Життя наших морпіхів на передовій. ч. 3.

Життя «в глибокому тилу» (950 метрів до противника)

Після відвідування передових, у самому селі, оманливо почуваєшся, наче війна далеко і тут безпечно, хоча до передових окопів противника усього 950 метрів.

Тут набагато комфортніше, можна спати у теплому підвалі чи кімнаті. Можна попаритися у лазні. Тут є кухня з холодильником і плитою. В один з вечорів я й сам приготував величезну каструлю борщу. За що мав вдячності від морпіхів, які скучили за рідкою їжею :)

Тут займаються господарством, розподіляють продукти та воду, готують і пристрілюють зброю.

Вояки з найнебезпечніших «нулів» можуть перебувати тут пару днів на відпочинку. Звідси можна поїхати у Маріуполь на концерт чи у кіно (такі заходи влаштовуються раз на пару днів). У місті можна скупитися у магазині, забрати поштові посилки від рідних чи від волонтерів.

У селі постійно чергують військові парамедики – «Госпітальєри», до яких у випадку поранення доправляють бійців, а вже звідси їх доправляють далі до військових шпиталів.

Із розваг – все той же телевізор і інтернет, хоча через те, що саме село «у ямі», він тут не такий швидкий, як на «нулях». Можливо, саме тому увечері усі зазвичай збираються компанією у одній з кімнат і розмовляють. Теми найрізноманітніші, від анекдотів і життєвих історій до політики.

У той вечір у кімнаті зібралися хлопці і з заходу, і зі сходу. Зі Львівщини, і з Луганщини, і з Черкащини, і Вінничини. Одні розмовляли українською, інші російською. Ми багато говорили про армію, про політику, про майбутнє. Я запитував їх, вони запитували мене. Дискутували.

Ми так і не вирішили, хто з нас правий, а хто ні у якихось конкретних темах. Але ми почули один одного. І ми всі усвідомлювали, що наше персональне майбутнє і майбутнє країни в цілому у великій небезпеці. І саме тому ми всі зараз тут.

Загалом усі матроси і офіцери виступають за пришвидшення ходу військових реформ (особливо заважає бюрократія) і кажуть про потребу мати нові види озброєння на передових вже зараз.

«Хитрі ігри» снайперів

Снайпер, як український, так і противника, – це одне із найстрашніших жахіть передової. Він може чатувати на тебе у будь-яку мить, будь-де і будь-коли. Вдень і вночі. Близько до «передка» і за півтора кілометра від нього, у наче вже безпечній зоні. Снайпер вносить дуже сильне постійне психологічне напруження у лави вояків, які несуть бойові варти на «нулях». Старе прислів’я «куля дурна, штик молодець» – це явно не про цю війну. Запам’яталася жартівлива фраза одного зі снайперів-морпіхів: «Раніше я просто боявся снайперів, а як сам зробив постріл на 1000 метрів, то боюся їх п@#ць як…»

З іншого боку, снайпер, мабуть, найбільш універсальний і обізнаний у військовій справі воїн. Він мусить знати все, від військової тактики і вертикалі та принципів функціонування підрозділів до балістики і елементів психології. Від особливостей абсолютного маскування у цій місцевості до далекобійності та скорострільності гармат і товщини броні у техніки противника.

Я досить довго спілкувався зі снайперами морпіхів. Вони, звісно, не фотографуються, бо при потраплянні в полон шансів лишитися цілим і вижити у ідентифікованого противником снайпера майже немає (настільки сильна ненависть до них). Фотографувати свої «серйозні цяцьки» вони теж не дозволили, але дозволили з «декоративною» гвинтівкою фотографувати свого кота, на ім’я – Кіт :)

Усі хлопці добровольці, на війні з 2014 року. Усі справжні «гуру» своєї справи. У спілкуванні, між тим, вони дуже приємні, обізнані, інтелігентні. Постійно жартують. Багато хто з них має вищу освіту, до війни мали творчі професії.

Велику частину зброї, набоїв і амуніції хлопцям постачають волонтери (гвинтівки, які їм штатно дає армія, в умовах сучасної війни неефективні). Тому під час стрільби восьмидоларовими волонтерськими набоями вони жартують, що «економлять» і не промахуються... Хоча «працюють» по противнику із заобрійних дистанцій у півтора-два кілометри та в умовах постійних складних вітрів Приазов'я. А за тиждень ці хлопці можуть нанести противнику втрат більше, ніж за місяць рота.

У снайперів постійно йдуть з противником «хитрі ігри» – намагаються завжди стріляти неочікувано і так, аби місце стрільби неможливо було визначити. Розповідали, як нещодавно противник вирішив, що стріляють з посадки, і «перепахав» її артилерією та гарматами на друзки (існує кіноміф, що контрснайперська боротьба – це інший снайпер з гвинтівкою; насправді, якщо виявили снайпера, то туди зазвичай летить з артилерії, і з усього іншого, що є, теж туди летить…)

З «того боку», кажуть хлопці, часто заїздять російські фахові снайпери. Були і снайпери-жінки. Та й «місцевий» противник не простий – «елітний» «9-й полк морської піхоти» угруповання «ДНР». Але найскладніше, кажуть, не противник, а коли «не дають добро воювати і працювати».

З історій запам’яталася розповідь наймолодшого з них про дотримання елементарних правил поведінки на передовій. Він лежав у засідці і вибрав собі ціль – спостерігача на лінії передових окопів ворога. Але той настільки професійно себе поводив, швидко переміщувався між укриттями, надовго не висовувався над окопом та у бійниці, що, урешті-решт, через досить тривалий час, з’явився інший «герой історії», який неквапливо виліз на бруствер окопу і почав довго дивитися у бінокль. Український снайпер відпрацював… Тому головна порада від снайперів – «дружити з головою!»

А ще у снайперів був смачний «санкційний» сир прямо з Європи :)

Морпіх Володимир

До машини, яка мала відвезти мене на вокзал у Маріуполь, мене проводив Володимир, з яким я жив ці пару днів у одній кімнаті. Сам він родом звідси, з Маріуполя. Прописаний у Широкині, але прожив там лише три місяці, і почалася війна. Батько родом з Західної України, мати місцева. Дивувала щира українська мова Володимира. На контракт пішов за власним бажанням, бо вважає, що свою землю потрібно боронити, а противника потрібно перемагати: «Для мене як для військового потрібна перемога. А перемир’я це щось таке «розмазане». І що буде з нашими територіями?».

Того ранку ранку за кавою він щиро радів з того, що напередодні вдалося заїхати у Маріуполь додому до батьків і покупатися у ванні. Пригощав смачним маминим печивом. Увечері ж він мав йти на бойове чергування на одну з найнебезпечних «нульових» позицій, звідти до противника буде менше ніж сотня метрів, а до мами і дому буде трішки більше ніж десять кілометрів…

P.S. Під час завершення підготовки цього матеріалу я дізнався, що через пару днів після мого від’їзду Володимир був поранений саме на тій позиції. Граната від ВОГ-25 влучила в окоп і вибухнула поруч із ним. Три невеликі осколки зайшли в бік під ребра. Зараз із Володимиром все добре, він вже виписався з лікарні і після короткої реабілітації знову буде в лавах морпіхів. У окопах під Водяним.

Щасти вам, морпіхи!

https://www.radiosvoboda.org/a/ukraine-war-marine-vodiane/29187695.html