Псевдоісторія.

Прийшовши до влади в 1918 р. у Росії, більшовики одразу збагнули, що історична наука може служити  утриманню влади. Тепер історію будуть писати і переписувати тільки вони.

Перший крок радянської влади  — заборона читати лекції у вишах «буржуазним» професорам, які не поділяли думки, що рушієм історії є класова боротьба. Атмосфера для істориків-немарксистів була складною, але давала можливість займатись науковою діяльністю. Репресії зачепили лише тих істориків, які займались політикою і дозволяли собі критикувати Леніна. Набагато більше історична наука потерпала від радянського вандалізму, коли люмпен-пролетарі розграбовували музеї, а комісари знищували історичні некрополі і храми…

Головні напрями історичної науки у цей період визначав історик-революціонер Михайло Покровський. Він був автором першої історії Росії, написаної з позицій марксизму. У травні 1918 р. його призначили заступником наркома освіти РРФСР.  Саме з іменем Покровського пов’язували закриття історичних факультетів, вилучення історичної літератури у школі та заміну історії суспільствознавством.  Спочатку Покровський з повагою ставився до «буржуазних» професорів і був противником репресивних методів у науці. Але з 1928 року почав різко критикувати  представників «старої» історичної школи і навіть виступив на боці слідства у «Справі академіків» у 1930 р. Причиною такої зміни поведінки історика-марксиста було бажання догодити Сталіну, який почав посилювати свої позиції. Бажання Сталіна концентрувати владу в одних руках одними з перших відчули на собі саме історики.

«Справа академіків» не лише поклала кінець науковій роботі «буржуазних» елементів, а й стала одним із перших сфабрикованих процесів, який супроводжувався масовими арештами. Через те, що більшість арештованих були істориками, справу також називали «Справою істориків». Зусиллями слідчих представники наукової спільноти перетворились на монархічну контрреволюційну організацію. Насправді ж комуністична партія вирішила перебрати на себе контроль над Академією наук СРСР. У 1931 р. функцію призначення керівництва АН СРСР перебрало на себе Політбюро ЦК ВКП (б). Звісно, ніхто з істориків, які ще були на волі, не заперечував.

Наступного, 1932 р., Михайло Покровський, на своє щастя, помер від раку. Чому «на щастя»? Бо якби прожив ще кілька років, його б уже не поховали у Кремлівській стіні…

Він — автор вислову, який став керівним для радянської історичної науки: «Історія – це політика, обернена у минуле». Але Покровський не зміг передбачити, що його наукова спадщина стане жертвою його ж слів. Його наукову школу було розкритиковано як антимарксистську і антиленінську, а книгу «Російська історія у стислому викладі», яка видавалася з 1921 р. і десять років поспіль була головним підручником, було вилучено з бібліотек. Боротьба зі школою Покровського стала приводом для нових репресій.

Наприкінці  1932 р. радянська влада повернула із заслання одного з головних обвинувачених у «Справі істориків» Євгенія  Тарле. Його врятувало те, що як дослідника наполеонівських війн  його добре знали у французьких наукових колах, він був членом низки французьких наукових товариств. Арешт Тарле викликав протести французьких вчених, і радянська влада вирішила використати реабілітацію історика, якого звинуватила у контрреволюції, з   користю для себе.

Саме на прикладі біографії Наполеона, яку написав Тарле і яка вважається однією з кращих біографій Бонапарта у світовій історичній науці, можемо побачити, як радянська влада  примушувала істориків переписувати історію. У виданні 1936 р. академік ставив під сумнів масштаби народної війни 1812 р., вказуючи, що у французьких мемуарах відсутні згадки про партизанів у перші три місяці війни  у Росії. Натомість справжніми російськими партизанами були загони під командуванням офіцерів регулярної армії. Також академік вважав правильним застосування терміну «народна війна» до війни в Іспанії, а не в Росії.   1937 р. у «Правді» та «Известиях» одночасно вийшли дві статті з критикою «Наполеона» Тарле. Жах перед загрозою нового арешту не давав Тарле заснути. Він прийняв снодійне. Коли ж нарешті заснув,  його розбудив телефон. Телефонував сам Сталін, який запевнив, що критика у газетах помилкова і її завтра ж спростують. Таким чином Сталін дав зрозуміти академіку, що йому треба уважніше прислухатись до побажань партії.  У перевиданні 1941 р. Тарле вже писав, що народна війна була також і в Росії, але в інших формах, ніж в Іспанії. В іншій книзі, «Нашестя Наполеона на Росію 1812 р.», Тарле наголошував на провідній ролі у перемозі над Наполеоном народного спротиву, а не  морозу і безмежних просторів Росії. З книги Тарле також прибрав місця, в яких ішлося про те, як російські війська грабували власні села через нестачу провіанту. У такому ж патріотичному дусі  написав книгу «Кримська війна». У праці Тарле  вже посилався на Маркса й Енгельса, хоча насправді батьки комунізму негативно оцінювали роль Росії у Кримській війні. Так один з кращих радянських істориків через страх бути репресованим вдався до  переписування історії на догоду партії.

Історик Рафаїл Ганелін у 2004 році видав книгу спогадів, у якій добре відгукувався про академіка Тарле, але  згадав і про набуті навички академіка.  Він згадував виступи Тарле, де той без пихи, а радше з метою перестраховки, натякав слухачам на особливе ставлення до нього Сталіна, згадував про помітки, зроблені рукою Сталіна на коректурі «Історії дипломатії» Тарле.

Але історія революції в Росії була для Сталіна куди важливіша, ніж історія дореволюційної Росії. Тому «Короткий курс історії ВКП (б)» писався за безпосередньої участі Сталіна. «Короткий курс» Сталіна вийшов у 1938 р. і одразу ж став потужною ідеологічною зброєю. Він став обов’язковим для вивчення у радянських вишах. З 1938 по 1953 роки «Короткий курс» було видано 301 раз   тиражем понад 42 мільйони примірників 67 мовами.  Український переклад був виданий лише після окупації радянськими військами Західної України і призначався лише для західних українців. Таким чином радянська влада прагнула бути зрозумілою для нових громадян СРСР, а також робила вигляд, що всі мови рівні.  Натомість в УРСР використовували російськомовні підручники, що сприяло зросійщенню українців.

Ще ретельніше переписувати історію радянські історики мусили після нападу Гітлера на Радянський Союз. До початку війни відомих російських полководців радянські історики найчастіше оцінювали  як представників волі реакційних кіл.  У 1931 р. Володимирський собор було передано ОСОАВІАХІМУ, і склеп адміралів Нахімова, Корнілова, Істоміна було сплюндровано. Але під час війни  запроваджено ордени Суворова, Кутузова, Ушакова, Нахімова, Олександра Невського, а також Богдана Хмельницького для українських фронтів.   Радянські історики вмить почали  оспівувати цих полководців. Коли в армії  відновили офіцерські ранги і погони,  це було названо традицією, яка символічно підкреслювала спадкоємність слави російських воїнів. Хоча Червона армія була знекровлена через репресії проти «золотопогонників». Перевдягнувся згідно з російською традицією і Сталін. Він змінив комісарський френч на кітель генералісимуса.

Однак війна не відмінила сталінських методів нагнітання атмосфери страху серед істориків. Лише згадка норманської теорії, яка стверджувала, що Русь виникла як держава завдяки норманам, могла бути розцінена як підігравання фашистам. Таким чином було припинено одну із найбільших дискусій з часів виникнення російської історичної науки. Перемога ж у війні тільки посилила великоросійську державницьку традицію у радянській науці. Логічним результатом патріотичного угару стало переслідування космополітів.  При цьому космополітами оголошували не лише інтернаціоналістів, а й  тих, хто дав щонайменший привід сумніватись у своїй відданості партії.

Сьогодні українські історики борються з російськими історичними міфами, які виникли саме у період культу Сталіна: «Руська» Русь, «возз’єднання» України і «Росії» (Московського царства), «Велика Вітчизняна війна». Але, крім цих міфів, путінська пропаганда успадкувала і сталінський принцип перетворення науки в інструмент пропаганди. Саме завдяки цьому принципу і виникають нові російські міфи: кримська «скрепа», сирійська «скрепа», «Новоросія». Та чергове спотворення історичної науки на державному рівні викликає єдину думку: «Не так важливо, що ми можемо протиставити їхнім міфам сьогодні. Важливо те, щоб не повірити їхнім черговим клятвам у дружбі, з якими вони прийдуть до нас завтра».