Сто літ окупації.

Рівно 100 років тому – 7 листопада 1917 року – більшовики здійснили у Петрограді державний переворот, наслідки якого наша нація відчуває і нині. З нагоди круглої дати багато хто кинувся коментувати роль і місце тих подій в історії України. Переважно ці коментарі грішать відвертою поверховістю, якщо не явною маніпулятивністю. Пропонуємо увазі наших читачів матеріал на цю тему, наданий виданню InfA кандидатом історичних наук Євгеном Костюком.

Загін російських більшовиків під час першої окупації України на початку 1918 року (тут і нижче фото надав Музей Української революції 1917-1921 років)

Російські більшовики одразу після свого приходу до влади прагнули підпорядкувати собі Україну. Втім, їхня спроба взяти під контроль Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1917 року зазнала цілковитого провалу. Тому керівництво більшовиків на чолі з Лєніним взяло курс на підкорення України шляхом збройного вторгнення та окупації українських земель.

17 грудня 1917 року Совнарком РСФСР надіслав Українській Центральній Раді дипломатичну ноту з принизливими ультимативними вимогами до української сторони. При цьому зазначалося, що в разі неодержання протягом 40 годин позитивної відповіді Совнарком буде вважати себе в стані війни з  Центральною Радою. Негативна відповідь легітимного уряду УНР – Генерального Секретаріату на ноту  Совнаркому РСФСР автоматично потягла за собою з 19 грудня, згідно зі змістом ноти, виникнення стану війни між РСФСР й Українською Народною Республікою.

Таким чином, дві суверенні держави, повноправні суб’єкти міжнародного права Росія і Україна розпочали між собою війну.

Захопивши Харків, 25 грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, російські більшовики провели в місті Всеукраїнський з’їзд Рад. На цьому бутафорному «з’їзді» вони проголосили створення так званої «Совєтської УНР» зі столицею в Харкові. Українську Народну Республіку на чолі з Центральною Радою визнавали нелегітимною. 30 грудня 1917 року Центральний виконавчий комітет цієї маріонеткової «республіки» проголосив маніфест про скидання влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату.

Бронеавтомобіль на вулицях українського міста на початку 1918 року

Варто зазначити, що подібну тактику більшовики використовували неодноразово. З метою маскування прямої інтервенції РСФСР в Україну 17 листопада 1918 р. керівництво РКП(б) створило маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. У грудні того ж року без оголошення війни армія РСФСР розпочала чергову збройну агресію проти Української Народної Республіки. Таким чином, РСФСР нахабно порушила Брест-Литовський мирний договір 3 березня 1918 р., згідно з умовами якого, вона визнавала самостійність УНР і зобов’язувалася не втручатися у внутрішні справи України.

Станом на 1920 рік в Україні перебувала понад мільйонна окупаційна армія більшовицької Росії. Архівні документи переконливо засвідчують, що ця армія керувалася, постачалася, озброювалася безпосередньо з Росії. Переважна більшість українців цю армію і сприймала, власне, як окупаційну.

Не маючи вагомої підтримки всередині України, більшовики і надалі поширювали свою владу на багнетах російських військ, все нові частини російської більшовицької армії вдиралися в Україну.

Розрахунок російських більшовиків обстрілює українські позиції в ході першої війни з УНРБудинок Грушевського у Києві, показово розстріляний російськими більшовиками з гармат під час першої окупації

Станом на 1920 рік в Україні перебувала понад мільйонна окупаційна армія більшовицької Росії. Архівні документи переконливо засвідчують, що ця армія керувалася, постачалася, озброювалася безпосередньо з Росії. Переважна більшість українців цю армію і сприймала, власне, як окупаційну. Постійний терор, убивства мирного населення, нещадний грабунок з боку російських окупаційних військ спричинив масштабний спротив українського народу, насамперед селянства. Збройна боротьба українців проти російських окупантів набула характеру справжньої національно-визвольної війни.

Ризький мирний договір 18 березня 1921 р. між РСФСР і Польщею та поразка Другого Зимового походу Армії УНР у листопаді 1921 р. ознаменували собою завершення окупації території Української Народної Республіки. Розстріл вояків Армії УНР 21 листопада 1921 р. під Базаром можна вважати символічним початком панування в Україні російського окупаційного режиму. При цьому варто зазначити, що повстанська боротьба проти окупантів тривала до початку 30-х рр. XX ст.

Отже, впродовж 1917-1921 рр. Російська Совєтська Федеративна Соціалістична Республіка вела бойові дії проти Української Народної Республіки, наслідком яких стала окупація та подальша анексія території УНР Росією.

Українська Соціалістична Совєтська Республіка (з 1937 р. – Українська Совєтська Соціалістична Республіка) фактично не була державним утворенням, не була суб’єктом міжнародних відносин та міжнародного права. Вона була адміністративно-територіальним утворенням у складі СССР, маріонетковою квазі-державою.

УССР не мала власних державних кордонів, війська, власних органів влади, грошової одиниці, не здійснювала самостійної зовнішньої політики. КП(б)У була дочірньою структурою КПСС, повністю підпорядковувалася останній, не здійснювала жодних самостійних дій. Це ж саме стосується і так званого уряду УССР. А Верховна Рада УССР і місцеві ради взагалі були насамперед декоративними органами, які мали створювати ілюзію «влади трудящих».

Визнання на офіційному рівні факту окупації України в період 1921-1991 рр. передбачає визначення політичного режиму, який функціонував в Україні з 21 листопада 1921 р. по 23 серпня 1991 р., як такого, що мав характер окупаційної адміністрації.

Компартійні органи та республіканські органи управління (ВУЦВК, згодом Верховна Рада УССР, а також уряд) керувалися у своїй діяльності виключно загальносоюзними законами та постановами, були повністю залежними від Москви в ухваленні рішень. Так звані конституції УССР були калькою загальносоюзних.

Визнання на офіційному рівні факту окупації України в період 1921-1991 рр. передбачає визначення політичного режиму, який функціонував в Україні з 21 листопада 1921 р. по 23 серпня 1991 р., як такого, що мав характер окупаційної адміністрації.

Наслідком окупації українських земель стали три голодомори, колективізація, фізичне винищення та вислання мільйонів українців, системна русифікація, нищення української культури, цілеспрямована політика руйнування та деформації історичної пам’яті. Від наслідків окупаційної політики російського комуністичного режиму Україна потерпає і нині.

… з метою маскування факту російської окупації та колоніального статусу України у складі СССР офіційні кремлівські історики, виконуючи замовлення панівної Компартії, створили міф про «громадянську війну». (…) цей міф виявився вкрай живучим.

Слід наголосити, що з метою маскування факту російської окупації та колоніального статусу України у складі СССР офіційні кремлівські історики, виконуючи замовлення панівної Комуністичної партії, створили міф про «громадянську війну». Попри явну облудність сконструйованої у кремлівських кабінетах системи уявлень про «громадянську війну в Україні», цей міф є вкрай живучим. І нині у його полоні перебуває значна частина як звичайних громадян, так і професійних істориків.

Склалася парадоксальна ситуація. Наразі є доступ до величезного масиву архівних документів та інших джерел, з яких випливає, що впродовж 1917-1921 років комуністична Росія вела загарбницькі війни проти незалежної України, спрямовані на знищення української державності та окупацію українських земель, яка, врешті-решт, була здійснена наприкінці 1921 року.

Водночас, попри колосальну кількість історичних досліджень, в тому числі фундаментальних монографій, докторських дисертацій, присвячених періоду Перших Визвольних змагань 1917-1921 років, що з’явилися після відновлення незалежності України 1991 року, лише незначний відсоток цих праць містить термін «окупація» відносно тієї політики, яку провадила більшовицька Росія щодо України.

Складається враження, що тема окупації України російськими військами в зазначений період та встановлення на українських теренах окупаційної влади більшовиків досі залишається табуйованою для переважної більшості вітчизняних істориків. Лише тепер ми можемо бачити на власні очі всю згубність такої ситуації для історичної пам’яті української нації, а тож і для самої нації.

Те, що Україна не подолала міф про «громадянську війну», що вітчизняні історики не змогли чи не захотіли донести широкому українському загалу правду про російську агресію та окупацію України впродовж 1917-1921 років, принесло свої гіркі плоди 2014 року. Нерозвінчаний міф комуністичної пропаганди став одним із чинників, які не дали змогу повноцінно інтегрувати населення Східної України та Криму в український соціокультурний та соціоментальний простір. А одним із наслідків цього і стала окупація Росією Криму, російська агресія на Донбасі та окупація частини Донецької та Луганської областей.

Історичний досвід боротьби українців проти російських агресорів в період Перших Визвольних змагань нині є вкрай цінним, адже наразі видно, що новітні російські окупанти активно використовують тактику своїх більшовицьких попередників. Так звана гібридна війна, яку вже майже чотири роки веде проти України Російська Федерація, має свої витоки ще у далекому 1917 році, коли Лєнін розв’язав війну проти українського народу, формально не оголошуючи її. Комуністи і тоді, і пізніше практикували ведення війни, прикриваючись маріонетковими «урядами». Це мало місце в Україні у 1917-1921 роках, у країнах Центральної Європи в цей же час, коли більшовики зробили спробу – на щастя, невдалу – «експортувати революцію». Така ж «гібридна війна» була розв’язана сталінським СССР проти Фінляндії 1939 року.

Те, що Україна не подолала міф про «громадянську війну», що вітчизняні історики не змогли чи не захотіли донести широкому українському загалу правду про російську агресію та окупацію України впродовж 1917-1921 років, принесло свої гіркі плоди 2014 року.

Те саме можна сказати про активне використання п’ятої колони для дестабілізації ситуації в країні, для розхитування державності. Зокрема, йдеться про більшовицькі заколоти в Одесі, Миколаєві, Києві (заколот на заводі «Арсенал») в січні 1918 року. Події весни 2014 року переконливо довели, що Кремль використовує методи, які вже були апробовані більшовиками майже 100 років тому.

Очевидно, що тут не може йтися про збіг обставин. Кремлівські політтехнологи та аналітики уважно вивчають досвід комуністичної Росії у розв’язанні та веденні загарбницьких війн проти сусідніх держав, і, скоріш за все, активно використовують історичний досвід совєтської імперії.

Отже, Українська державність була перервана 1921 року й відновлена 1991 року. Саме від Української Народної Республіки, а не від квазі-державного утворення УССР слід вести українську державність. Визнання того, що Україна є правонаступницею Української Народної Республіки, а також визнання факту окупації території України впродовж 1921-1991 років дасть змогу забезпечити повноцінний державний суверенітет України, подолати наслідки її окупації, посилить консолідацію української нації, забезпечить відновлення її історичної пам’яті.

Євген Костюк, кандидат історичних наук