Шокуюче зізнання.

Те, що відому пісню Володимира Івасюка «Водограй» у фільмі «Червона рута» співає не Софія Ротару, стало відомо лише через 30 років після виходу фільму на екрани. «Так, як ми з тобою заспівали «Водограй», не вдалося більше нікому», – казав не раз Назарій Яремчук Марії Ісак – першій виконавиці «Водограю». Це її голос звучить у кадрі. Але у фільмі вона так і не з’явилася. Співачку можна побачити серед хористів у підспівці, десь у другому ряду... Тепер Марія Олексіївна на заслуженому відпочинку. Тішиться внучатами, яких їй подарував син – співак Назар Савко. Чому пішла зі «Смерічки» і не стала другою Софією Ротару? Що думає про сучасну українську естраду? І як оцінює вчинок Ротару, яка отримала нагороду в Москві на «Золотому грамофоні»? На ці та інші питання Марія Олексіївна (на фото) відповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Пані Маріє, у фільмі «Червона рута» пісню «Водограй» насправді співають не Василь Зінкевич і Софія Ротару, а Назарій Яремчук і ви. Що тоді сталося, чому ви тоді опинились за кадром?

- Ми всі поїхали на зйомку «Червоної рути». Левко Дутківський казав, що у головній ролі зніматимуть мене. Мені і сукню вже пошили. Але у мене не лише забрали роль, Ротару знялася у перших кадрах у моїй сукні. Вона була їй завелика, тож довелося «підганяти» під Софію, бо була дуже худа. Коли я побачила, що «Водограй» звучить у моєму виконанні, а знімають її, запитала у режисера Стріховича, у чому річ. Він пояснив, що двох головних героїнь у фільмі не може бути, тому зніматиметься Софія Ротару. Мали намір записати «Водограй» у виконанні Ротару і Зінкевича, але вони так не прозвучали, як ми з Назарчиком (так Марія Олексіївна називає Назарія Яремчука. — Г. Я.). Стріхович сказав, якщо я не дозволю, щоб пісня у моєму виконанні залишилася, то вона взагалі не звучатиме у цьому фільмі. Попри те, що мені було боляче, я дозволила. І «Водограй» прозвучав. Через образу я потім і зі «Смерічки» пішла. Мені не дали заспівати у фільмі офіційно жодної пісні. Мене там нема. Не існує! Розумію, що у фільмі не може бути двох героїнь. Але мені могли запропонувати якусь пісню з тих, які співала з репертуару Івасюка. У фільмі робився акцент на пісні Володимира Івасюка – «Червону руту», «Водограй»... Щоправда, пропонували заспівати російську «Ах, кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня». Я сказала, що російських пісень співати не буду! Я люблю хороші російські пісні, але мене знали тоді як українську співачку, яка виконує пісні Івасюка.

- Ви знали Івасюка особисто. Яким він був?

- Я знала всю родину Володі. Якщо на світі є інтелігенти, то це родина Івасюків. І тато, і мама ніколи не підвищували голосу, були надзвичайно розумні і освічені. Галя також така. Володя був дуже обдарованим, але простим у спілкуванні. Ми його глибоко поважали і навіть трохи побоювалися. Коли з нами проводив репетиції Дутківський, ми, звісно, його слухали, але почувалися нарівні. З Володею було по-іншому. Він приїжджав у Вижницю і вчив з нами свої пісні. Ми стояли струнко і ловили кожне його слово. Він не підвищував на нас голосу, не нервував, але як подивиться, відразу розуміли, що співаємо не так, як він хоче.

- Він вам особисто довірив співати свій «Водограй»?

- Так. Мені і Назарчику. А Василь Зінкевич з Назарчиком співали «Червону руту». Усі решта дівчата тільки підспівували.

- Можливо, хтось комусь симпатизував у колективі? Адже усі молоді...

- Ми були друзями... Справжніми. Окрім Дутківського, ніхто не був одружений, але особистих симпатій чи закоханості між нами не було. «Шури-мури» не заводили.

-  Коли я брала інтерв’ю у Левка Дутківського, він мені розповідав, що костюми для «Смерічки» шила його дружина – Алла...

- Пізніше так. Але перші костюми придумав для ансамблю Василь Зінкевич. Він навчався в училищі прикладного мистецтва, і чеканку на поясі запропонував Василь. Сам її нам зробив. Усі тоді носили короткі сукні і спідниці. А Василь придумав, що маємо виступати у довгих сукнях.

- Ви три роки співали зі «Смерічкою», яка мала шалений успіх. Чому все ж таки пішли з ансамблю?

- «Смерічка» справді мала шалений успіх, хоча й була на той час самодіяльним колективом. А мені треба було вибирати: залишатися у цьому колективі чи йти на професійну сцену. У «Смерічку» я прийшла з професійної сцени – працювала у Буковинському ансамблі пісні й танцю. Але головною причиною був все-таки фільм «Червона рута», у якому мене «заховали» за кадром. Я стала солісткою ансамблю «Беркут», пізніше дружиною художнього керівника ансамблю Остапа Савка. Потім мій чоловік створив новий гурт «Олеся», і я стала солісткою.

Назарій Яремчук, Марія Ісак та Василь Зінкевич (на передньому плані) під час фотосесії для журналу «Україна».

-  У той час «Смерічка» гриміла не лише в Україні, а й далеко за її межами. Не було бажання повернутися до «своїх»?

- Ні. Я не могла цього зробити. Це би була зрада нового колективу і, звісно, мого чоловіка. «Беркут» був професійним колективом. Нас єдиних запросили у Французьке посольство, де ми виступали перед французами і німцями. Німецькій делегації так сподобався наш виступ, що нас запросили на гастролі у Західну Німеччину, але... Знаєте, який то був час. Директор нашої філармонії зробив усе можливе, аби ми не поїхали. Відправив нас у Крим. Начебто дав нам можливість відпочити. Після цього випадку ми пішли з «Беркуту» в «Олесю». Мій чоловік почав з нуля розкручувати новий колектив.

- Колись Яремчук сказав: «Так, як ми з тобою заспівали «Водограй», я більше ні з ким не міг заспівати»...

- Це було, коли я вже пішла зі «Смерічки». Жила на той час у Львові. Ансамбль виступав у філармонії, і ми з чоловіком пішли на концерт. Після виступу Назар­чик мене обняв і сказав ті слова.

- Ви їздили на гастролі, виступали у великих і малих залах... Чому не стали другою Софією Ротару?

- Тепер, щоб стати зіркою, треба мати гроші. Не обов’язково мати сильний голос і талант. Тоді було значно легше пробитися, якщо людина була талановитою. Єдине, що треба було мати, – блат на телебаченні. Для розкрутки. У мене таких знайомств не було. А у Ротару на телебаченні була своя людина. Чоловік Софії – Анатолій Євдокименко – був рідним братом першого секретаря Чернівецького обкому комсомолу. Наш ансамбль першим запросила Сімферопольська філармонія на роботу. Софії в Ялті ще не було. Ми були там на гастролях, директор почув нас і хотів, щоб ми у нього працювали. Але ми відмовилися. Мій чоловік Остап з його львівським гонором не міг погодитися пропагувати російську пісню. Де би ми не виступали – у Росії, на Далекому Сході чи на Кавказі, – у першому відділенні співали лише українські пісні. А у другому був мікс. Не можу сказати, що українську пісню всюди сприймали «на ура»... Пригадую випадок, під час концерту у Сєвєродонецьку із залу почали вигукувати: «Бандерівці, геть зі сцени!». Остап Іванович зупинив концерт і сказав адміністратору, що коли так буде продовжуватися, ми не будемо виступати. Горлопана вивели з залу, і концерт тривав далі Ще однією вагомою причиною, чому я не стала другою Ротару, було народження мого сина Назарчика. Не мала на кого його залишити. Мама хворіла... Та я не дуже цього прагнула. Назар був бажаною дитиною. І мені хотілося якомога більше часу присвятити йому. Коли минув рік, треба було виходити на роботу. Залишати дитину на няньку не хотіла. Хоча директор Івано-Франківської філармонії дуже просив, щоб повернулася на сцену, обіцяв посприяти у присвоєнні відповідного звання, але я вирішила залишитися у Львові. Якраз тоді Палац урочистих подій у Львові набирав державних наставників (тепер це – обрядовий староста. – Г. Я.). Мене прослухали, і я почала давати шлюби. Палац урочистих подій став другою сценою. З одним «але» – від співу я перейшла до розмови.

- Коли ви співали, панував Радянський Союз, однак українська пісня все одно звучала. Зараз, коли ми живемо у незалежній Україні, її би мало бути ще більше. Натомість українські радіостанції і телеефіри досі, попри введення квот, заселяє російська попса...

- Я цього не розумію. І ніколи не зрозумію. Те, що зараз твориться у шоу-бізнесі, пояснити неможливо. Зараз, коли Україна стала незалежною, мав би піти такий сплеск усього українського, що російське би мало захлинутися під цим натиском. І це при тому, що у нас є дуже гарні пісні. Скільки чудових пісень є у мого Назара (син Марії Ісак – Назар Савко. – Г. Я.). Але їх не крутять лише через те, що вони українською! Від рівня українського шоу-бізнесу мене зло бере. Скажімо, Наталя Могилевська. Чудовий голос, красива жінка, має харизму. Але що вона співає? «Я завелась, остановите меня...». Мені соромно було б таке співати! Що це за текст? Я дуже люблю Софію Ротару, але також маю двояке відчуття стосовно неї. Колись вона співала пісні Володі Івасюка, завдяки його творчості стала знаменитою. А потім перейшла на твори Матецького... Не розумію, чому співає всі пісні російською? Чому би не заспівати дві-три російські пісні, якщо вже так хоче, а дві – українські. Але про що можна говорити, якщо поїхала у Білокам’яну за «Золотим грамофоном»? Чого їй бракує, що поїхала в країну агресора і прийняла нагороду з рук одіозної Захарової (речниця російського МЗС. – Г. Я.)?! І це вона Герой України?! Пригадую, ми колись з чоловіком зустрілися з нею у Мінську на Декаді українського мистецтва. Це був 1975 рік. Мій чоловік хотів познайомитися з нею і з Анатолієм Євдокименком. Тоді мене вразила Софіїна відповідь на моє запитання: «Як там Назар, що нового у Василя?». Відповіла: «Я не понимаю. Они почему-то все говорят только на украинском». Мій Остап Іванович, як це почув, попросив, щоб ми вже йшли. Мені шкода, що Ані Лорак, у якої чудовий голос, неправильно робить. Але вона молода. Можливо, чогось не розуміє. Можливо, про те, що так вчинила, тепер і шкодує... Про Лободу навіть говорити не хочу...

- Кажуть, природа на дітях відпочиває. Але не у вашому випадку. Ваш син Назар чудово співає. В «Голосі країни» дійшов до фіналу...

- Ми з чоловіком навіть уявити не могли, що він може щось інше робити, окрім музики і пісні. Я хотіла, щоб Назар знав іноземні мови, тому віддала його вчитися у німецьку школу. Те, що співає лише українською, це його життєва позиція. І не погоджується, коли йому «пхають» російську. Він – переможець конкурсу імені Володимира Івасюка у Чернівцях, отримав другу премію на Міжнародному конкурсі «Море друзів»... Була горда, коли мій син з президентським оркестром заспівав «Два перстені» Володі Івасюка. Ми з чоловіком пишаємося сином, він – наше продовження...

Фото з особистого архіву Марії Савко-Ісак.

https://www.youtube.com/watch?v=Av3FZVui6fQ