Страшна біда, як грім серед ясного неба.

Уже 15 років поспіль Львів і вся Україна згадують найстрашнішу трагедію – Скнилівську авіакатастрофу. 27 липня 2002 року під час авіашоу на Скнилівському аеродромі під Львовом винищувач «Су-27УБ» впав у натовп глядачів. Загинуло 77 осіб і постраждало понад 540.

Того суботнього дня святкував 60-річчя 14-ий авіаційний корпус ВПС України. З цієї нагоди на Скнилівському аеродромі показували авіашоу, яке прийшло подивитися понад 10 тисяч осіб.

Команду військових пілотів представляла пілотажна група «Українські Соколи», яка спеціалізувалась на виконанні фігур вищого пілотажу на бойових літаках. На літаку «Су-27УБ» виступали полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров. Під час виконання фігури «коса петля з поворотом» літак опустився на критично низьку висоту і, зачепивши стабілізатором дерево, втратив керування і вдарився об бетонне покриття. Після чого врізався у два літаки, які стояли на аеродромі, і, обертаючись навколо осі, впав у натовп глядачів.  За кількістю загиблих Скнилівська трагедія вважається найбільшою катастрофою в історії авіаційних свят.

Щороку 27 липня священики служать панахиду по всіх церквах Львівщини. Щорічно родичі і близькі загиблих, а також небайдужі львів’яни приходять до каплиці Всіх святих українського народу на Богослужіння. Її побудували у 2003 році – до першої річниці трагедії – при вході до Скнилівського летовища.

 Напередодні 15-х роковин трагедії родичі загиблих прибирали територію навколо каплички. Хтось замітав, хтось вибирав сміття з кущів, а хтось молився… Бачу, згорьована мати Світлани Богач, пані Марія, сперлася на сапку у глибокій задумі.

— Моїй Світланочці було 28. Вирішила влаштувати діткам свято. Взяла шестирічного Ігорчика та десятирічну Іринку і пішли на те шоу. Світлана накрила діток собою, тому й залишилися неушкодженими, а їй осколок пробив голову. Я була за кордоном. Не розумію­чи чому, о 12-й годині чомусь так сумно стало, такий жаль мене охопив, і я почала плакати… Сама собі дивувалася, бо все було добре. А через деякий час мені зателефонувала молодша донька. Плаче у слухавку і просить, щоб я приїхала. Каже, Світлана ходила на шоу, там сталася аварія і Світлана отримала поранення в ногу. Мабуть, треба буде робити операцію. Це Оксана так рятувала мене, щоб я з розуму не зійшла…

Коли приїхала до Львова і увійшла до квартири, запитала у свахи: “А де Світлана?”. З іншої кімнати вийшла племінниця – у чорному…”. Пані Марія прийшла до свідомості, коли над нею схилилися медики зі “швидкої”.

— Я кричала, плакала і знову втрачала свідомість, – зітхає жінка. – Пережити горе допомогли внуки – Світланині діти – і молодша донька Оксана. Треба було виводити зі шокового стану дітей: вони зривалися посеред ночі, вибігали на коридор до ліфта.

Кажуть, час – найкращий лікар. Але не для пані Марії. Вона щодня лягає з думкою, чому так рано з життя пішла її Світлана? І прокидається з цією ж думкою. Молиться і просить у Всевишнього, щоб оберіг її онуків. Старша внучка Іринка вже вийшла заміж, Ігор грає за команду “Карпати”.

Ми би ще довго говорили з пані Марією, але голова громадської організації “Скнилівська трагедія” Іван Куц попросив усіх сідати в автівки, бо вже приїхав супровід, щоб їхати на місце трагедії.

Щоб потрапити на меморіа­льний комплекс на Скнилівському летовищі, заздалегідь треба писати листа керівництву летовища, в якому має бути вказано кількість машин і їхні реєстраційні номери. Машина з “мигалкою” довезла нас до меморіального комплексу, на якому навічно спочили 77 ангелів. У місці, де впав літак, встановлено обеліск, що символізує уламки літака, а на ньому – людські обличчя. А навколо – 77 каменів-плит, на кожній ім’я і прізвище та рік народження загиблої особи. Тільки дати смерті нема. Вона тут в усіх одна – 27 липня.

За падіння літака у натовп глядачів до відповідальності притягнули 10 осіб. «Половину звільнили ще до суду, – четверо з них були генералами та високопосадовцями», – каже Іван Куц, який на Скнилові втратив двох дітей: доньку та сина. Старшому, Андрієві, було 20 років, закінчив школу із золотою медаллю і був студентом третього курсу Львівської політехніки. Донечці Зоряні було лише 13… Чоловік не може змиритись з тим, що заслуженого покарання ніхто не відбув. Усю вину перекинули на пілота Володимира Топонара, якому присудили 14 років. «Але Топонар сидів поза тюрмою, а все військове начальство потім пішло на підвищення. Хіба це не цинізм?» – запитує Іван Куц.

«Після трагедії – то не життя. Ми старіємо, ми нікому не потрібні. Я – після інсульту та інфаркту. А подбати про нас немає кому», – каже. Іван Куц вже пенсіонер. Але пенсії у розмірі 1400 гривень колишньому військовому мало на що вистачає. «Скнилівську трагедію досі не визнали на державному рівні, тому у нас нема статусу потерпілих», – бідкається Іван Іванович.

Лікує свій біль чоловік, доглядаючи за капличкою на Скнилівському летовищі. “Вона перша при в’їзді до Львова. Для нас це – символічне місце. Бо на летовище просто так не зайдеш…», – каже Іван Куц.

На День матері хтось розбив капличку. Вандалів досі не знайшли.

На летовищі не ділять пам’ятників на “свої” і “чужі”. Не діє принцип: своє приберу, а поруч нехай поросте травою. Миють кожну плиту і обсікають траву навколо. За словами Івана Куца, є такі плити, до яких уже ніхто не приходить, – горе підкосило після трагедії не одне доросле життя. Звернула увагу – двоє хлопців помили один пам’ятник, поруч ще один, потім ще. На всіх – різні прізвища. Запитую про це в одного з них – Володимира Шевчука.

— Тут загинув мій старший брат Андрій. Йому було 11 років, – каже Володимир. – Нас тато повів на це шоу. Ми з батьком також були поранені, але вижили. Мені було 8 років. Андрій два місяці боровся за життя. Мав черепно-мозкову травму. Йому ампутували ногу… Але смерть виявилася сильнішою від нього. Попри те, що стояли всі разом, брат постраждав найбільше. У цьому місиві не могли його знайти. Батько з обома переламаними ногами у шоковому стані шукав Андрійка по полю. Він лежав під уламками літака.

Старший чоловік “золотою” фарбою поновлював літери на плиті: “Мотузюк Богдан Володимирович”. А поруч – ще одна плита з таким самим прізвищем – невістка пана Володимира – Ірина. Пішли разом на свято з трирічним сином.

— Я втратив не лише сина і невістку. Богдан тримав малого на руках, – каже пан Володимир. – І це дитину врятувало. Моєму синові відсікло ногу, Ірину перерубало навпіл. Син помер від втрати крові на операційному столі. Карета швидкої допомоги не могла виїхати з летовища 40 хвилин, бо її тримали на КПП. “Зелене” світло дали генералам, які тікали з поля.

Трирічний Юрчик не міг зрозуміти, чому всі кричать, бігають полем. Дитина блукала між трупами і шукала маму з татом. За словами пана Володимира, мама одного охоронця привела малого до трибуни. Там зробили кілька оголошень, але за Юрчиком ніхто не підійшов. Жінка забрала дитину додому.

— Коли ми їздили по лікарнях шукати дітей, нам сказали, що по телевізору показали нашого Юрчика і дали контактний телефон цієї жінки. Приїхали наші свати, привезли свідоцтво про народження, фотографії малого… Як з’ясувалося, у цієї жінки вже хотіли забрати нашого внука – хтось телефонував і пропонував гроші, були й такі, що погрожували, якщо не віддасть. Довелося викликати машину з райвідділу, щоб міліціонери засвідчили, що це справді наш Юрчик.

Свати пана Володимира вважають, що Богдан винен у смерті Ірини. Бо Богдан був ініціатором походу на авіашоу. Спочатку Ірину та Богдана поховали разом. Через два роки свати викопали Ірину і перепоховали. Пану Володимиру і його дружині бачитися з онуком було заборонено! Юрчик отримав за тата і маму 40 тисяч гривень. Такою сумою держава оцінила життя його батьків.

Юрчик живе у Львові, однак бабусю і дідуся по батьковій лінії він так і не знає. Хлопцеві зараз 18 років.

— Ми йому надіслали смс-повідомлення, – зітхає пан Володимир. – Сподіваємося, хоч тепер прийде до нас. Зверталися і в опікунську раду, і навіть до суду. Нам дозволили бачитися з онуком раз на тиждень. Але коли ми приходили, нам щоразу відмовляли, пояснюючи, що Юрчик захворів, чи не хоче нас бачити. Сподіваюся, Юрчик колись зрозуміє, що нашої провини у цій трагедії немає.

Схожа історія і у Ніни Міхно. Її син, Сергій Міхно, і його дружина, Тетяна Міхно, пішли на летовище з п’ятирічною донечкою Настею. Син з невісткою загинули. Поруч стояв літак, і всі бігали фотографуватися у ньому. Товариш Сергія теж захотів сфотографуватися і взяв зі собою Настю. Це й врятувало дівчинці життя.

— Мій син – військовий, служив тут, – каже 77-річна Ніна Василівна. – Невістка не хотіла йти через погане самопочуття. Я їй також казала, щоб не йшла. Але вона каже: “Як я не піду? Я ж зіпсую Сергієві свято”. Пішла його підтримати. Перед святкуванням Таня пошила собі новий костюмчик.

Опікуном Насті призначили 62-річну на той час бабусю – Ніну Міхно. Молодша на багато років сваха – мама Тані – не погодилася взяти на себе виховання Насті. А коли її запитували, чому так зробила, казала, що виконує прохання Ніни Василівни.

— Танина мама жодного разу не прийшла до Насті, не допомагала фінансово. Коли минуло кілька років, сваха подзвонила і сказала, що хоче у мене відсудити Настю. Настя сказала, що хоче залишитися зі мною. Була маленькою – у кожному другому чоловікові бачила свого тата. А на кожну красиву жінку казала, що це її мама.

Поки жив чоловік Ніни Василівни, було не так страшно. А після його смерті залишилися бабуся і онука самі. Зараз 20-річна Настя – студентка Київського інституту культури. 77-річна бабуся з нетерпінням чекає свою крихітку у гості…

Коли Іван Куц розповідав мені про кожного, хто сюди приходить, показав на жінку у фіолетовій футболці. Каже: “А як тепер жити Світлані? Вона впізнала дитину за босоніжком”. Пані Світлана на летовищі насамперед прибрала “свій меморіал”, а потім взялася за інші. Її 14-річний син, Дмитро Параска, прийшов на авіашоу з племінником пані Світлани.

— Та я ж їх сама виганяла на це шоу, щоб Діма у школі мав що розповісти, – витирає сльози пані Світлана. – Чому серцем не відчула, що на нашу родину чекає біда?! Мій синочок з племінником стояли біля літаків. Племінник саме фотографував. Як падав літак, племінника Андрія знесло хвилею, а Дімочку зачепило. Залишилися лише ніжки. Тіла я не знайшла.

Старша донька пані Світлани того дня складала вступний іспит і попросила маму її підтримати. Коли донька з мамою йшли вулицею Чупринки, пані Світлана звернула увагу: небо чисте, але щось так гримнуло, наче вдарив грім. Ближче до вечора на душі стало неспокійно. Аж раптом зателефонувала подруга пані Світлани. Почула у слухавці її голос і каже: “Ви вдома? Слава Богу! Ти чула? Там впав літак!”.

— Ми з донькою приїхали на летовище, але на територію нас не впустили, – плаче пані Світлана. – Вирішили поїхати по лікарнях. Але у жодній наших хлопців не знайшли. Наступного дня знайшли Андрія у реанімаційному відділенні 8-ї лікарні. А про долю Діми досі нічого не знали. По телевізору показували прізвища загиблих, а мого сина не було ані серед живих, ані серед мертвих. Поїхала шукати у морги. Там багато тіл було. Навіть не тіл, а шматків… Мені порадили поїхати у прокуратуру. Там були залишки одягу. На Пекарській побачила пошматовану сорочку мого сина і начебто його чорні штанці. Коли повернулася додому, побачила, що це спідниця. У шоковому стані у прокуратурі не розгледіла, що взяла чуже. Поїхала ще раз. І тоді побачила босоніжок, у якому пішов мій син.

Донька пані Світлану заспокоїла: таких босоніжок на базарі – море. Мало кому він міг належати. Пригадала, що здавала у майстерню на ремонт, і босоніжок був прошитий. Коли наступного дня, а це вже був п’ятий день після трагедії, повернулася у морг і попросила ще раз показати взуття, побачила прошивку. Це був босоніжок Дмитрика і його ніжка. Іншого разу пані Світлані ще показували голову. Казали, що на неї “претендують” три сім’ї. Наче був схожий, але материнське серце підказувало – це не Дмитрик.

— Я сказала: якщо на цю голову ніхто не буде “претендувати”, я її заберу. Бо на той час я вже сина, точніше, те, що залишилося від нього, поховала. Так ніхто не зателефонував. Зрозуміла, що знайшлися справжні батьки дитини. Аж потім мені наснився сон. Шукаю свого сина, і не можу знайти. Моя тітка мені начебто каже: “Та він у нас. Ось коробка, а він – у цій коробці сидить”. Я уві сні підходжу і запитую, чого він у цій коробці сидить, прошу його, щоб йшов додому, бо я його так довго шукаю. Він мовчить, а тітка мені каже: “Він на тебе ображений. За те, що ти його не забрала”. Тепер живу з цим…

Через дві години на летовище знову приїхав супровід. Усі стали довкола меморіалу і тричі змовили “Отче наш…” і “Богородице Діво…” за Царство Небесне і вічну пам’ять 77-ми жертв Скнилівської трагедії, що стали ангелами у небі над Скниловом…

Фото автора та з архіву «ВЗ»