Одним iз головних ідеологів диявольського плану провокаційного знищення російського пасажирського літака (з яким погодився і затвердив Путін, що повинно було стати приводом для вторгнення регулярних російських військ в Україну і окупації її східно-південних областей) був заступник начальника ГШ ЗС РФ, начальник ГРУ генерал-лейтенант Сєргун Ігор Дмитрович, 1957 року народження.

На його рахунку — як підготовка операції захоплення південно-східної частини України, так і окупація російськими спецпідрозділами ГРУ і російськими найманцями-бойовиками окупованих територій Донецької і Луганської областей, які під керівництвом Сєргуна були перетворені на самопроголошені псевдореспубліки «ДНР» і «ЛНР». За анексію Криму президент Путін у квітні 2014 року нагородив Сєргуна орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ст., а від міністра оборони Шойгу Сєргун отримав медаль «За повернення Криму». 21 лютого 2015 року президент Путін своїм указом №91 присвоїв Сєргуну звання «генерал-полковник».

3 січня 2016 року, згідно з офіційною заявою Кремля, Ігор Сєргун (будучи абсолютно здоровим, ніколи не скаржився на серце) несподівано помер від серцевого нападу (інфаркт) у Підмосков’ї. Американська розвідувальна аналітична компанія Stratfor повідомила, що, згідно з її даними, Сєргун раптово помер у Лівані 1 січня 2016 року. За інформацією Financial Times, за кілька тижнів до раптової смерті Сєргун за дорученням Путіна конфіденційно відвідав Дамаск, де передав президенту Сирії Башару Асаду послання від президента Росії з пропозицією піти у відставку.

Тижнем раніше, 27 грудня 2015 року, від «раптової зупинки серця» на 53-му році життя помер соратник Сєргуна заступник начальника штабу Повітряно-десантних військ Росії генерал-майор Олександр Шушукін.

Саме Шушукін здійснював бойове планування і командування операцією захоплення Криму весною 2015 року. Брав участь у воєнній агресії Росії проти Грузії, і після анексії Абхазії і Південної Осетії був призначений командиром 4-ї гвардійської військової бази МО РФ на території Південної Осетії (лютий 2009 р. — жовтень 2013 р.). За проведення операції з захоплення Криму Шушукін був нагороджений (як і Сєргун) орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ст. і медаллю «За повернення Криму».

Військові експерти зазначають: є всі підстави вважати, що після кожної значимої злочинної операції Кремля (Путіна—Медведєва) таємний підрозділ ФСБ проводить за вказівкою Путіна серію «зачисток» в апараті вищого військового керівництва Росії. Масштаби воєнних злочинів Російської імперії в Грузії, Україні, Сирії, на Північному Кавказі, проти Польщі дають підставу стверджувати, що «похоронні марші російського генеральського зіркопаду» (генерали Іванов, Шушукін, Сєргун та багато інших — це окрема тема дослідження) тільки починаються.

За моїми даними, за час режиму Путіна—Медведєва понад 20 генералів і полковників, безпосередніх учасників і свідків їх злочинів — ліквідовані. У більшості російських генералів, причетних до злочинів Путіна, є два шляхи: 1. Втеча за кордон із проханням політичного притулку, свідчення Міжнародному воєнному трибуналу всієї правди про злочини Путіна. 2. Стати черговим «парашутистом», «утоплеником» або раптово померти від «інсульту», «інфаркту» чи загинути в ДТП. Вибір завжди є!

Згідно з висновком експертів Міжнародної групи Bellingcat, головну відповідальність за знищення літака «Малайзійських авіаліній» несе президент РФ Володимир Путін разом iз вищим командуванням Збройних сил РФ і лідерами самопроголошених так званих «ЛНР» і «ДНР».

Засновник групи Bellingcat Еліот Хіггінс заявив, що переданий прокуратурі Нідерландів у грудні 2015 року звіт містить достатньо повні дані про російських військовослужбовців 53-ї зенітно-ракетної бригади ППО Збройних сил Росії, причетних у різний спосіб до збиття малайзійського літака. Пресі передано цензурний варіант звіту, в якому обличчя цих військовослужбовців розмиті і подані їх неповні дані.

«Окрім того, нідерландській прокуратурі передана інформація, яку ще зарано оприлюднювати, але вона необхідна для слідства», — нагалосив Еліот Хіггінс.

Як відреагувала Росія на зазначені висновки розслідування? Як завжди — вона «біла і пухнаста», ні в чому не винна, а у всьому винна Україна, як і Польща — у катастрофі свого літака. МО Росії наполегливо повторює вустами речників, що «жоден комплекс, який стоїть на озброєнні Протиповітряної оборони, російсько-український державний кордон не перетинав».

Слідчі-криміналісти Міжнародної групи, яку очолює нідерландська прокуратура, зібрали і опрацювали понад мільйон документів. Аналіз доказів, на мою думку, дає підстави зробити однозначний висновок: збиття пасажирського літака рейсу МН-17 «Малайзійських авіаліній» Боїнг-777, що призвело до загибелі 298 людей, є терористичним актом, вчиненим Російською Федерацією.

Автор мав можливість вивчити всі матеріали звіту Bellingcat та окремі матеріали, які є в розпорядженні прокуратури Нідерландів і спецслужб НАТО, а також встановити повні установочні дані всіх російських військовослужбовців, причетних до збиття літака «Малайзійських авіаліній». Мною отримані нерозмиті фотографії цих військових та інші матеріали, які підтверджують, що злочинний наказ віддано вищим політичним і військовим керівництвом Росії для провокаційного знищення (теракту) російського пасажирського літака (але помилково збили малайзійський літак), яке повинно було стати приводом для вторгнення російських військ в Україну. Матеріали цієї частини приватного розслідування передані правоохоронним органам Польщі.

Цікаво, як би Путін виправдовував і назвав повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, яке було заплановано ГШ ЗС РФ на 18 липня 2014 року, у випадку навмисного знищення 17 липня 2014 року російським екіпажем «Буку» свого пасажирського літака та вбивство своїх співвітчизників?!

Не врятує Путіна і створена ним, за зразком повішеного іракського диктатора Саддама Хусейна (якого Путін робив спроби врятувати у 2002 році), особиста Національна гвардія у складі 400 000 чоловік. Звичайно, що за вчинені злочини Путін не буде, як Хусейн, повішений, але Міжнародним Воєнним Трибуналом у Гаазі має бути заслужено засудженим до довічного ув’язнення.

15 серпня 2014 року польський журналіст Рішард Маковський у своїй статті «Черговий звірячий теракт володарів із Кремля. Напад на літак «Малайзійських авіаліній» повинен торкатись передусім нас, поляків» писав: «... Я знову подумки повертаюсь до Смоленської трагедії. Тим більше що на цей раз ми маємо ситуацію, коли йдеться про інтереси Росії. Багато людей в Польщі впевнені, що катастрофа польського Ту-154М під Смоленськом була не трагічною випадковістю, а терактом. Послідовність подій: санкції США, м’які санкції Європейського Союзу, падіння акцій на Московській фондовій біржі, погрози Путіна і падіння малайзійського літака в таких умовах, що відповідальність за нього можна покласти на Україну, тому що воно відбулося на її території (так само, як Росія поклала всю відповідальність за катастрофу польського літака на його екіпаж. — Авт.). Зараз сепаратисти не дають доступу незалежним спостерігачам до уламків пасажирського лайнеру. Чотири роки тому не можна було підійти і до уламків президентського літака Ту-154М. Теракт проти літака «Малайзійських авіаліній» повинен торкатися передусім нас, поляків. Решта світу може бути наївною, але не ми».

Півтора місяця тому міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич на конференції «Сучасна політика: конфлікти і тероризм» в Торуні заявив, що «катастрофа літака президента Польщі Леха Качинського під Смоленськом була терактом. На сьогодні тероризм використовується проти західних держав як інструмент провокації потоку міграції з метою дестабілізації Європейського континенту. Після Смоленської катастрофи ми можемо сказати, що Польща стала першою жертвою тероризму в рамках сучасного конфлікту, який розігрується на наших очах. Ми прекрасно бачимо це на прикладі історії останніх десяти років. Без сумніву, збройному нападу на Грузію передувала внутрішня диверсія. Без сумніву, метою того, що трапилося під Смоленськом, було позбавлення Польщі лідерства, яке вело нас до незалежності. Черговими кроками були напад на Україну, окупація промислової частини країни, катастрофа літака «Малайзійських авіаліній», втручання в ситуацію в Сирії».

Офіційний представник Слідчого комітету Росії Володимир Маркін назвав «безглуздою» цю заяву Мацеревича, а прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков додав, що твердження Мацеревича є «голослівним, необ’єктивним і немає нічого спільного з реальними обставинами цієї трагедії».

...Народне прислів’я говорить: «Знає кіт, чиє сало з’їв». Коли керівники польського уряду в еміграції запитали у Сталіна, де перебувають польські офіцери, яких тримали у таборах і в’язницях НКВС, то Сталін відповів, що «вони втекли в Маньчжурію...». Як стало відомо згодом, «Маньчжурією» виявився Катинський ліс, де весною 1940 року було розстріляно майже 22 тис. польських військовополонених.

Багато хто бачив повне відео спецоперації під кодовою назвою «Спис Нептуна», яку проводили американські «Морські котики» в ніч на 1 травня 2011 року в передмісті Абботтабаді у Пакистані, в ході якої був убитий лідер ісламської терористичної організації «Аль-Каїда» Усама бен Ладен. Міні-камери, закріплені на шоломах бійців, відображали кожну мить операції, яка передавалася через супутник у Вашингтон. Президент США Барак Обама з віце-президентом Джо Байденом та членами групи національної безпеки країни спостерігали в прямому масштабі часу за ходом операції впродовж 40 хвилин у залі ситуаційного центру Білого Дому.

Обама не був першим. За моїми даними, роком раніше, 10 квітня 2010 року, прем’єр-міністр Росії Путін разом iз керівниками спецслужб у режимі онлайн упродовж 25-30 хвилин слідкував за ходом операції «Іван Сусанін» спецназу ГРУ і ФСБ по знищенню літака Ту-154М з президентом Польщі Лехом Качинським на борту. Думаю, що незабаром світ побачить зазначене відео Путіна, як свого часу зміг ознайомитися з таємними документами його кумира Сталіна і Берії про розстріл польських військовополонених весною 1940 року.

Не дивно, що Росія монополізувала розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом авіакатастрофи польського літака, яке до цього часу не завершене. Окрім того, польській стороні, незважаючи на неодноразові прохання, так і не повернуті уламки літака, який є власністю Польщі, не передані оригінали записів усіх розмов і бортові самописці літака, не надані всі матеріали досудового слідства.

У ході розслідування обставин збиття пасажирського літака «Малайзійських авіаліній», проведеного українською урядовою комісією (технічна частина), СБУ (досудове слідство) та розвідданих, отриманих спецслужбами США, Великої Британії та ФРН, встановлено, що малайзійський літак збив російський екіпаж ПЗРК «Бук» М1, який був доставлений в Донецьку область України російськими військовими 53-ї зенітно-ракетної бригади Збройних сил Росії з Курська. Ракета була запущена в районі Сніжного, Донецької області, яке окуповане російськими військовими.

Докази, встановлені СБУ, та отримана мною конфіденційна інформація дають підстави стверджувати, що Генштаб ЗС РФ розробив диявольський план збиття одного зі своїх пасажирських літаків: «Аерофлот» AFL-2074 Москва — Ларнака або рейс Москва—Ростов-на-Дону, які приблизно в той же час здійснювали політ у повітряному просторі України.

Знищення російського літака мало спровокувати в Росії масове громадянське обурення, сплеск ненависті до України і відвернути від неї світ, який підтримує її у війні з Росією. А головне — все це мало стати виправданням в очах світової спільноти повномасштабного вторгнення в Україну регулярної армії Росії, частини якої були сконцентровані вздовж усього російсько-українського кордону, заради «припинення варварських дій українських націоналістів і київської хунти», «порятунку російськомовного населення та етнічних росіян» i «стабілізації обстановки у зоні воєнного конфлікту».

План вторгнення був розроблений Генштабом ЗС РФ, затверджений президентом Путіним і планувався на 18 липня 2014 року, наступного дня після збиття російського пасажирського літака. Окупація південно-східних областей України російськими військами мала бути завершена до Дня незалежності України — 24 серпня.

Підтвердженням цього, зокрема, є карта ГШ ЗС Росії з планом окупації 8 областей України, оприлюднена мною 30 січня 2016 року. Спецслужбами України та розвідками НАТО встановлені російські генерали та старші офіцери, які беруть або брали безпосередню участь у формуванні та організації бойових дій російсько-окупаційних військ на тимчасово окупованих територіях України.

Відтак російському екіпажу був відданий наказ розгорнути установку ПЗРК «Бук» М1 в районі Первомайського. Населений пункт iз такою ж назвою розташований і в північно-східному напрямку на відстані близько 20 км від Донецька. Російський екіпаж, не знаючи місцевості, переплутав населені пункти і перемістився в протилежному напрямку від Донецька на 70 км. Про це свідчить також нелогічний маршрут пересування «Бука» територією України — установка з російським екіпажем перетнула російсько-український кордон у Луганській області, потім була доставлена на захід від Донецька, в подальшому повернулася на схід до кордону між Донецькою і Луганською областями.

Розміщення установки «Бук» у населеному пункті Первомайськ, саме на захід від Донецька, враховуючи його тактично-технічні характеристики, дозволило б здійснити ураження ракетою одного з російських пасажирських літаків, який летів iз Москви у повітряному просторі України, з подальшим падінням уламків літака на територію України, контрольовану українськими силами АТО.

17 липня 2014 року майже одночасно, в одному і тому ж місці повітряний простір над Донецькою областю перетинав не лише літак рейсу МН-17 «Малайзійських авіаліній», а й російський пасажирський літак авіакомпанії «Аерофлот», який слідував рейсом AFL-2074 Москва — Ларнака (Кіпр). Такий самий цивільний «Боїнг», однаково розфарбований, в одному і тому ж самому ешелоні повітряного простору. Характеристики польоту цих рейсів були практично одинакові: малайзійський літак летів на висоті близько 10 100 метрів, зі швидкістю 909 км/год, а російський — на висоті 10 600 м, зі швидкістю 768 км/год.

Саме для ураження цілей на таких висотах і був завезений ПЗРК «Бук» М1 Збройних сил Росії. Нагадаємо, що 14 липня, за три дні до цього, в Луганській області на висоті 6,5 км був збитий транспортний літак Ан-26, а 16 липня — штурмовик Су-25 ВПС України, який летів на висоті 6,2 км. Обидва українські літаки були збиті російськими військовими за допомогою ЗРК російського виробництва, завезеними на окуповані території з Росії.

О 16:09 17 липня в районі села Новоніколаєвка маршрути цих рейсів пересіклися. Згідно з розвідданими, російський екіпаж «Бука» помилково заїхав не до того Первомайського (населених пунктів із такою самою назвою на Донеччині аж сім (!). Мав прямувати до села Первомайське Ясинуватського району, але через помилку екіпаж заблукав і поїхав до смт Первомайськ, яке підпорядковано Сніжненській селищній раді.

Ні російський екіпаж «Бука», ні керівник російських найманців, так званий міністр оборони ДНР Ігор Гіркін, не знали справжньої мети спецоперації і цілі для знищення. Від своїх керівників і кураторів вони отримали дезінформацію про політ у цьому районі українського військово-транспортного літака, на борту якого буде «натовське озброєння для бандерівців», який необхідно знищити. Після падіння уламків літака Гіркін по мобільному телефону доповів кураторам з ГРУ Росії про успішне завершення операції.

Міжнародна група Bellingcat, яка займається розслідуванням військової тематики передала, прокуратурі Нідерландів, яка очолює міжнародну слідчу групу (YIT) Звіт, у якому викладені повні імена, прізвища, звання і посади майже двадцяти російських військових, причетних до знищення малайзійського «Боїнга» під Донецьком. Із числа завезених в Україну «Буків» саме так званий «Бук 3х2» збив малайзійський літак. Цифри «3 і 2» були не зафарбовані і не затерті на правому борту одного із ПЗРК «Бук» М1, тому він у Звіті групи Bellingcat так і називається.

У Звіті викладена детальна інформація про структуру командування 53-ї зенітно-ракетної бригади, яке надало «Бук» своїм підлеглим для знищення пасажирського літака. Надана також інформація про 14 офіцерів другого дивізіону 53-ї бригади, в тому числі і про командирів розрахунків установок «Бук», які входили у цей дивізіон.

Встановлено 10 російських офіцерів, які віддавали наказ на використання ПЗРК «Бук» М1 («Бук 3х2»), а також тих російських військових, які обслуговували цей «Бук». Відомі імена і тих командирів, які давали розпорядження про транспортування і переміщення зазначеного «Бука» по території Росії і України.

Міжнародні експерти наголошують, що за збитий малайзійський літак несе відповідальність вище керівництво Збройних сил РФ, а саме: Верховний головнокомандувач, президент Росії Володимир Путін, міністр оборони Сергій Шойгу, його перший заступник, начальник ГШ генерал армії Валерій Герасимов (внесений в санкційний список ЄС і Канади та заочно арештований Шевченківським райсудом міста Києва і оголошений у міжнародний розшук), заступник міністра оборони генерал армії Аркадій Бахін (включений у санкційний список ЄС і Канади), заступник начальника ГШ ЗС РФ, начальник ГРУ генерал-полковник Ігор Сєргун, головнокомандуючий Сухопутних військ генерал-полковник Олег Салюков, командуючий військами Західного військового округу генерал-полковник Анатолій Сідоров (включений у санкційний список України), його заступник генерал-майор Віктор Остахов, командуючий військами ППО Сухопутних військ генерал-лейтенант Олександр Леонов, командуючий 20-ї Гвардійської Загальновійськової армії Західного військового округу генерал-майор Олександр Чайко (з 8 липня 2014 року, до нього командуючим був Олександр Лапін). Безпосередньо наказ на збиття літака надійшов від командування ПС і ППО РФ.

Прізвища, звання членів російського військового екіпажу ПЗРК «Бук» М1 («Бук 3х2»), які збили малайзійський літак, також встановлені. За моїми даними, відразу після збиття літака командування ППО Росії видало наказ про переведення екіпажу «Бука» до Сибірського військового округу, у Забайкалля, для проходження подальшої служби. Але до нового місця призначення ніхто з екіпажу так і не прибув. Товариші і друзі по службі не можуть знайти ні офіцерів, ні солдатів. Екіпаж — випускники Ярославського зенітно-ракетного училища. Однокурсники теж не можуть їх знайти.

Згідно з інформацією з конфіденційних джерел, близьких до розвідки ППО Росії, весь екіпаж був «зачищений» спецгрупою ФСБ. Рідні й близькі друзі розшукують їх місце поховання.

Освічена Європа давно знала, що московити ніколи не мали слов’янського походження. «Cтоит русского хоть немного поскрести, как он все-таки оказывается татарином», — говорив Карл Маркс і додавав: «Название Русь узурпировано московитами. Они не славяне и вообще не принадлежат к индогерманской расе, они intrus (незаконно вторгшиеся), которых требуется опять прогнать за Днепр». Такої ж думки притримується і наш сучасник В. Білінський, який пише, що Москва «поцупила у Києва його законну назву «Русь».

Президент російської академії наук граф Уваров у XIX ст. розкопав 7729 курганів, які належали етносу Московії з VIII до XXI століття. Ті кургани належали мирянському (фінському та татарському) етносу... «Слов’янського духу на землі Московії у ті віки і не чути».

Отже, московіти — то є народ мирянського та татарського походження, а не слов’янського.

«Московия — Русь тайги, монгольская, дикая, звериная», — каже граф Олексій Толстой, хоча слово «Русь» тут відверто вжито недоречно. Московитам притаманні певні монголоїдної раси, українцям — європейської», читаємо у Павла Штепи.

А що ж ми, українці? Разом iз білорусами, поляками, болгарами ми є слов’яни і входимо в європейську сім’ю народів, на відміну від азіатів-московитів.

Освічена Європа та й самі росіяни відверто глузували з приводу інтелектуальних здібностей московитів. «Русский человек имеет слабую мозговую систему», — відзначав Нобелівський лауреат Павлов. «Ленин без тени смущения называет своих соотечественников «дураками» и «идиотами», которые способны лишь на элементарно-примитивную работу», — говорить дослідник життя і творчості Ульянова-Леніна Волкогонов. Нічого дивного, про російський дурнів ще наш земляк Микола Гоголь згадував.

А ми додамо, що єдине, що вміють робити ці «дураки и идиоты», — це брати в руки зброю та нищити своїх сусідів, як-то грузинів, молдован, українців, поляків, фінів, киргизів, казахів, японців, китайців... Це вони роблять охоче в усі часи свого існування.

Російський письменник Іван Аксаков у 1848 році писав про московського чоловіка: «Він... вельми дурний, неписьменний, недогадливий, сонний і дивиться, як колода». А ще «перепиваються і п’яні до огиди».

У 1700 р. у Відні видана книга Й. Г. Корба, у якій спостережливий мандрівник писав, — що московити: «не мають почуття гідності, неосвічені, мають в’ялий і тупий розум». А ось записки французького дипломата XVIII ст. Деляневіля про москалів: «Справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбиві».

Російський політолог Володимир Познер у програмі РТР ще в 2007 говорив: «Россия — страна дураков» і запропонував «определить День дураков и сделать его национальным празником».

Московити у своїй природі настільки дурні, що проживши в Україні багато років, неспроможні опанувати українську мову навіть на рівні розмовної. Біблейна істина: «Варвар означает чужестранца, не говорящего язиком туземной страны».

Не дали нічого світові московити в галузі мистецтва. В той час, як Європа захоплювалася полотнами Рафаеля і Тіціана, скульптурою Мікеланжело і Леонардо да Вінчі, Московія ледве спромоглася на картини Рубльова, майстерність якого нагадує не найкращі зразки візантійського мистецтва. «Греческую живопись, которую в 1812 году мы видели в Смоленске и в Москве... у нынешних греков искусство ушло не дальше простого ремесла», — стверджує блискучий знавець європейського мистецтва Анрі Бейлі (Стендаль), який разом iз Наполеоном побував у Москві і не знайшов там нічого такого, що могло б зацікавити його, як поціновувача мистецтва.

Водночас європейці, які відвідували Україну та залишили після себе письмові свідчення (понад 350 творів), пишуть про природну кмітливість, шляхетність та освіченість українців. «Усі вони досить кмітливі, але саме в тих справах, які вважають для себе корисними», — каже Гійом Де Боплан. «Усі вони (українці), за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб», — каже Павло Халебський, який мандрував Україною дещо пізніше від Боплана.

Навіть потрапивши під іго Московської орди, українці ще довго зберігали і свою культуру, і свою освіченість, і свою духовність. Не випадково, що ще в другій половині XVIII ст. українські художники Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський були вчителями у Петербурзькій школі живопису. Говорячи про одного з них, Олександр Бенуа писав: «Дещо в житті самого Левицького сприяло розвиткові його таланту, — так, походження його з місцевості і середовища набагато культурнішого, ніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом iз Малоросії».

Але результати «воссоединения» не могли не позначитися на культурному розвитку українства. Великої шкоди завдавала русифікація українців. «Вообще денационализация сводится на дурное воспитание, на нравственную болезнь, на мерзость запустения... безнравственность, оподление», — писав Олександр Потебня.

Великоросійський шовінізм, якому «немає, здається, нині рівних у Європі і не тільки в Європі, але навіть в Азії», — говорив Г.І. Петровський у своїй промові в Російській думі 20 травня 1913 р. І далі зазначав, що в результаті перебування України під ігом «Перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці».

Та й що могла дати дика, ординська країна цивілізованій нації, яка за трагічних обставин попала під її іго, якщо навіть великорос Чаадаєв у XIX ст. писав про російську культуру: «Отшельники в море, мы ничего ему не дали, ничего не взяли у него, не приобщили ни одной идеи к массе идей человечества, ничем не содействовали совершенствованию человеческого разумения, исказили все, что сообщило нам это совершенствование».

Незважаючи на те, що Іван Грозний «сдался мучителем, коему едва ли найдем в самих Тацитовых летописях», московські люди терпляче та покірно, як барани, чекали, поки цар переріже їм горлянку.

Звернiмося ще до кількох свідчень офіційного історика Росії Миколи Карамзіна (1766—1826), який, між іншим, отримував від царя Олександра I дві тисячі рублів на рік. «Таков был царь». Если он не превзошел всех в мучительстве, то они превзошли всех в терпении, ибо считали власть государеву властию божественною и всякое сопротивление беззаконием». Хоча тут же «были страшные злодейства: голодные тайно убивали и ели друг друга». А цар, Іван Грозний, просидівши на престолі 33 роки, 24 з них провів у війнах. «Сила народного повиновения есть сила государственная» — робить висновок історик. А хіба зараз не так думають у Москві?

Ось ще приклади рабської психології московіта. «Мы, русские, преданы царем и милосердным и жестоким» — говорить князь Сучарський. «В доказательство... рассказал, что Иоан... велел за малую вину одного из знатных людей посадить на кол: что сей несчастный жил целые сутки, в ужасных муках говорил с женою, с детьми и беспрестанно твердил: «Боже! Помилуй царя». А коли цар захворів, «молились о нем самые опальные семейства, вдовы и сироты людей, невинно избиенных». А коли сконав: «Не стало государя», — роздалося в Кремле, народ завопил громогласно».

Ну а коли не стало Сталіна, хіба не так «завопил» той же народ, затоптавши декілька сот «вєрних сталінцев»?

А у нас? Богдана Хмельницького у демократичний спосіб обрали гетьманом лицарі-козаки. Так обирали гетьманів, кошових, отаманів і всяку старшину війська козацького. А коли отаман не виправдовував довіри, козаки його могли стратити. «Рада у запорожских козаков была высшим административным законодательством и судовым органом; приговор рады был приговором всего войска и, как такой, был обязателен для всех членов войсковой общины». «Рады происходили — 1 января каждого нового года, в храмовый праздник Сечи, Покрову, на 2-й или 3-й день Великодня», то есть св. Пасхи, а сверх того всякий день и во всякое время по желанию товариства или простой «Сироты». Ось так описує звичаї нашого народу, абсолютно відмінні від звичаїв Московії, блискучий історик, академік Яворницький.

«У вас царь — у нас — демократия, никогда не будем братьями», — каже наш сучасник, і з цим не можна не погодитись, бо Московія у всі часи була є і буде, за висловом Михайла Слабошпицького, «буцегарня по імені Росія».

У всі часи орда нищила свободу в Україні. Як тільки Богдан Хмельницький почав боротьбу за визволення України, «московское правительство сосредоточило под Путивлем 15000 человек...», бо московіти «хотели ляхам помогать». Та війна могла закінчитися так, як Коліївщина, коли гайдамаки повірили, що російські війська прийшли їм на допомогу, а натомість московіти по-зрадницькому пов’язали Гонту і Залізняка і віддали їх у руки катам. «Сердце кровью обливается от этой подлости русских», — писав Олександр Герцен.

Московити завжди, при будь-якій нагоді, з лютою ненавистю нищили українців. Так, у 1169 році Андрій Боголюбський напав на Київ, вирізав жителів, у тому числі жінок та дітей. Московити «в течение трех дней грабили не только жителей и дома, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский, Десятинный, похитили иконы, ризы, книги, самые колокола».

Далі настала черга Новгорода. Костомаров у творі «Две русские народности» доводить близькість древніх українців та новгородців. «Поразительное сходство юного (древньоукраїнського. — Авт.) наречия с новгородським, котрого нельзя не заметить и теперь». І далі: «Новгород был всегда родной брат юга», на відміну від Московії, де з моменту зародження країною одноосібно править цар, імператор, вождь чи президент, у Києві та Новгороді існував демократичний устрій. Тут «князь был необходим, но князь избирался и мог быть изгнан, если не удовлетворял тем потребностям народа, для которых был нужен». Вищим органом влади і в Києві, і Новгороді була загальна рада-віче.

І ось на цей острів свободи «зверь» і «мучитель» (Карамзін) направив свій гнів.

Розгромивши військову силу новгородців, Іван Грозний вчинив свою чергову криваву оргію. «Судили Иоанн и сын его таким образом: ежедневно представляли им от пятисот до тысячи и более новгородцев, били их, мучили, жгли каким-то составом огненным, привязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целыми семействами, жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники московские ездили по Волхову с копьями, баграми и сокирами: кто из вверженных в реку всплывал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились общим грабежом. Воины... ограбили палаты, келии, церковь Софийскую: взяли ризну, казну, сосуды, иконы, колокола, однажды и другие храмы в монастырях богатых». Не криючись, «великий государь говорив: «Все мои московиты — воры». Пізніше Олександр III говорив: «Тот не русский, кто не поет и не крадет».

Не відстав від свого попередника й інший московський катюга, Петро I. «С Петра I начинаются особенно поразительные и близкие нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса, зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живыми в землю, распутничает, мужеложствует... сам забавляясь, рубит головы, ... разоряет Россию и казнит сына», — читаємо у Льва Толстого.

Про «генералісімуса» Суворова, який своїми походами на Італію привів Наполеона в Москву, Державін писав: «Где были грады — стали гробы!». Коли у московита була можливість, він ставав звіром, садистом ненаситним. «Може ти, москалю, і добрий чоловік, але шинеля твоя — злодій», — говорили в Україні від часів нищення Батурина і до наших днів, а особливо гіркий часник і зараз називають «москаль».

Коли «руській чєловєк» увірвався в Батурин 2 листопада 1708 року, він вчинив терор, до якого не вдавалися навіть у часи Золотої орди. «Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки і діти на вістрях шабель»... Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів. Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Садистська жорстокість ніколи не полишала татарина-москаля. От як події московсько-чеченської війни у XIX ст. описує учасник тієї війни російський письменник Лев Толстой у повісті «Хаджі Мурат»: «В ауле был» слышен неистовый рев женщин, оплакивавших своих близких. Мечеть и родник с питьевой водой были загажены... Мальчик был проткнут штыком в спину. О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, не было чувством ненависти. Это была гадливость, такое удивление перед нелепой жестокостью русских, что убивать этих человекоподобных существ было таким же естественным чувством, как необходимость убивать крыс, ядовитих змей, ядовитих пауков, бешенных волков. Это было такое же естественное чувство, как инстинкт самосохранения».

І на цьому «руській чєловек» не заспокоївся. Уже у наші часи під час чергової війни проти Чечні він проявив себе у повній «красі». Змінилися лише знаряддя. Замість сокири москаль тепер діє з допомогою танків. Тепер – і на загарбаних ним територіях Криму та Донбасу.

Жорстокість московитів є їх ментальністю. «Жестокость форм революции я объясняю исключительно жестокостью русского народа», — писав Олексій Горький у брошурі «О русском крестьянстве» і далі: «темен русский народ, жестока... русская толпа».

Москва не зупиняється і перед проведенням терористичних актів стосовно осіб інших держав. Спочатку вона отруїла Богдана Хмельницького, а уже в XX ст. знищила Петлюру, Євгена Коновальця, Бандеру, які не були громадянами Росії, а ще недавно — громадянина Англії Литвиненка, до вбивства якого безпосередньо, за даними англійського уряду, причетний Путін.

Колись американський політолог Збігнєв Бжезінський зазначив, що на віддалі 5 км від обласного центру уже біля «ізб» немає туалетів, і стоять ті «ізби» «чорніше чорної землі», в щілинах між почорнілими дерев’яними конструкціями — море тарганів, біля «ізб» немає жодної фруктової деревини, а в городах (якщо вони є) — лише картопля та капуста. Подивіться будь який фільм про російську «дєрєвню». Сумна картина!

А в нас? «Неначе писанка село... Садок вишневий коло хати» і нарядно одягнена господиня та охайні діточки.

Розмовна мова московита — матерщина. «Матом в Рассеи не ругаются — на нем разговаривают», — каже москаль.

А у нас? Як відзначають Олександр Довженко та Олесь Гончар — навіть «черкнутись» (згадати чорта) вважалося за гріх. Хіба що «бий тебе сила Божа» або «нечиста сила».

«Чиновники живуть більше злодійством, ніж на свою платню»

За всі часи існування Московії чиновники були найпершими і найбільшими злодіями. Цю особливість добре знали європейці. Так, Фрідріх Енгельс у своїй праці «Про соціальне питання в Росії писав: «Адміністрація давно зіпсована до самих кісток; чиновники живуть більше злодійством, хабарами і здирством, ніж на свою платню». «Корупция, разлагавшая буквально всю систему власти», — це вже про СРСР каже Борис Єльцин.

Корупція в Україні не впала з неба. Наші чиновники навчились корумпованості у «старших братьев». Це московська зараза, яка прийшла на нашу землю з Московії і від якої Європа відбивалась, починаючи з XVI ст.

Росія «займає перше місце у світі за кількістю ув’язнених (мільйон осіб), чотири мільйони росіян бомжує, три мільйони жебракує, мільйон наркоманів».

І на тлі цього жирує московська церква. «На сьогодні московська патріархія — потужна бізнесова імперія, що займається збутом тютюну, алкоголю, алмазів, нерухомістю, туристичним і готельним бізнесом», а патріарх Гундяєв пов’язаний iз КДБ (тепер ФСБ) і вірно служить іроду-царю.

Питання появи фашизму не як назви, а явища по-суті зародилося ніде інше, а в Росії, і не в наші дні, а з моменту виникнення цієї «імперії зла».

Будучи країною фашизму, особливо в період більшовизму, Московія називала фашистською кожну країну, на яку нападала. Так фашистською, на думку Москви, була Польща.

Спочатку про главу Польщі Пілсудського, під керівництвом якого поляки розгромили Московську орду у 1920 році, говорили як про «буржуазного контрреволюционного националиста», далі була характеристика Польщі як фашистської держави.

У свій час Москва називала фашистами прибалтів, чехів, угорців, японців, китайців, грузин — всіх, на кого нападала ця «звірюка з звірюк» (П. Тичина).

Фашистською, на думку Москви, була Фінляндія, на яку орда напала у 1939 році, а про доблесних захисників своєї вітчизни, воїнів УПА сам «отец всех времен и народов» говорив: «Відомі факти виступів петлюрівців та інших українських націоналістів на боці народу. Вони цілком перейшли на бік німецьких лиходіїв». Соратник Сталіна Микита Хрущов називав воїнів УПА «українсько-німецькими націоналістами».

Напавши на Україну в 2014 році, Путін, як колись Гітлер говорив щодо німців, які проживали на сусідніх територіях, заявив: «Мы защищаем русских и русскоязычное население», а вся підконтрольна йому медіа заволала: «В Украине к власти пришли бандеровцы-фашисты».

То яка ж країна насправді є фашистською, яка країна з моменту свого створення (XIII ст.) і до наших днів здійснює нищення сусідніх народів? Звісно, це Московія.

Знатний чорносотенець Шульгін, який аплодував Радянському Союзу як продовжувачу Російської імперії, заявив у 1927 році: «Я є російський фашист. Засновником російського фашизму я вважаю Столипіна». А історик і філосов Георгій Федотов додає: «Фашизм є єдиний лад, здатний утримувати існування каторжної імперії».

Сучасний лідер фашизму той, про кого Ліна Василівна Костенко сказала:

І смерть і жах і крик і сльози

І клекіт хижої орди

Маленький сірий чоловічок

Наніс нам чорної біди.

Це звір потворної породи.

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?

Сьогодні ми, а завтра ви!

Хорватський письменник Ю. Крижанич, який прожив у Росії майже 20 років, зазначає: «всі народи цураються цього царства й народу», а голландець Я. Страйс писав: «Нема народу більш жорстокого, аніж московити».

Свого часу, як зазначав Олександр Герцен, «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва, а лучше Петербург, обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей». А що робити нині, коли Москва, цей уламок Золотої Орди, порушує усі норми та закони міжнародного життя? Герцен радив: «Если же Россия останется... под палкой полиции, без суда, без прав, управляемая ординарцами и писарями,... тогда не только Польше, не только Украине не следует оставаться с Россией, но следует или соединиться, идти на Москву и разгромить все это исполинское здание рабства».

А що робити нам, нинішнім українцям у цій ситуації? Нам, нащадкам тих, про кого той же Герцен писав: «Запорожцы были славянские витязи, витязи — мужики, странствующие рыцари». Отже, нам, нащадкам козаків, випала доля захищати свою землю, бо ж то є істина: «Борітеся — поборете, Вам бог помагає!».

«Ніхто в світі не відчуває так волю, рівність і братерство, — писав свого часу Ілля Рєпін. — Усе своє життя запорожці залишалися вільними і нікому не корилися». Ця особливість волелюбності та патріотизму була притаманна і славним воїнам УПА. «Ніхто не потрапить цього зрозуміти, не потрапить уявити собі, як упівець, хворий, голодний, босий, часом з 1-2 набоями в рушниці «іде до бою темної ночі», — говорив генерал Павло Шандрук.

Не буде перебільшенням сказати, що одним із рушіїв національного відродження, ствердженням державності було гасло, притаманне лицарям-козакам, гетьманам Хмельницькому і Виговському, Мазепі і Орлику, Костю Гордієнку та січовикам, героям Крут та героям Небесної сотні, а також воїнам АТО, апостолу правди Тарасу Шевченку та шiстдесятникам, гасло, яке висказав Микола Хвильовий, те гасло, яке відображає суть нашої боротьби — «Геть від Москви!».

УМ

— Володимире Устиновичу, розкажіть про себе.

— По материній лінії — ми козацького роду. Після розгрому Запорозької Січі моїм пращурам було виділено землю на Чернігівщині. Один із прадідів — Пилип Власенко — був заступником Максима Кривоноса під час Коліївщини... Нас у роду п’ятеро братів.

Народився я під час війни — в 1943 році в селі Стара Басань Чернігівської області. В сусідніх Пісках (батьківщині Павла Тичини) німці спалили в церкві людей. Така ж доля чекала й нас із мамою та інших односельців. На щастя, хтось заступився — мама вирвалась зі мною з Басанської церкви, разом з іншими ми вціліли. Згодом потрапили в Західну Україну, були поблизу Львова. Потім нас заслали в польський концтабір «Майданек». Коли розбомбили концтабір, мама зі мною i якоюсь полячкою добиралася через болота знову в Західну Україну.

— Як складалася доля після закінчення війни?

— У 14 років у Києві я вступив до будівельного технікуму, по закінченнi якого потрапив на... Байконур, де півроку, у 1963-1964 роках, брав участь у будівництві пускових майданчиків. Там, у Казахстані, «хапанув» чималу дозу радіації. Крім того, поруч були ракетні установки з токсичним паливом, i час від часу траплявся його витік...

У той час суперсекретно в СРСР розроблялася програма будівництва стаціонарних станцій на Місяці. Ми як будівельники готувалися до цього. Згодом і ми, й американці, які розробляли подібну програму, чомусь досить різко й швидко її «заморозили».

Згодом я повернувся в Україну, став головним інженером «Домоуправління» № 211, а через півтора року — головним інженером Московського райжитлоуправління (нині це Голосієвський район). Із часом здобув декілька вищих освіт: закінчив Будівельний інститут, Київський держунівеситет ім.Т. Г. Шевченка (юридичний) та Інститут народного господарства (економічний факультет). Навчався на заочно-вечірніх відділеннях. Працював у «Мінмонтажспецбуді», став начальником відділу кадрів у двохсоттисячному колективі, розкиданому по всій Україні: ми обслуговували й об’єкти народного господарства, і військові.

— Коли сталася аварія на ЧАЕС, вас відразу кинули на амбразуру?

— Оскільки я відповідав і за організацію праці й мав відповідні допуски, то в перший же день після аварії мене викликав заступник міністра «Мінмонтажспецбуду» Олександр Штундель i каже: «Шидловський, треба їхати!». А я ж — ще й секретар парторганізації, у партію поступив ще 21-річним юнаком. Відверто кажучи, з керівництва мало хто хотів туди їхати, бо прекрасно розуміли, що таке радіація. Під вечір 26 квітня я був уже на місці. До речі, мої брати — Валерій та Ігор, працівники МВС, — прибули в Прип’ять наступного дня. Мені довелося керувати роботою з монтажу й будівництва саркофага. Ми залучали високваліфікованих робітників і керівників, яких раніш посилали у відрядження за кордон. Вони мали досвід у будівництві заводів та атомних електростанцій. Я особисто бував, зокрема, в Африці, у Сомалі, у Нігерії (в Аджабі), курирував будівництвом заводу.

Вразило те, що у Прип’яті високо в небо йшов багряний вогняний стовп, люди дивилися на палаючий реактор, не розуміючи смертельної небезпеки радіації. Після вибуху реактора панував хаос! Нещасні жителі Прип’яті не знали, що робити. Міліціонери, яких направили сюди слідкувати за порядком (серед них й два мої брати) — були вдягнені в звичайну форму й лише на третю добу їм видали... звичайні марлеві пов’язки. Із цих трьохсот «спартанців» до сьогоднішнього дня дожило близько 40 чоловік, із них більшість — інваліди.

— Коли розпочалося будівництво саркофага?

— Проектну документацію ми розробили за місяць. На заводах «Стальконструкцій» Міністерства УРСР «Мінмонтажспецбуд» уже в серпні 1986 року почали виготовляти елементи конфорсних стінок. Робили збірки вісімдесятиметрових стінок на промислових майданчиках, потім розбирали й тягнули на місце призначення. У Союзі тоді була спеціальна військова техніка для переміщення масивних конструкцій, але не було кранів для їх підняття. Тож довелося закуповувати в Німеччині крани Demag вантажопідйомністю до 200 тонн iз висотою підйому понад 100 метрів! Будівництво саркофага закінчили у грудні цього ж року, адже працювали в три зміни.

— У чому унікальність першого саркофага?

— У процесі ліквідації аварії, у важких умовах були проведені надскладні (у світовій практиці немає аналогів) роботи з консервації зруйнованого енергоблока. Саркофаг — це унікальна споруда: під час будівництва було укладено більше 30 тисяч кубометрів бетону, змонтовано шість тисяч тонн металевих конструкцій. Також його оснастили необхідним обладнанням — діагностичною апаратурою та засобами контролю.

— Дорогою ціною аварія на ЧАЕС призупинила амбітні плани керманичів Союзу...

— Так, плани щодо атомної енергетики були дуже масштабні. Лише на території Чорнобильської станції «наполеонівські» плани передбачали побудову 16 енергоблоків! На щастя, встигли збудувати лише чотири. Покійний академік Валерій Легасов (з яким я неодноразово спілкувався, як у Чорнобилі, так і в Москві) чи не єдиний, хто мав «здоровий глузд» i був категорично проти такої алогічної програми. Своїм опонентам він нагадував, що в геологічних умовах Чорнобиля, в умовах розливу річок, — робити цього не можна. До речі, дивною є його смерть у 1988 році: його знайшли вдома повішеним, а поруч — диктофон із записом маловідомих фактів стосовно катастрофи на ЧАЕС. Фактичною її причиною стала незгода з політикою безпеки на АЕС у цілому і найвірогідніше, що за принциповість цю мужню людину просто знищили.

— Чим ви займалися після 1986 року?

— По завершенні будівництва саркофага мені спало на думку об’єднати всіх ліквідаторів, тож у 1988 році я організував РПТ (республіканське професійне товариство) «Чорнобиль». І це була єдина організація чорнобильців, яка займалася господарською діяльністю з вирощування i переробки сільгосппродукції. По всій Україні, включно до «обвалу» у 1995 році, ми будували міні-заводи з переробки м’яса та овочів, також робили млини й пекарні. Розбірні конструкції постачав нам Світловодський завод, а обладнання брали в Росії.

Прибутків ми брали лише 20% (тоді, як інші будорганізації — 40%), але з умовою, що наша продукція частково буде йти чорнобильцям. Зокрема, у Вінницькій, Кіровоградській та Чернігівській областях нашим ноу-хау був випуск спеціального напою на основі лімфовузлів: у трилітрові банки з напоєм шипшини додавали цей спецекстракт. І люди реально оздоровлювалися! Цю програму навіть почав курирувати Костянтин Масик, колишній перший віце-прем’єр-міністр України. Проте в 1996 році програму довелося згорнути через брак фінансів. Наші підприємства будувалися по селах на основі колгоспів і радгоспів. Зараз вони позалишалися — змінилися лише власники.

У нашій організації «Чорнобиль» спочатку налічувалося 25 тисяч, а зараз їх залишилося — менше 1800 осіб. Із часом розвелося дуже багато «заробітчан»: вони їдуть туди, заробляють гроші в зоні, а потім правдами й неправдами влаштовуються на стаціонарне лікування у медзаклади чи радіаційні центри, згодом вибивають собі інвалідність (або купують), а отже, і пільги.