоною лінією», після перетину якої РФ відмовляється від подальшої участі в сесії ПАРЄ, стала «поправка номер 7, яка позбавляє російську делегацію працювати у спостережних місіях і працювати в керівних органах ПАРЄ».

І справді, після вчорашнього ухвалення чергової резолюції Асамблеї Росія втратила таке право. Для внесення поправки, яка передбачала повне припинення повноважень російської делегації, не вистачило кількох голосів. Хоча, крім української, на цьому наполягали й деякі інші делегації. Зокрема, представники Грузії акцентували увагу на тому, що коли Росія у 2008 році окупувала Південну Осетію та Абхазію, ПАРЄ також ухвалювала резолюції, які Кремль так і не виконав. «Це дає відчуття безкарності Росії. Треба карати за неадекватну поведінку», — наголошували грузини.

Проте інші делегації зрештою вирішили залишити Москві шанс, тож російську делегацію позбавили права голосу та участі у місіях і керівних органах до кінця року.

У 2015–му, згідно з правилами ПАРЄ, на початку нової сесії розглядатиметься питання про підтвердження повноважень усіх делегацій. Якщо до того часу Росія це заслужить, право голосу їй повернуть.

СТАРІ МЕТОДИ

Поки депутати від «Батьківщини» Сергій Соболєв та Володимир Ар’єв виступали в Страсбурзі на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, їхні картки «засвітилися» й навіть «голосували» у Верховній Раді.

«Питають. Відповідаю. Я залишив картку на прохання фракції. Так, зробив це спеціально. Просив без потреби не використовувати, — прокоментував ситуацію Ар’єв у своєму «Фейсбуці». — Так, винен, з точки зору чистоти процедури. Але в умовах майже військових, я вважаю, не до чистоплюйства.

Вину визнаю, нестиму відповідальність. Але на терезах — рішення державної ваги. Доводиться обирати між зрадою інтересів держави та суспільним осудом. Обрав останнє».

Нагадаємо, згідно з Конституцією, кожен народний депутат повинен голосувати за себе особисто.

Статті по темі:

Велика палиця не завадить (10.04.2014)

Міцні обійми Мадрида (10.04.2014)

Путін тягне на дно (10.04.2014)

Старим тут не місце (09.04.2014)

Незалежності не буде (09.04.2014)

Стороннім вхід заборонено! (09.04.2014)

НОВИНИ ПЛЮС (09.04.2014)

Правий сектор — переможний (08.04.2014)

Гаманець проти ідеалів демократії (08.04.2014)

07.04.14 13:01 Президент Чехии: "Предлагаю ввести в Украину войска НАТО в случае вторжения России на материк" (обновлено)

Гримаси «російського» Криму 
На рубльовій пенсії «наварюють» гривні і шкодують про втрачений курортний сезонВасиль САДОВСЬКИЙ   

Продовження загального тріумфу і нестримної ейфорії щодо відновлення «історичної справедливості», точніше — другої за останній 231 рік російської анексії (8 квітня 1783 року Катерина ІІ підписала указ про приєднання Криму до Росії, перед цим фактично знищивши незалежну державу — Кримське ханство), сьогодні на тих же площах і вулицях Сімферополя ви не побачите. Хіба що досі не зняті білборди про сам так званий референдум 16 березня. Натомість нові політичні реалії несподівано «підкинули» людям безліч проблем, від яких, без перебільшення, голова пухне. Не кажучи вже про розбурхані впродовж останніх тижнів емоції і почуття. Ще б пак. Адже ще вчора ти був в одній державі, а несподівано прокинувшись уранці, опинився вже в іншій. Та й ще у тій, що на порозі війни з твоєю батьківщиною.

Черга за чергою

Черги. Це підзабуте явище віднедавна стало звичною картинкою для кримських міст. Спочатку довжелезні колони вишиковувалися біля тутешніх відділень «Приватбанку». Його клієнти і вкладники стривожені ситуацією, швидше — обмеженнями щодо добового зняття грошової маси, прагнули чимдуж отримати свої кревні — від пенсій до депозитів. Проте не встигли: у сотні тисяч кримчан, у тому числі автора цих рядків, чимала сума у гривні і валюті зависла до «кращих» часів. Часи ж ці настануть, коли врешті–решт буде законодавчо чи юридично врегульований механізм функціонування кримської філії банку в новому статусі начебто після отримання відповідної ліцензії Центробанку РФ. Принаймні так щоразу в телефонному режимі намагається пояснити «приватівський» консультант центрального офісу у Дніпропетровську, наостанок обнадіюючи, мовляв, банківські установи у Криму «ось–ось» запрацюють. Хоча віриться у це досить важко. Надто на тлі «оптимізації» чи геть повного закриття чергових банківських філій. Приміром, лише за останні два дні цією невтішною новиною у ЗМІ «порадували» кримських клієнтів «Імексбанку», «Південного», «Райффайзен Банку Аваль».

Наразі черги біля банкоматів і банківських відділень перемістились у відділення «Кримпошти», яка, до речі, грошові перекази з материкової України не приймає і туди їх не відправляє. Там із 5 квітня почали видавати пенсії, зокрема колишнім військовикам, а згодом і інвалідам (решті поштарі розносять по домівках). Пенсія видається в рублях у співвідношенні до попереднього, гривневого, розміру 3,8 :1 плюс ще 25%. Одначе за нею потрібно вистояти не одну годину, попередньо, краще зрання, зайнявши чергу за дві–три години до відкриття відділення.

Відставники самі одразу чи з подачі більш посвячених у тонкощі банківської справи родичів підрахували, що на російській пенсії можна додатково ще й заробити. Тобто гроші вони несуть до обмінників, де за 10 рублів дають 2,8–2,9 гривень. У результаті повної «індексації» пенсія у гривнях виходить на 20–30% вищою від номінальної. Народну «оборудку» оперативно вирахували місцеві урядовці. Про це свідчить щойно ухвалена постанова місцевого Радміну, де записано, що всім суб’єктам господарювання незалежно від форм власності, які здійснюють свою діяльність на території Республіки Крим, при перерахунку цін, тарифів на товари, послуги до 16 квітня 2014 року включно використовувати коефіцієнт перерахунку цін, тарифів з української гривні на росій»ський рубль в розмірі до 3,1 включно». Що до цього ж існував коефіцієнт 3,8. Цей курс кримська влада збирається корегувати щотижня.

«Громадянський» вибір

Сьогодні пересічні жителі півострова змушені також гаяти час і в довжелезних чергах, щоб набути громадянство. А починається цей уразливий для психіки і нервів процес на «дальніх підступах», себто біля дверей житлово–експлуатаційних контор. Причому люди записувались у чергу, свідком чого так само став автор цих рядків, за декілька днів. Аби тільки отримати в конторі — у даному випадку ЖЕВ (житлово–експлуатаційному відділі) Київського району Сімферополя — довідку–форму №16. Вона — чи не головний документ для подальшого оформлення у паспортному столі чи за місцем роботи громадянства Російської Федерації.

Довелося бачити 8 квітня велику, з 205 записаних, чергу і за українським громадянством, точніше — його офіційним підтвердженням, у Сімферопольському управлінні у справах громадян, імміграції та реєстрації фізичних осіб. Щоправда, нині ця установа працює вже як регіональна структура російської Федеральної міграційної служби (ФМС). Люди подають заповнену на спеціальному бланку заяву про відмову від російського громадянства. Причому потрібно це зробити до 18 квітня, інакше після цього терміну всі громадяни з кримською пропискою автоматично стають громадянами РФ, як у всіх місцевих медіа стверджує начальник управління з організації паспортної роботи ФМС Федір Карповець. Тільки після оформленої відмови люди можуть розраховувати на отримання дозволу на тимчасове проживання. А потім через півроку звернутися із заявою про отримання посвідки на проживання. «Сумарний термін, — пояснив чиновник, — поки ми розглядаємо заяву, рік. Людина отримує вид на проживання і далі приймає рішення, чи то все життя жити по виду на проживання, зберігаючи свій статус іноземного громадянина, або у нього буде за певних обставин можливість отримати громадянство Росії. Крім того, громадянам необхідно надати фотографію і внести мито в розмірі близько 2 тисяч рублів (500 гривень)».

Принагідно довелося під будівлею поспілкуватись із деякими черговиками. «Не хочу приймати громадянство путінської Росії, — зізнався мені лише після того, як я показав посвідчення «УМ», 52–річний сімферополець Олександр, — буду оформлювати лише вид на проживання. Душею і тілом давно я у рідному Луцьку, де у мене і чудовий будинок, і була колись солідна керівна посада. Але сімейні обставини — хвороба тещі — змусила мене із дружиною 2007 року повернутись до Сімферополя. У мене і тут хороша посада держслужбовця. Розумію, що після неприйняття російського громадянства доведеться з нею попрощатись і перейти на ранг нижче. Проте це мій свідомий вибір. Із часом думаю все ж повернусь до Луцька. Донька–студентка теж підтвердила громадянство України. Закінчить цей семестр у Таврійському університеті — і обов’язково переведеться на Батьківщину».

Прощавай, кримське літо?

Через окупацію Криму Російською Федерацією від поїздок на курорти півострова в поточному році можуть відмовитися близько 4 мільйонів українських туристів. Турпотік буде перенаправлено в інші туристичні регіони України, а також на недорогі європейські курорти. Якщо врахувати, що, за підсумками 2013 року, з 6 мільйонів туристів і відпочивальників 4,5 мільйона — приїжджі з материкової України, то втрати цьогорічного сезону для «федерального утворення» Республіка Крим, будуть відчутними. Кажуть про зниження надходжень від курортного бізнесу до місцевих бюджетів майже на половину.

У цьому «УМ» запевнив заслужений економіст Криму, головний редактор порталу «BSNews» Андрій Клименко, котрий через побоювання за власну безпеку на днях змушений був переїхати з Ялти до Києва. «З 1998 року структура туристичного потоку до Криму практично не змінювалася, — розповів пан Андрій, — 75 % — це Україна, 22% — Росія і по 1–2 % — Білорусь та далеке зарубіжжя. В останні роки у нас 15 % туристів прилітали літаками, це досить багато, була тенденція до зростання. Приблизно половина з них — це українські туристи, половина — російські. Ось української половини не буде. Як відомо, ICAO (Міжнародна організація цивільної авіації. — Ред.) не рекомендує авіакомпаніям літати над окупованою територією. Власне, по круїзних суднах те саме: ІМКО — міжнародна асоціація при ООН — суворо виконує рекомендації сесії асамблеї, яка не визнала анексії Криму Росією».

За словами Клименка, до анексованого півострова, швидше за все, не поїде і левова частка вітчизняних автотуристів. Причина теж зрозуміла — довжелезні корки на кордоні, де «рулить» на свій розсуд кримська «самооборона» під прицілом російських військовиків, що окопались поруч. До цього також варто додати запровадження російських Правил дорожнього руху, нових вимог стражів доріг тощо.

Натомість Росія спробує компенсувати відплив українців своїми громадянами, зокрема жителями суворих північних регіонів, яких спрямують передовсім до так само «націоналізованих» унаслідок анексії профільних оздоровниць. «Але треба розуміти, — продовжив Клименко, — що оздоровниці — це лише 20 відсотків від турпотоку. Що стосується туристів, що відпочивають у наших громадян, думаю, їхній потік знизиться в рази. Адже голова уряду Аксьонов проголосив про обов’язкове придбання ліцензії на розміщення відпочивальникiв у домоволодіннях громадян. До того ж російське законодавство не вітає, м’яко кажучи, здачу квартир курортникам»...