Привласнив мільйони доларів? Тоді тобі в міністри
На посаду міністра палива хочуть висунути... Андрія Коболєва, якого підозрюють у крадіжці в особливо великих розмірах — разом із подільником Ігорем Діденком. Генпрокуратура і МВС розслідування фактів пускають «по колу» Олег ГАНСЬКИЙ   

Боротьба з корупцією у нашій державі знову підозріло починає нагадувати пріснопам’ятні часи Віктора Януковича, коли чиновники крали і «боролися» на телекамери. А потім знову «боролися» і ще завзятіше крали. Бо нині складається враження, що корупцію і хабарництво у нашій державі ніхто і не планує скасовувати. А оголошена у державі люстрація замість дієвого очищення влади перетворюється, як і попереджали деякі експерти, на спосіб боротьби із незручними постатями. Серед яких іноді трапляються фахівці і професіонали. Натомість хабарникам, особливо високопосадовим, у цій державі, схоже, не загрожує нічого. Брудний шлейф із 2009-го

...Другого вересня 2014 року «Україна молода» надрукувала статтю «Як украсти 160 мільйонів — і повернутися на посаду». У ній — конкретні звинувачення на адресу самого очільника найбільшої державної компанії — НАК «Нафтогаз України». Передбачалося, що у суспільстві, яке намагається збудувати правову державу, вона мала викликати ефект вибуху бомби.

Ішлося про корупційну оборудку, яка ще у 2006—2009 роках дозволила привласнити величезну суму державних коштів — аж 160 мільйонів доларів! Схема оборудки проста. 27 листопада 2006 року Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» уклала кредитну угоду з лондонською філією банку «Кредит Свісс АГ». НАК позичив у банку 550 млн. американських доларів — на досить прийнятних умовах: ставка LIBOR плюс 3,5% річних.

Рівно через три роки цей кредит, як і інші, практично було погашено. Після урядового рішення про стабілізацію фінансового стану компанії «Нафтогаз України» боргові зобов’язання НАКу обміняли на гарантовані державою єврооблігації компанії — на суму 1,6 млрд. доларів, які реалізували під 9,5% річних. Це дозволило «Нафтогазу» розплатитися з боргами. Невдовзі із загальної суми 550 млн. доларів кредитору фактично повернули 549,7 мільйонів, тобто обміняли на цінні папери власної емісії. Залишився невеличкий борг — 0,3 млн. доларів.

Далі відсоткову ставку за кредитною угодою чомусь було збільшено: замість LIBOR+3,5% стало +9,5%. Але найцікавіше, що без змін залишилися зобов’язання сплатити валютний опціон — причому на базі початкової суми заборгованості. Тобто не 0,3, а 550 млн. доларів. Хоча фінансисти з досвідом в один голос заявляють: при таких угодах, коли задіяний механізм облігацій iз відповідною процентною ставкою, наявність опціону — це взагалі цілковитий нонсенс.

«Відповідно до умов зміненої кредитної угоди з «Кредит Свісс АГ» упродовж 2011 року «Нафтогаз» мав сплатити ще два опціонні платежі, орієнтовна сума яких становить 155 млн. доларів», — писав у своєму листі на адресу Міністерства фінансів України в.о. голови правління «Нафтогазу» В. Тріколіч. Іншими словами, борг НАКу перед кредитором становить скромні 0,3 млн. доларів. Але всього сплатити компанія мала понад 160 млн. доларів.

Зробити це було непросто — необхідної суми у бюджеті «Нафтогазу» просто не існувало. Про труднощі із сплатою свідчить листування В. Тріколіча із першим заступником міністра фінансів А. М’ярковським, яке ми наводили у нашій публікації. Утім, як стало відомо останнім часом, гроші таки знайшли. Щоб закрити кредит і щоб власні інтереси вдовольнити.

Прізвища консультантів угоди — більш ніж відомі в Україні. Перший iз них — Юрій Вітренко, рідний син скандально відомої керівнички Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко. Цієї самої, яка тривалий час послідовно відстоювала інтереси Москви у нашій державі. Другий — Андрій Коболєв. Так-так, ви не помилилися — нинішній голова правління «Нафтогазу України»! І головне — нещодавно Юрія Вітренка призначили... головним радником голови «Нафтогазу» Андрія Коболєва.

Добре крав? Очолить міністерство!

Здавалося б — усі факти наяву! Маємо цілком конкретну фінансову оборудку, якій мають дати оцінку правоохоронні органи. До того ж афера має ще ледь вловимий, але таки відчутний неприємний політичний душок. Публікуючи цей матеріал, ми сподівалися чого завгодно — включно до звинувачень редакції у заангажованості. Але реакція, яку ми отримали, виявилася і хитромудрою, і банальною водночас!

У Генеральній прокуратурі оцінку фактів вирішили перекласти на МВС та Державну фінансову інспекцію України. Про що і повідомив «УМ» заступник начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави ГПУ В. Чечерський.

Але й Міністерство внутрішніх справ, яке так намагається стати публічним, також не захотіло брати на себе відповідальності за розслідування кричущих фактів. І думок на цю тему ми не побачили ні у відомій на всю державу сторінці у «Фейсбуці», ні у публікаціях прес-служби відомства про резонансну кримінальну справу. Натомість iз міністерства наш лист переадресували до головного управління МВС у місті Києві. Але й там займатися оборудками у «Нафтогазі» також не було часу. І, як написав нам начальник цього управління О. Суворов, листа скерували... до Шевченківського райвідділу. Адже, за логікою людей у міліцейських погонах: розслідувати фінансові махінації в особливо великих масштабах має саме районний слідчий. У перерві між з’ясовуванням деталей п’яних бійок та крадiжок сигарет у кіосках.

Натомість чи не найбільше здивував Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, який вважає своїм головним завданням боротьбу з корупцією, але який при цьому публічно заявив: він пропонуватиме на посаду міністра енергетики і вугільної промисловості України головного фігуранта скандалу Андрія Коболєва. Що на тлі привласнення великих сум державних коштів викликає дуже дивні підозри.

...Хочеться вірити, що насправді все це не так. Що описаний тут «футбол» у виконанні правоохоронців — звичайний збіг обставин. Що міліція і Генпрокуратура вже найближчим часом покладе край розкраданням державних грошей. І тоді всі ми зрозуміємо, що у нашій країні з корупцією, яка перешкоджає нашому розвитку, боряться не задля показухи.

І ми готові повірити у це, якщо факти, викладені у наших матеріалах, зацікавлять таких принципових і безкомпромісних українських правоохоронців.

https://www.youtube.com/watch?v=jOfFDxt-m_g

Це відео - ще один найстрашніший доказ злочину над Українським народом. Народ України вбивали за допомогою людей, свідомість яких спотворена способом життя та зомбуванням. Це відео піднімає страшну завісу того, що робиться у душах тих, хто був по іншу сторону барикад Майдану. Знешкоджені цінності та відчуття вбивць та катів, які отруєні ненавистю до кожного, хто піднімає свій голос за волю та гідність.

 

На Майдані відбулось відродження нації, відродження людства від зарази, якою вражена свідомість автора цього відео та багатьох інших, хто не може виносити навіть повітря, в якому розквітає духмяна квітка свободи.

 

Всі, хто боровся за життя цієї чарівної квітки, не дамо нікому знов її загубити, адже вона безцінна, бо добривом для неї стала кров наших братів і сестер, що боролись поруч з нами. Щоб наші діти не виростали з такою спотвореною свідомістю як у автора цього відео, не допустимо зараз забовтати нашу перемогу політикам та депутатішкам старої формації. Перемога Майдану - це перемога цілого народу, вже нового народу, який має право на свій, повністю новий уряд.

 

А депутати які спокійно та жирно жили в той час, коли ось такі «Александри Старченкі» вбивали та катували цвіт української нації, не повинні навіть переступати поріг Верховної Ради!

 

Брати та сестри! Тільки наш уряд! Тільки наше рішення що до нових представників нашого народу! Тільки наша нова культура та освіта, наші нові цінності, на яких виростуть для щастя наші діти! Тільки так, до повної перемоги нашої боротьби!

 Богдан ШТАЙДЕР

Андрей Лобода - Обращение к Президенту:

https://www.youtube.com/watch?v=RjuftklrRq0

Донецкий террорист описал сценарий войны в Украине еще в 2009 году (ВИДЕО:https://www.youtube.com/watch?list=UU8iolBC54uZTJAZhZiX5KuQ&v=8KlRlipWLBk
І Сірожа тоже:https://www.youtube.com/watch?v=NoC7ORNI2jE

Один из лидеров донецких боевиков Федор Березин, который ранее был заместителем так называемого министра обороны «ДНР» русского террориста Игоря Стрелкова, в своей книге 2009 года почти точно описал сценарий войны в Украине, которая началась с оккупации Россией Крыма весной 2014 года. Новость сообщила донецкая журналистка Екатерина Яковленко, передает Пресса Украины. 

Федор Березин часто посещал литературные вечера в донецком культурном центре «Изоляция». Он представлял так называемую альтернативную историю в литературе - фантастику. Хотя произведение очень любительское, автор часто путает факты и вообще не получается какого-то сюжета, однако все-таки кое-что интересное в нем есть.

«Он активно принимал участие в литературной жизни. Благодаря ему в Изоляции проходила выставка «Результаты резиденции художников». Березин был представителем фантастики, который выбрал такой жанр, как альтернативные истории в литературе. Очень много было писателей таких в Донецке. Был клуб донецких фантастов, которые выбирали альтернативную историю, как жанр. Мне кажется, когда он писал это, он сам не понимал, что и как будет. Он просто ловил кайф от того, что там происходит. Потому что по сюжетной линии он не придерживается какой-то конкретной истории. У него всегда территория называется по-разному. Он сам путается в фактах. То у него это ДНР, то у него это Новороссия, то у него это Донецкая область в составе Украины», - отметила журналистка.

События, которые описал Березин в своей книге является почти точным воспроизведением так называемой «русской весны»: оккупации украинского Крыма, начала протестов в Донецкой и Луганской областях и, наконец, начало войны с приходом русских диверсантов и инструкторов.

«Если говорить о Новороссии, то это скорее вымышленная их страна, идеал которого они хотели бы видеть. С литературной точки зрения книга не интересная. Это тоже самое, что читать добровольно донецкие газеты, только книга значительно объемней. Теряется постоянно сюжет. Что примечательно эта война начинается в 2010 году, а книга была написана и опубликована в 2009 году. Все события начинаются с захвата Крыма. Было также: зеленые человечки, украинская власть не знает, что делать. Он там даже описывает, что украинская власть будет молчат и не объявлять войны. Также есть предатели военные. Также есть военные, которые готовы идти до конца. И вот эта война, которая начинается в Крыму, переходит на Донецкую и Луганскую область. Все это начинается с захвата прокуратуры, милиции. И вот таким образом, как он в начале пишет, захватывали здания чеченцы, потом это оказываются турки, которые в тот момент выходят из НАТО и решили подчинить себе мир, потому что у них туристическая инфраструктура загнулась. Потом в конце книги оказывается, что каким-то образом там причастны россияне. Сам Березин не описывает как. Он просто подает, какие-то сводки новостные. Москва также обеспокоена, делает заявления очень схожие на заявления сегодняшнего дня. Все ничем не заканчивается, кроме того, что это начало третьей мировой войны»,- рассказала Яковленко.

По ее мнению, книги Березина, могут быть предметом расследования спецслужб Украины, ведь в сочинении точно переданы диалоги и сцены пыток, которые схожи с тем, что сейчас происходит в Донецке.

«Те люди, которые не знакомы с творчеством Березина и не знают, кто это такой и какую должность он занимает при ДНР, могут даже на это повестись. Часть людей будут считать это альтернативной фантастикой. В сегодняшних условиях эту книгу читать невозможно. Особенно, когда приводятся диалоги или какие-то подробности пыток. Вообще, мне кажется, что это предмет для расследований, чем занимался Березин и его друзья. Нельзя сказать, что это российская пропаганда, может он делал это по своей личной инициативе»,- считает журналистка.

Придумана республіка "Сказочная новороССія":
https://www.youtube.com/watch?v=-zOsqiICEwQ


Гарно можновладці з моніторів читають, а ось що ВИТВОРЯЮТЬ:http://for-ua.com/article/1071507

Звісно, що історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий - у вигляді фарсу.
Ви не задумувались над тим, ЧОМУ САМЕ ТАМ, де досі населення України не бажало чи не бажає признавати Голодомор 33-34 р.р. геноцидом української нації, тепер голодують при прорашиській маріонеточній владі, яку самі ж собі обирали, а тепер влаштовують голодні бунти?
Не дарма мудрість голосить:"БІЙТЕСЬ СВОЇХ БАЖАНЬ! Вони мають властивість здійснюватись". Може це і є кара Божа за дурість, за продажність, за злобу до нації, на землі, будинках та майні, яке їхні предки нехай пасивно, не по своїй волі, а наказу Сталіна, та все ж окупували. Одні це розуміють, тому асимілювались серед українців, інші ж так чваняться своєю самоідентичністю і великоросістю, що забувають хто в Україні являється титульною нацією, більш того, це їх дратує, а українців з меншовартісною самооцінкою лякає, як би не розсердити "старшого брата" РаССєю, хоч скажіть на милість, що змінилось від вигнання з Парламенту В.О.Свобода чи малий, не прохідний процент страшилки Кремля - Правого Сектору? НІЧОГО!!! Агресор ще більше байок придумає!
Що буде далі -- не відомо. "Шляхи Господні не сповідимі". Одне очевидно -- розумні люди вчаться на чужих помилках, а не далекі на своїх. Закон карми безпощадний, доки дУрні через свої і не відчують на власному шлунку "доброту" й щирість сєвєрного сасєда - нічого не зміниться. Може це і є катарсис?

Закляття безпам'ятства:
https://www.youtube.com/watch?v=txafj6TnrZQ
або:https://www.youtube.com/watch?v=m2Iy20IIyGk

Я сказал, что Путин, попросту говоря, е**утый. Я действительно так считаю, потому что ссорить русский и украинский народ нормальный здоровый человек не может.

Від любові до ненависті
На Донбасі назрівають «голодні бунти» Ганна УКРОП   

Днями інформаційний простір сколихнула інформація із Свердловська Луганської області. Городяни, які тривалий час не отримують ні зарплат, ні виплат на так звані «соціальні карти», облили ворота комендатури жовтою і синьою фарбою, закидали камінням вікна Будинку культури, захопленого бойовиками. У натовпі лунали вигуки «Забирайтеся з міста! Відійдіть за поребрик!». А біля виконкому написали великими літерами: «Свердловськ — це Україна!». А напередодні в Червонопартизанську розбурхані жінки побили місцевих «козачків» і пригрозили їм отруїти їжу і горілку.

Така сама ситуація складається і на Донеччині. Хтось порівнює нинішній Донецьк із спорожнілою Прип’яттю. Дехто — із донедавна вгодованим домашнім псом, який нині світить ребрами і, шукаючи хоч якусь їжу, заглядає в очі всім підряд. Ще комусь місто нагадує обдурену і зґвалтовану жінку, яка зачаїла смертельну кривду і виношує наміри про помсту... Останнє порівняння актуальне особливо в останній час, коли на територіях під контролем самопроголошеної ДНР теж почали спалахувати стихійні акції протесту, в яких активну участь беруть саме жінки.

Зрештою, подібна реакція була прогнозованою, бо за півроку так званої «донецької незалежності», люди встигли переконатися — до влади у «республіці» прийшли або зайди-громадяни Росії, які тутешній люд сприймають за бидло, або місцеві маргінали та моральні виродки, за яких вбивства, грабежі, мародерство і сваволя стали нормою життя. У своїй безпорадності і намаганні перекласти відповідальність за життєзабезпечення обдурених ними людей на Україну вони дійшли до того, що, складається враження, ще трохи й вимагатимуть від «ворожої держави» ще й коштів на свої зарплати.

«Як і більшість тутешніх пенсіонерів, я не отримую пенсію вже майже півроку, — каже «УМ» колишній шахтар — мешканець Донецька, який, за його ж словами, досі «животіє» у місті. — Досі виручали невеликі запаси грошей, а більше — город... Що буде далі, невідомо. Та не секрет, що «нову владу» тут сьогодні «не переварюють» навіть ті, хто її боготворив. Приміром, моя сусідка була з тих, хто оте «Ра-а-сі-ія!» навесні горлала не тільки на мітингах, а й навіть вдома біля телевізора. Тепер лається: «Краще б мені руки всохли, бо я голосувала ними за нашу «незалежність»! Чого мені ноги не звело, коли йшла до дільниці? Куди мої очі дивилися?..» Отож ті, хто донедавна кляли Україну, тепер збагнули — ні вигаданій «ДНР», ні тим більш Росії вони не потрібні...»

Парадокс у тому, що люди похилого віку, які навесні найбільш активно підтримували «незалежність» і ладні були цілувати озброєних проросійських «туристів», тепер опинилися у найскрутнішому становищі. «Республіка» «віддячила» їм напівголодним існуванням: найбільші надії пенсіонери покладають на певні хатні запаси, зроблені «ще в Україні» та на урожай на земельних ділянках. А ось у магазини чи на ринки, де є відповідні товари, вони тепер можуть ходити тільки на екскурсії, бо готівки обмаль або взагалі немає. Цим і пояснюються довжелезні черги та неабиякий ажіотаж біля ще працюючих відділень «Ощадбанку», де iз сподіванням отримати гроші люди займають черги ще з ночі.

Незмінним місцем зустрічі пенсіонерів також є черги за гуманітарною допомогою, приміром, від благодійного фонду Ріната Ахметова. А ось від «гуманітарки», що надходить через «ДНР», донеччанам перепадають крихти, бо підприємливі бойовики намагаються перепродати товар на базарах (це підтверджують навіть у «прокуратурі ДНР»). А віднедавна у місті жваво обговорюють інформацію про спеціальне обладнання для друкування фальшивих гривневих банкнот, буцімто завезене останнім «гуманітарним конвоєм».

Ще гіршою є ситуація в менших містах краю, де вже починають спалахувати «голодні бунти». Днями у Єнакієвому більше півсотні жінок різного віку дали волю емоціям, взявши в оточення в.о. міського голови. Вгамувати їх вдалося черговою подачкою — представники влади миттєво «знайшли» 100 гуманітарних наборів, харчі з яких розділили між присутніми, а перевагу отримали багатодітні місцеві сім’ї. А у Торезі місцеві жінки на знак протесту проти затримки виплат на дітей перекрили рух транспорту на одній iз міських вулиць. «Від любові до ненависті — один крок, — коментує настрої частини населення мешканка Єнакієвого. — Ми не те що розчарувалися у представниках «ДНР» — ми вже просто не можемо бачити їхні пики на вулицях!.. Хоча, звичайно, винні й самі, бо колись повірили, що з допомогою Росії заживемо ще краще... От і зажили: нас елементарно «кинули» всі-всі. І якщо Україна робить хоч щось, аби покращити наше становище, то «республіка» ніби навмисне хоче виморити голодом чи холодом. Схоже, чим менше нас залишиться, тим менше їм буде клопоту...».

Погляд на цю ж тему зі сходу України

Наказанные за "коллективный грех" жителей Донбасса

http://obozrevatel.com/blogs/52067-ne-smogli-zamochit-terroristov-otyigraemsya-na-babushkah.htm

Рік 14-й — продовження 33-го?
Постгеноцидні дослідження Донеччини й Луганщини Ірина МАГРИЦЬКА   

Для небагатьох інтелектуалів, глибоко обізнаних із наслідками Голодомору-33 для сучасного суспільства України майже немає сумнівів, що сталінський геноцид українців 1933 року «відкрив шлюз» і для нинішньої путінської гібридної війни на Донбасі. Про те, що коїться сьогодні на Донбасі, певно, знають усі читачі «УМ». Те ж, що насправді відбулося там узимку та навесні 1933-го, розуміють лише одиниці.
Голодна смерть НАЙСТРАШНІША.

Якщо нема ніякої їжі, але є вода, людина згасатиме впродовж місяця, відчуваючи в останній тиждень життя страшенні фізичні муки. Але найлютішою голодна смерть вважається тому, що перетворює людину у двоногого звіра, що здатний їсти собі подібних, і навіть власних дітей. Григорій Бевз, який пережив Голодомор в українському селі, говорячи про зникнення людських чеснот та почуттів у довго голодуючих людей, вживає щодо чеснот слово «вмирають». Отже, після припинення Голодомору-геноциду в липні 1933 року в тих селян, що пережили його, вони вже не поновилися. Є переконливий доказ цього.

Постгеноцидні селяни не тільки не поклали жодної квітки на братські могили померлих від голоду їхніх дітей, батьків, чоловіків та дружин — вони протоптали стежки (а іноді проклали навіть ґрунтові дороги) над тими могилами.

Про ці страшні факти я дізналася від живих свідків Голодомору в багатьох селах луганської Слобожанщини. Ось чому майже нема поминальних свічок у День пам’яті в містах так званої Великої України, більшість мешканців яких — то нащадки отих постгеноцидних селян. А селяни тоді складали приблизно 75 відсотків населення колишньої УРСР. Такими ж вони виховали своїх дітей та внуків, які сьогодні є вже містянами і разом зі своїми дітьми та внуками складають більшість населення України.

Чому росіяни досі є братами

Старенькі свідки Голодомору на Луганщині запевняли мене, що до 1933 року вони не чули від своїх батьків та дідів про жодний випадок змішаного шлюбу між молоддю з українського та російського сіл, розташованих усього за кілька кілометрів одне від одного. Росіяни для українців були тоді представниками іншої, незрозуміло-ворожої цивілізації, села якої були суцільно «матоязичними», де не випаровувався горілчано-сивушний сморід, а городи поросли травою до пояса.

Це вже після 1933-го імперсько-більшовицький міф про багатовікову братерську дружбу двох народів зміг бути втіленим у життя. Частково тому, що ментальність українських селян була перероблена голодним терором. Українці, які конали від штучного голоду, добре бачили і знали, що нічого подібного з російського боку не відбувалося. І в селян єдиною гарантією неповторення жаху очікування голодної смерті (бо ж глибинних причин більшовицького геноциду вони не могли знати) залишалося максимально можливе зближення з росіянами або навіть «маскування» під них.

Ось звідки походить переважна більшість тих перекручених українських прізвищ на кшталт Матвієнкових, Чепурнових, Зозуліних, Шамраєвих тощо. Їхні діти та внуки вже на генетичному рівні ненавиділи та боялися будь-яких проявів українського патріотизму як безпосередньої загрози повторення того голодоморного пекла, що пережили їхні батьки. Можливо, цим пояснюється українофобський феномен усіх тих численних симоненків, колесніченків, левченків, бондаренок? Такі нащадки зденаціоналізованих постгеноцидних українських селян зі Слобожанщини та козацького степу сьогодні становлять крихку більшість усіх великих міст Донбасу.

Донбас та «Новоросія»

Негативно сприймається український націоналізм більшістю мешканців не тільки Донбасу, а й усієї так званої Новоросії, тобто Південно-Східної України. Кремлівськими ідеологами така регіональна денаціоналізація України пояснюється занадто примітивно — переважанням там російськомовного населення. Утім, за даними всіх загальноукраїнських переписів, регіонального переважання росіян нема й близько. До того ж достатньо подивитися на численних російськомовних патріотів південного сходу, що воюють сьогодні на Донбасі, аби зайвий раз пересвідчитися, що зовсім не в мові тут справа. А тамтешня регіональна ментальність склалася як постгеноцидна. Щоб переконатися в тому, що до Голодомору південно-східна частина України ментально нічим не відрізнялася від її решти, достатньо пригадати потужну селянську армію Нестора Махна. Формувалася та армія переважно на Катеринославщині, до складу якої на той час входила навіть частина Луганщини.

Що ж такого сталося в Голодомор на нашому південному-сході, що він сьогодні суттєво відрізняється від решти України? Цей феномен її більш потужної денаціоналізації зміг пояснити відомий вітчизняний інтелектуал Вадим Скуратівський. За його спостереженнями, селяни південно-східної частини України постраждали під час Голодомору значно більше за інших, бо проживали в степовій зоні. І коли більшовики-комуністи наприкінці 1932 року забрали все їстівне у всіх без винятку українських селян, степовики постраждали набагато більше, ніж жителі лісової та лісостепової зони, де можна було і ягід назбирати, і грибів…

Ці спостереження Скуратівського підтверджуються дослідженнями відомого американського історика Роберта Конквеста, який у своїй книзі «Жнива скорботи» оприлюднив статистичні дані смертності українських селян 1933 року в цілому та в регіональному вимірі. Виходячи з них, у північній Україні Голодомор забрав життя кожного четвертого українського селянина, у центральній — кожного третього, у південно-східній — майже кожного другого.

Сьогодні і завтра

Вадим Скуратівський із сумом констатував: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний геноцид 1932-1933 років унеможливив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетнічниками-українофобами ця підступна акція». Зрозуміло, що людина з енциклопедичними знаннями — Скуратівський — мав на увазі зовсім не колишню УРСР 30-х років, а нашу сучасну державу. Про це свідчить наступне застереження з вічності Джеймса Мейса: «Саме тому вивчення політичних причин Голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут СЬОГОДНІ і що може трапитися ЗАВТРА».

Унаслідок усіх цих подій особливо зденаціоналізованим виявився Донбас, де до того ж найвища в Україні концентрація росіян, окрім Криму.

Все це потребувало дуже виваженої та мудрої державної політики, скерованої на повернення місцевим українцям утраченої ними після Голодомору національної свідомості та максимального наближення до цієї ж проєвропейської ментальності РОСІЙСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ.  Замість цього державні очільники лише ЗАГРАВАЛИ з місцевими політичними елітами, ПОБЛАЖЛИВО переходячи на рос.мову під час своїх НЕЧАСТИХ швидкоплинних візитів до Донецька та Луганська.

Імперська Росія повною мірою скористалася цією політичною КОРОТКОЗОРІСТЮ українських політичних еліт. Відразу ж після приходу до влади у Кремлі Путіна почалася ПОТУЖНА ІДЕОЛОГІЧНА ЗАЧИСТКА Донбасу. Тут стали закриватися й без того вкрай нечисленні україномовні ЗМІ, школи, класи, кафедри. Одночасно Кремль, не шкодував коштів, насаджував тут цінності «русского міра».

Якби в Луганську не було 33-го…

Врешті, свідомі своєї національної приналежності українці в Луганську останні десять років становили жалюгідну меншину — приблизно ТИСЯЧУ ЛЮДЕЙ. Саме вони виходили минулої зими на луганський майдан з протестами, останній з яких 9 березня був розігнаний найманими агентурою російських спецслужб тітушками, яких назбирали зо дві тисячі людей зі всієї області. Саме з того дня тоді й почався рух, організований тією ж агентурою, зі створення сумнозвісної «ЛНР».

А тепер уявімо, що Голодомору 33-го року не було. Отже, в Луганську проживає не тисяча національно свідомих українців, а як мінімум 270 тисяч (саме стільки там проживало нащадків постгеноцидних українців напередодні гібридної агресії Росії). На 200-річний ювілей Тараса Шевченка тоді, 9 березня, їх вийшло б кілька десятків тисяч. Адже до Голодомору «Кобзар» був у кожній селянській хаті на Слобожанщині і на Донщині. То що було б із тими двома тисячами тітушок, які б наважилися тоді зіпсувати великій масі українців їхнє національне свято? І те ж, напевне, сталося б із кількастами тітушок, які намагалися штурмувати будівлі СБУ та облдержадміністрації. І не могло б тоді бути ніяких «ЛНР» та «ДНР». Та й пан Путін добре подумав би перед тим, як назвати Південно-Східну Україну «русской земльой».

Але сталося так, як сталося. І сьогодні луганські та донецькі постгеноцидні манкурти замість боронити Україну воюють проти неї. За моїми спостереженнями, кожен третій із них має українське етнічне коріння! За гречку та гроші від злодіїв у краватках вони протягом усіх років незалежності України обирають до керівництва нашої держави агентів КГБ-ФСБ, колишніх штатних комуністів та комсомольців, нащадків тих самих «іноетнічників-українофобів», що творили Голодомор, кримінальних злодіїв. І кожні наступні вибори в Україні свідчать, що допоки нащадки жертв Голодомору не усвідомили причин свого занепаду, СИСТЕМІ злочинної влади в нашій державі аж нічого не загрожує.

ВШАНУВАННЯ

Цієї суботи Україна відзначатиме День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Уперше за п’ять років влада і громадськість разом вшановуватимуть мільйони жертв геноциду 1932-1933 років. Національні пам’ятні заходи 22 листопада 2014 року відбудуться під гаслом «Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у 33-му — непереможні сьогодні!». Українці згадуватимуть, зокрема, тих, хто чинив спротив сталінському геноциду.

Упродовж пам’ятного тижня 17-22 листопада відбудеться:

19 листопада, 13.00 — акція «Нескорені голодом: забута боротьба» (Національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» вул. Лаврська, 3).

19 листопада, 18.30 — прем’єра французького фільму «Голодомор. Забутий геноцид» (Український дім, вул. Хрещатик, 2).

20 листопада, 11.00 — Презентація книги «Голодомор 1932—1933 років в Україні за матеріалами кримінальної справи № 475» (Центр культури і мистецтв Служби безпеки України, вул. Ірининська, 6).

14.00 — Відкриття фото-документальної виставки «Спротив геноциду» про історію повстань українців проти сталінської політики колективізації (Український дім, вул. Хрещатик, 2).

22 листопада: 15.00 — скорботні заходи до 81-х роковин Голодомору 1932—33 рр. на території Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні»;

16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання та всеукраїнська Акція «Запали свічку пам’яті».

18 листопада 2014 о 11:06

Уперше за п'ять років влада і громадськість разом готують пам'ятні заходи із вшанування мільйонів жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні. Національні пам'ятні заходи 22 листопада 2014 року пройдуть під гаслом «Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у '33-му- непереможні сьогодні!»

Саме питанням підготовки та плану заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів був присвячений брифінг, який відбувся 17 листопада в Будинку Уряду. Участь у заході взяли учасники спільного з громадськістю організаційного комітету Міністр культури України Євген Нищук, Голова Українського інституту національної пам'яті к. і. н. Володимир В'ятрович, дослідник історії Голодомору, виконавчий секретар Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду '32-33 років в Україні к. і. н. Олеся Стасюк, волонтер Громадського комітету, координатор Громадського сектору Євромайдану Олена Подобєд-Франківська.

Учасники брифінгу наголосили, що День пам'яті жертв голодоморів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, який відзначається у четверту суботу листопада. Цього року цей день припадає на 22 листопада.

Як зазначив під час брифінгу Міністр культури Євген Нищук, з початку незалежності нашої країни страшні сторінки історії, пов’язані з голодомором українського народу, відкривалися щоразу більше, розкриваючи велетенські масштаби цієї трагедії. Над цим питанням працювали як фахівці Українського інституту національної пам'яті, Служби безпеки України, так і громадськими активістами. «Ці факти жахливі, але їх потрібно продовжувати відкривати. Бо якщо ти не шануєш пам'ять – ти не маєш майбутнього», — зазначив Міністр культури. Надзвичайно важливо, підкреслив він, що ініціатива йде від громадськості, молодих небайдужих людей. «Нам потрібно відкривати світові ці події, особливо з огляду на величезну увагу до нашої країни останнім часом», — підкреслив Євген Нищук.

Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович наголосив, що за останні чотири роки після приходу до влади В.Януковича, фактично не відбувалося спільного вшанування пам'яті жертв голодоморів на державному рівні: усі заходи організовувалися громадськістю без участі будь-якої державної влади, зокрема Громадським комітетом із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні, утвореним у 2010 році. «Але, попри бажання попередньої влади замовчати цю тему, вдалося зберегти традицію громадського вшанування», — зазначив Володимир В'ятрович. Так, згідно із соціологічними дослідженнями, з року в рік в Україні постійно зростає кількість людей, які визнають голодомор як геноцид: сьогодні вже понад 72% українців притримуються саме такої думки.

«Це одна з тих тем українського минулого, яка чи не найбільше об’єднує українців, — зазначив Голова УІНП. – І дуже важливо, що у поточному році навколо відзначення цього дня буде об’єднана і влада, і громадськість».

Він поінформував про заходи, заплановані на 18-22 листопада:

18 листопада, 12:00 — Урок пам'яті в Меморіалі жертв Голодомору «Опір українців вбивству голодом у 1932 -1933 рр» прочитає науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті, к. ф. н. Олександр Штоквиш (місце проведення: Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні», вул. Лаврська, 3);

19 листопада, 13:00 — акція «Нескорені голодом: забута боротьба» (місце проведення: Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні» вул. Лаврська, 3);

19 листопада, 18:30 — прем'єра французького фільму «Голодомор. Забутий геноцид» (місце проведення: Український дім, вул. Хрещатик, 2 ).

20 листопада, 11:00 — презентація книги «Голодомор 1932—1933 років в Україні за матеріалами кримінальної справи № 475» (місце проведення: Центр культури і мистецтв Служби безпеки України, вул. Ірининська, 6);

20 листопада, 14:00 — Відкриття фотодокументальної виставки «Спротив геноциду» про історію повстань українців проти сталінської політики колективізації (місце проведення: Український дім, вул. Хрещатик, 2).

Основні заходи відбудуться саме 22 листопада за участю керівництва держави.

Так, 22 листопада о 15:00 відбудуться скорботні заходи до 81-х роковин Голодомору 1932-33 рр. на території Національного музею «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні». О 16:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання та всеукраїнська Акція «Запали свічку пам'яті».

Організаційний комітет закликав мовників відмовитись від розважального контенту на телебаченні та радіо в День пам'яті жертв Голодомору 22 листопада.

Нагадаємо, Президент України П.Порошенко видав Указ «Про заходи у зв'язку з Днем пам'яті жертв голодоморів». План заходів та склад оргкомітету за участю громадськості Уряд затвердив своїм розпорядженням 12 жовтня поточного року. До складу об'єднаного організаційного комітету, який очолив Міністр культури Євген Нищук, зокрема, увійшли, члени Уряду, голови обласних державних адміністрацій, Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, від громадськості — В'ячеслав Брюховецький, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»; Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор права НаУКМА; Іван Васюник, співголова Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років в України; Василь Вовкун, режисер; Архієпископ Євстратій (Зоря), Українська православна церква Київського патріархату; Роман Круцик, член Товариства «Меморіал»; Отець Олекса Петрів, Українська греко-католицька церква; Стефан Романів, генеральний секретар Світового конгресу українців; Євген Сверстюк, дисидент, філософ, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»; Олеся Стасюк, к. і. н., виконавчий секретар Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років в України; Ігор Юхновський, академік, співголова Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років в України; Василь Марочко, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії НАН України, керівник Центру досліджень геноциду українського народу, Людмила Гриневич, доктор історичних наук, керівник Центру досліджень Голодомору НаУКМА, Олена Подобєд-Франківська, координатор Громадського сектора Євромайдану; Ярина Ясиневич, керівник