Життя наших морпіхів на передовій. ч. 1.

До Водяного, що під Маріуполем, я прибув під час оcтанніх холодів цієї затяжної весни після кількаденного перебування у сусідньому селищі Широкині (Читати: #ЗавждиВірні – Морська піхота. Війна в Широкині). Село розташоване усього за 15 хвилин їзди (12 кілометрів) від індустріального Маріуполя. Але тут вже справжня війна, і назву «Водяне» дуже часто можна побачити у щоденних зведеннях прес-центру штабу АТО. У морпіхів 36-ї окремої бригади морської піхоти (36 ОБрМП), які тримають тут оборону, я мав прожити п’ять днів. Отож – життя у Водяному.

Цілодобова війна 24/7

Стріляли по Водяному і по позиціях морпіхів навколо нього щодня, і стріляли дуже багато. Стріляли зранку, стріляли вдень, стріляли ввечері, а особливо стріляли вночі. Але «відповідають» морпіхи швидко і, як каже їхній комбат, «якісно» («якісно» – це один з девізів підрозділу).

Село є ключовим для стратегічного контролю за сусіднім Широкиним і за підступами до Маріуполя. За важливість для противника цього напрямку говорить і те, що з «того боку» морпіхам протистоїть «елітний» «9-й полк морської піхоти» угруповання «ДНР».

За пару днів перебування на позиціях до звуків пострілу із стрілецької зброї звикаєш і починаєш звертати увагу лише на рівні фіксації, а вже не на рівні здивування чи остраху.

Починаєш прислухатися вже до стрілецької зброї більших калібрів. Цю звичку я перейняв у військових. З кімнати чи з підвалу, маючи певний досвід, можна сказати, хто, чим, звідки і куди стріляє. Якщо є сумніви, уточняють інформацію по рації і йде перекличка між постами для з’ясування оперативної обстановки і напрямків вогню.

В один із вечорів я став свідком (і відзняв на відео) справжнього бою майже під самим селом. Противник розпочав обстріл зі стрілецької зброї, українські військові почали відстрілюватися автоматними чергами. Потім долучилися кулемети і поодинокі «хльосткі» постріли ДШК (12,7-мм станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна), а згодом морпіхам для «заспокоєння» противника довелося використовувати «щось більше». Після того противник притих, і далі ніч була вже більш-менш спокійною (постріли зі стрілецької зброї я не беру до уваги).

В інший день йшов сильний позиційний бій між крайніми позиціями морпіхів (десь за кілометр від села) і бойовиками з боку селища Пікузи (колишнє Комінтернове). Чути було стрілянину зі стрілецької зброї та вибухи. У той день морпіхам вдалося запалити дот противника, і він горів майже до вечора, випускаючи у небо клуби чорного диму. Противник у той день запросив перемир’я.

Одного разу я й сам потрапив під автоматний вогонь під час візиту на одну з «нульових» позицій. У той день я супроводжував військового капелана морпіхів отця Андрія під час його обходу з проповідями (хоча це радше можна назвати психологічними та мотивуючими лекціями) передових. Було тихо, ми заходили на черговий ВОП (взводний опорний пункт), і противник, певно, побачивши нас у просвітах посадки, почав бити чергами по позиції, на яку ми щойно зайшли. Усі, хто був, впали на землю, і хто по-пластунськи, хто сильно пригинаючись, швидко дібралися до бліндажу. Адреналіну нам вистачило, і на інші позиції, шлях до яких лежав через ту саму посадку, ми вирішили у той день вже не йти.

«Село і люди»

Загалом Водяне постраждало набагато менше, ніж сусіднє Широкине. Трапляються й майже вцілілі будинки, які мають на собі лише незначні наслідки обстрілів – збитий шифер, діри від куль та осколків. Але є й багато таких, які повністю були зруйновані артилерією та пожежами.

До війни Водяне вважалося дачним селищем, але враховуючи близькість до Маріуполя (усього 12 кілометрів), тут постійно мешкало досить багато людей, були і дорогі будинки.

Із початку конфлікту селище було переважно під контролем бойовиків російських гібридних сил, хоча, згідно з Мінськими домовленостями, Водяне має контролюватися українською стороною. Повністю їх вибили лише на початку 2017 року. Усе цінне було розграбоване ще тоді, і зараз більшість «нутрощів» будинків – це просто купи прогорілого сміття.

По селу часто били артилерією різних калібрів та «Градами». Та й зараз іноді де-не-де впаде «стодвадцятка» (120-міліметрова міна).

У Водяному зараз постійно живе сім родин (загалом 10 осіб). Займаються сільським господарством, вирощують худобу – кіз (молоко яких продають або міняють на їжу у вояків), свиней та домашню птицю. Невелику допомогу отримують лише від міжнародних гуманітарних організацій, від держави якоїсь спеціалізованої допомоги для них не надходить.

Хату одного з них, 71-річного Миколая Івановича, зруйновано під час боїв, зараз живе у хаті дочки, яка переселилася далі від фронту, у Маріуполь. Чоловік розводить кіз, яких у нього зараз пару десятків. «Впевненості ніякої немає. Неясно, що мене чекає завтра», – каже чоловік, і це для нього, як і для всіх мирних жителів села, найбільша проблема.