Тільки правда породжує довіру.

Інформація про перехід російського кордону 41 бійцем 51-ї бригади з’явилася несподівано і з великим запізненням. Навіть падкі на подібні сенсації російські ЗМІ були досить скромними у своїх коментарях, зазначивши, що хлопці більше не хочуть воювати і вбивати. В інтернеті ж розгорілася ціла війна навколо питання: варто було стояти до кінця чи рятувати свої життя? Однак після того як перша хвиля емоцій спала, стало зрозумілим, що без повної картинки ситуації робити якісь висновки рано. А офіційної оцінки того, що сталося, якраз і немає.

Яким же чином наші бійці опинилися на території сусідньої держави? Частково відповідь на це питання дає журналіст Роман Бочкала, якому вдалося поспілкуватися з одним із «перебіжчиків». Боєць розповів, що вони ще два тижні тому окопалися в районі шахти «Краснопартизанська», але з 17 липня, після потужного артобстрілу основні сили АТО відійшли, і вони лишилися сам на сам із ворогом під перехресним шквальним вогнем iз боку терористів і Росії. На думку бійця, росіяни гралися з ними, як кіт із мишею: обстрілювали, але не вбивали, хоча могли накрити їх у будь-який момент. На всі ж благання про підмогу отримували відповідь «Тримайтеся». «До п’ятниці 25.07 техніки зовсім не лишилося, патронів теж. Бійці забули, як виглядає сонячне світло. Рятувалися в землянках, накритих колодами і блоками і присипаних землею. Усі просто хотіли вижити. І жили під землею, задихаючись від смороду роздутих тіл убитих товаришів», — описує Бочкала. І в цей момент вони дізнаються від рідних про заяву РНБО, що всіх бійців вивели з оточення. Одразу питання «А як же ми? На нас що, вже поставили хрест?»

А далі сталося те, що сталося. Буденно, без зайвих слів, як пише журналіст. «До них прийшли бойовики з Росії. Не в тому сенсі. Що самі з Росії. А просто із Росії і прийшли бойовики. І сказали — «вилазьте». Посадили всіх наших на КамАЗи і відвезли у свій польовий табір. Це було ще на території Росії. Ніхто нікого не бив, не принижував. Усе було мовчки. В таборі наших хлопців нагодували, помили і сказали: «Увечері їдемо до Росії». Телефони ніхто не відбирав. І хлопці телефонували не тільки рідним, а й командуванню. Усі і все знали. І про те, де хлопці, і що їх збираються вивозити в РФ», — стверджує Роман.

Тепер хлопців повернули в Україну. Усі вони перебувають у Запоріжжі, у військовій частині А1978, де їх допитує військова прокуратура. «Мобільні телефони у затриманих відібрали, до них приставлена воєнізована охорона. Як наші полонені воїни опинилися в Україні — не знаю. Дана інформація надійшла до мене з двох джерел: від дружин затриманих, а також від бійців 24-ї бригади, яких теж підозрюють у дезертирстві, і вони зараз перебувають у тій же в/ч. Хлопців підозрюють у дезертирстві. Про статтю «державна зрада» поки не йдеться», — повідомляє Роман Бочкала, який продовжує тримати зв’язок із бійцями та їхніми рідними.

Взагалі «Ізваринський котел», у якому опинилися бійці 51-ї ОРМБ та 72-ї і 79-ї бригад, очевидці називають справжнім пеклом. Кілька днів — без підкріплення, без харчів, без боєприпасів, під постійним обстрілом із «Градів». А головне — без розуміння, що відбувається і скільки це триватиме. Тим більше що офіційна інформація і те, що бійці бачили на власні очі, часто дуже різняться.

Самі військові кажуть, що після масових обстрілів трупи їхніх загиблих товаришів вивозили КамАЗами, хоча офіційна статистика свідчить лише про десятки загиблих. Сплеск дезертирства (майже на 40 відсотків) було зафіксовано в період із 14 по 19 липня у ЗСУ та Нацгвардії, коли у бійців не було ні їжі, ні зброї, ні правдивої інформації. «Ганьбою вкрили себе 54 військовослужбовці, які боягузливо втекли, кинувши бойову зброю і зрадивши своїх товаришів. І це в той час, коли переважна більшість миколаївських десантників проявляє безпрецедентну мужність і героїзм при виконанні поставлених бойових завдань», — поспішило заявити командування 79-ї миколаївської аеромобільної бригади.

Але чи варто бути такими категоричними? «16 днів їм нічим було не лише відстрілюватися від ворога, навіть їсти було нічого, — розповіла дружина військового 79-ї бригади Ірина Толкачова. — Солдати копали собі глибокі бліндажі, і це був їхній єдиний порятунок від масованих мінометних обстрілів». Протягом тижня жінки їздили до Києва, пікетували Міністерство оборони й адміністрацію Президента, вимагаючи відправити в зону АТО їхнім чоловікам та дітям підмогу, перекривали шляхи. У відповідь чули запевнення, що підмога і харчі вже відправлені, однак коли дзвонили до рідних, то чули у відповідь, що нічого немає. «Мудаки з командування АТО, які називали істерією крики про допомогу миколаївських десантників, котрих утюжили «Градами». Тільки не кажіть, що ви не очікували дезертирства. Сильні не зламалися, а слабші здалися. Страшна ганьба на всю українську армію. Але винні в цій ганьбі не лише півсотні солдатiв, які кинули зброю і пішли до сепаратистів. Винні передусім покидьки, яким казали: «Нас убивають! Нас убивають нечесно! З повітря! Дайте авіацію, дайте підмогу або виведіть нас звідси!». А ті їм казали: «Тримайтесь, рєбята, тримайтесь», — емоційно висловився з цього приводу журналіст Богдан Кутєпов.

У військовослужбовців досі є багато запитань як до свого командування, так і до Генерального штабу. «Ми, коли прибуваємо на місце, маємо віддзвонитися в штаб і повідомити, де ми. Так тепер ми, коли прибуваємо, телефонуємо, а тоді швиденько передислоковуємося метрів на 500. Бо часто буває так, що за 5 хвилин після дзвінка це місце накривають «Градами», — ділиться з «УМ» один із бійців, який щойно повернувся із зони АТО. Припущення про «злив» інформації висловив і заступник командира 79-ї аеромобільної бригади підполковник Іван Савка. «Не встигаємо ми зайняти ту чи іншу позицію, як нас починають «поливати» мінометним вогнем, причому робиться це прицільно. Складається враження, що противник має про нас і наші пересування повністю всю інформацію. Якоюсь мірою це і підтримка з боку місцевих жителів. Вони коли нас бачать, то в обличчя — посміхаються, а в спину — тикають дулі, бо насправді підтримують Росію», — каже полковник. Є й інша версія «зливу» інформації — за повідомленням голови СБУ Валентина Наливайченка, зрадників викрили і в штабі АТО, і у військових формуваннях, які беруть участь у бойових діях.

Підозри бійців далеко не безпідставні. Днями по всіх телеканалах пройшла розповідь про фантастичний порятунок із «казана» 75 поранених бійців 79-ї бригади. І запали тоді в пам’ять слова волонтера Юрія Бірюкова, який від початку війни своїм фондом «Крила Фенікса» фактично замінив собою величезну частину Департаменту постачання матеріальних ресурсів Міноборони. «Основна біда полягає у двох речах: усі ці операції не можна узгоджувати зі штабом АТО, тому що вони моментально зіллють інформацію. Якби, Боже збав, ми розповіли, як і куди їдемо, нас би, мабуть, сьогодні тут не було», — заявив тоді «Фенікс».

Підтвердженням його слів стала і наступна інформація: після блискуче проведеної операції з порятунку бійців ГПУ завела кримінальну справу… на офіцера, який дав команду на прорив, за «неузгодження свого рішення з Генеральним штабом». На допиті в СБУ встиг побувати і сам Юрій Бірюков.

Запитання у бійців викликають і деякі моменти, пов’язані з фіксацією статусу учасника бойових дій. Як стало відомо «УМ», у багатьох бійців у свідоцтві про смерть досі ставлять ДТП чи інші причини, не пов’язані з боями. А в госпіталь поранених із батальйонів самооборони відправляють із приписками про «побутові травми» чи «травми з необережності», розповідають волонтери.

Звичайно, і такі випадки, і дезертирство — явища, швидше, поодинокі. І для того, щоб робити певні висновки, треба детально вивчити усі обставини. Але і говорити про все треба відкрито, нічого не приховуючи. Що досі існують суттєві проблеми з технікою та обмундируванням для солдатів. Що лікування поранених, яке мало би бути безкоштовним, відбувається фактично за рахунок рідних та волонтерів. І що взагалі ця війна тримається великою мірою саме на плечах патріотів, волонтерів і тих, хто, як сказав Юлій Мамчур, «воює не за гроші, а за державу». Бо тільки правда породжує довіру. А довіра — відчуття, що тебе не зрадять. І тоді й ти не зрадиш.

Розпочалася третя хвиля мобілізації. Військовий комісар Миколаївської області Олександр Іванов вважає, що вона буде найважчою, адже мотивувати людей стає дедалі складніше та складніше. «Ті хлопці, які опинилися в Росії, — вони молодці, вони зберегли свої життя для держави. І не треба поспішати їх обзивати дезертирами. Зараз не сталінський режим, люди звикли думати, і вони розуміють, що, коли держава до них так ставиться, перетворюючи на гарматне м’ясо, то чому вони мають інакше ставитися до держави? У мене є одна знайома, яка каже, що сама благословить свого сина в армію, але тільки в тому випадку, коли поряд будуть воювати діти та внуки наших президентів, народних депутатів, можновладців. Усі — так усі», — коментує ситуацію відомий правозахистник психіатр Семен Глузман.

Ця ситуація вимагає реагування, і якнайшвидшого — і політичного, і суспільного. Інакше Майдан може продовжитися, але зовсім в інших формах — тепер у бійців замість дерев’яних щитів та палиць можуть опинитися трофейні АК. «Ті хлопці, які на війні, вони вже відчули ту правду, яку ми ще не розуміємо. У мене є двоє знайомих, які мені прямо заявили: якщо ситуація не зміниться і в стосунках з державою не буде більше чесності й відкритості, вони восени повернуться до Києва. У цьому нічого доброго немає: автомат і вулиця — не найкращий спосіб вирішення проблеми. Але і силою цього не зупиниш. Треба думати», — переконаний Семен Глузман.

До теми:http://umoloda.kiev.ua/number/116/0/88676/