Злочинне "добротолюбіє" одних і продажна жадібність інших...

"Ми приречені бути жертвами сучасного олігархату українського. Президент заробляє гроші. А міг би чимось пожертвувати — якимись своїми заводами в Росії", - каже поет і політик Іван Драч. Він упевнений, що українців зараз об'єднують гроші, а не проблеми в державі.

Я колись думав, що екологія об'єднає українців, і ми будемо спільно дбати, щоб якось давати раду страшному стану речей, в якому живемо. У нас же річки висихають, ліси вирубуються. Раніше в Кончі я ходив на ставочок невеличкий. Закидав вудочку і ловив карасики такі з долоню. Наловлю п'ять-десять штук, засмажу, юшку зварю. А зараз уже не зайдеш — усе заболочене, все сохне.

Думав, що екологія об'єднає і правих, і лівих. А найбільше їх об'єднує долар чи євро. Люди подуріли і всі намагаються збагатитися - хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься — Український олігархат. З десяток мільярдерів є вгорі, які собі збагачуються на чолі з нашим президентом, внизу багато злиднів, і дуже мало середнього класу, який би був основою демократії. У нас справжньої демократії не буде доки не буде середнього класу.

Приїхав додому — дружина в мене домашнім господарством займається, все в її руках. Показує мені платіжки за комунальні - скажені гроші платити треба за все: за послуги, за воду. Квартплата збільшується з кожним роком шаленим темпом. А нещасна гривня добре що хоч на такій стадії стоїть, бо може і далі посипатись.

А наш генераліссімус тільки дивиться, як він виглядає на параді. Дуже гарно. Ну от бачите, хоч одне щось хороше в нашій державі є. Те, що Саакашвілі на слуху — вина Порошенка. Він ні з того ні з сього дав йому громадянство і ні з того ні з сього забрав це громадянство. Це залежало тільки від позиції, яку Саакашвілі займав особисто до Порошенка.

Велика біда, що ми приречені бути жертвами сучасного олігархату українського. Президент заробляє гроші. А міг би чимось пожертвувати — якимись своїми заводами в Росії.

Але ж армію, кажуть, створив.

Ця армія створена переважно з добровольців. Одна частина молоді зараз проливає кров на сході, друга частина молоді тікає з України. У Польщі уже навіть не десятки, а сотні тисяч наших заробітчан. Надії, що вони вернуться сюди, дуже мало. Пускають коріння там уже.

Як нічого не зміниться, буде черговий майдан. Але толку, мабуть, буде мало з того майдану, бо не готове ще саме суспільство до змін.

От Львів, з якого я вчора повернувся — на цілий білий світ став символом сміттєзвалища найбільшого. Культурна столиця України стала сміттєзвалищем. Основа основ нашого духу героїчного, Волинь, де Бульба-Боровець робив Українську Повстанську Армію, стала основою бурштинової мафії. Люди бабраються в тому болоті, шукають бурштин. Це теж стало світовим позорищем. Маємо два світових позорища: одне бурштинове, друге — сміттєзвалище у Львові. Це вже залежить не тільки від влади, Порошенка і Садового, а від самих львів'ян і волиняків. Це біда – що в нас в якісно гірший бік змінилася ситуація і з нашим народом.

Але народ вийшов на революцію і вже розуміє ціну крові.

Це частина лише одна вийшла. А більшість збагачується, краде, бреше.

Політика мене затягувала мимоволі — в різних ситуаціях і в різні часи. Яніколи не збирався бути якимось видатним політичним діячем. Хоча вже тепер має до мене приїхати з Одеси чоловік, який написав докторську дисертацію про Івана Драча як політика.

Як ви з комуніста стали рухівцем?

Я завжди маю доскіпливе око і намагаюся розбиратися в ситуації — що справді робиться. Я вийшов з компартії слідом за своїм другом Юрієм Іллєнком, який перший це зробив, написав заяву гостру. Я думаю: "А чого ж я, як ідіот, буду сидіти в цих лавах?" - і пішов. Зрозумів, що треба творити структуру, яка могла долати цю систему. Була думка створити якийсь український фронт, як у Прибалтиці чи як "Солідарність" у Польщі. Так стали ми організовувати Рух. Хотів – на основі всіх творчих спілок, як в Італії. Але нам не давали можливості зробити спільне зібрання. Я вже був готовий зібрати всіх хоч на київському пляжі і зробити такий пляжний український народний фронт. Ректор Київського політеху Петро Таланчук запропонував нам провести з'їзд Руху в палаці політеху. Півтори тисячі делегатів з усієї України зібралося. Був завідувач відділом пропаганди і агітації ЦК компартії Кравчук. Йому хлопці вчепили значок рухівський на лацкан піджака. Він хитрий, розумний. Щоб цей значок не скидати, зняв піджака і повісив його на бильця крісла попереду. Наче йому жарко. Не образив одних і не зрадив інших.

Автор: Сергій Старостенко

Вночі ми прийшли колонами до парку Шевченка. Потім о пів на другу ночі з гучномовця лунає голос секретаря райкому партії: "Намітингувалися вже? Ну я вас прошу, розходьтеся, бо ми хочемо спати". А голова київської міліції підполковник Шапошник приязно ставився до нас і мені казав: "Що ви собі думаєте? Це вас півтори тисячі тут є, ще півтори навколо. А нас же нагнали 15 тисяч. Якщо щось почнеться, то така каша буде". Коли я з дружиною вертався з цього мітингу додому на Горького, весь квартал був зайнятий машинами з міліцією. Всі чекали сигналу.

Не було провокаторів?

Провокатори були. Хлопці стежили за ними. Ми попереджали своїх: нам треба нормально провести з'їзд. Бо якщо що, будемо винними ми, а не провокатори.

Як би змінилася історія, якби президентом обрали Чорновола, а не Кравчука?

Ніколи його не могли обрати. Час був такий, що не наросло ще серед народу стільки патріотів, щоб обрати Чорновола.

За Кравчука проголосували більше 50 відсотків, за Чорновола — до 25. Так само у Верховній Раді — 450 депутатів, із них у Народній раді, яку очолював Ігор Юхновський, було 120 чоловік. Це чверть. Я тоді так і визначив: Україна готова була до незалежності лише на чверть. Так і вийшло. Незалежність нам вдалося проголосити з міжнародною підтримкою – завдяки тому, що повалилася Берлінська стіна, завдяки демократичним рухам у Польщі і Прибалтиці. Ми використали вдало цю ситуацію.

Незалежність нам упала в руки. Чи сильно змінилися люди за 26 років?

Важко сказати, чи змінилися. Якби зараз прилетів сюди Путін і покликав до себе, то невідомо, хто з нинішньої влади побіг би до нього, а хто не побіг би. Ситуація дуже ще непевна. Я як ходжу вулицями, чую, як сичать ще стільки пенсіонерів, які ненавидять цю Україну і називають нікчемною державою, але з неї беруть пенсію.

Які якісно хороші зміни відбулися за роки незалежності?

Ми бодай формалізувалися як держава. Бодай нас визнають як незалежну країну. Інша справа — як і чим наповнити цю незалежну державу — ото вже біда для нас.

Ви певний час працювали у Гуманітарній раді при Януковичі. Як знаходили з ним спільну мову?

Я був членом Шевченківського комітету. Тоді першу премію за публіцистику дали Михайлові Андрусяку за твір про УПА. Я був здивований, що Янукович не втрутився і не завадив цьому. Перший раз же дає премію — і за книжку про бендерівців. Я після вручення істав і кажу: "Правильно ви зробили, Віктор Федорович. Саме таким і повинен бути президент — шанувати і правих, і лівих, бо це його громадяни". Того ж вечора в Оперному театрі мене попросили сісти поруч з Януковичем на концерті. Думаю: ну чого ж не посидіти з президентом? Він сидів розчулений: "Ви знаєте, я перший раз на шевченківському концерті. Я ніколи таких пісень не чув", - зізнавався мені. Я собі подумав: це ж, мабуть, можна якимось чином потроху вилюднювати його.

Потім запросив мене на зустріч. Завів у кімнату поруч з робочим кабінетом, де чаркуються. Я побачив там ікону, а перед іконою портрет. Він каже: "Це мій друг, який загинув. Я його дуже люблю". Прочитав мені вірш, який він тому другові присвятив. Нормальна така розмова відбулась. Я думав, що можна буде з ним якось співпрацювати.

Але коли Ступка був тяжко хворий, я просив його помогти йому — не поміг, ще на якісь прохання не зреагував. Я побачив, що толку з цього мого приятелювання не виходить, і тоді коли він підписав указ про упослідження української мови у 2012, ми зі Ступкою демонстративно вийшли з цієї Гуманітарної ради. Такий мій "роман" із Януковичем був.

У вас не було бажання стати міністром культури?

Мені пропонували очолити Гуманітарну раду при президенгтові. Я тоді не ризикнув цього зробити. Бо багато моїх приятелів і так дивилися дуже косо на мої контакти з Януковичем. Павличко, коли побачив мене десь разом з ним, лаяв мене: " Ах ти сволоч така! Як ти смієш? Тебе люди прокленуть!" Я аж розсердився на нього і кажу: "Передай привіт Лаврентію Павловичу Берії!" Колись закидали, що Павличко був звязаний з Берією. Хоч правди не було в цьому. Берія просто якийсь час давав полегшу провінціалам, щоб самому прийти до влади — так загравав з ними. Але я тоді таке сказав Павличкові, щоб одшити його від себе. Він до сих пір дуже активний, кричить на всіх, вчить жити. Такий по натурі своїй.

Але дехто мене і підтримував: правильно робите, він президент. Хочемо ми цього чи ні — треба на нього якось впливати.

Українцям шкодить їхня м'якість?

Це правда. Був церковний діяч 18 століття Паїсій Величковський, він написав книжку "Основи добротолюбія". Але в нас ніхто не написав книжки "Основи ненависті до ворогів". Ми добрі дуже. Шевченко писав: "А де добрі люди, там і правда буде". Сковорода займався добротолюбієм. Довели нас до такого, що ми стали дуже добрі. Ми спершу думаєм, а чи ми чогось лихого не скажем. Нас б'ють, а ми краще одійдемо, ніж дамо відповідь. Це основа українського характеру.

Зараз вочевидь це не зовсім так.

Частина змінилася, а частина так же пиячить по ресторанах. На них війна не впливає. Люди живуть, як і жили.