Нація і революція.

ШЛЯХОМ УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Не можу приховати, що перше видання збірки «Нація і революція» супроводжувалося тим почуттям, яке, напевно, було характерним для більшості українських націоналістів впродовж останніх двадцяти років, – почуттям надії. Надії на те, що до часу «Ч», до початку Національної революції залишилося зовсім небагато – рік, два, три. Відповідно, усі свої зусилля потрібно було спрямовувати на те, щоб найближчий вибух народного невдоволення був не просто «антирежимним резистансом», але й бажанням системних змін у житті країни і суспільства. Ми, націоналісти, вже від початку правління Януковича не вважали його легітимним президентом і закликали суспільство піднятися на боротьбу проти нього. На жаль, перші наші заклики розчинилися у неготовності людей мислити і діяти революційно. Їх почули лише представники репресивних органів. Як наслідок, уже в січні 2011 року на «Тризуб» чекала хвиля широкомасштабних переслідувань. Також репресії зачепили представників інших націоналістичних середовищ та незалежних громадських активістів. Надію на те, що час «Ч» усе ж таки настане, давали окремі акції протесту: «Податковий Майдан», проти русифікаторського мовного закону тощо. Найбільш імовірною датою початку Національної революції видавався 2015 рік, адже було цілком зрозуміло, що Янукович не віддасть владу без бою. Але людина планує одне, а Господь робить зовсім інше. Дякуючи Божому Провидінню, українці не стали чекати 2015 року і скинули Януковича наприкінці лютого 2014-го. На жаль, повалення режиму Януковича, оплачене кров’ю сотень українців, не стало усуненням режиму внутрішньої окупації загалом. Та, незважаючи на це, революційні події кінця 2013 – початку 2014 років стали важливим етапом утвердження державності української нації. По-перше, важливим є сам факт усунення Януковича, адже невідомо, якою катастрофою обернувся б ще один рік його правління (не кажучи вже про повторний термін). По-друге, відбулися значні зміни у світогляді широких мас українського населення. По-третє, чимале значення має прецедент революційного усунення бандитської влади. По-четверте, згуртувавшись, наростивши сили і здобувши високий рівень суспільної підтримки, український націоналістичний рух суттєво зміцнив власні позиції. Зупинюся детальніше на деяких із перелічених пунктів. Мабуть, правильним буде твердження, що одним із первнів, на які спирається націоналізм, є почуття власної гідності і потяг до справедливості. Саме ці якості змусили сотні тисяч українських громадян регулярно виходити на площі та вулиці своїх міст. Саме ці якості дозволили багатьом із них, ризикуючи власною свободою, здоров’ям і життям, без зайвого страху вступати у відчайдушні сутички з псами режиму Януковича. І саме ці якості посприяли переходу політичної свідомості мільйонів українських громадян на новий рівень. Ще наприкінці листопада ми говорили про те, що потрібно висувати чіткі революційні вимоги. Натомість опозиція тривалий час задурманювала людям голови розмовами про євроінтеграцію і тому подібні речі. Однак, незважаючи на риторику опозиції, «Євромайдан» доволі швидко припинив своє існування, поступившись місцем по-справжньому революційним протестам. Зі сцени Майдану лунало одне, проте люди почали вимагати чогось важливішого – відставки Януковича, заборони КПУ та Партії регіонів, люстрації, «перезавантаження» не лише влади, але й усього життя в країні. Тобто, широкі маси населення почали говорити про те, про що до цього говорили ми, націоналісти. За короткий проміжок часу революційні ідеї українського націоналізму стали популярними серед сотень тисяч, мільйонів українців. Дуже важливо, що революційна боротьба зруйнувала нав’язані комуністичною і сучасною російською пропагандою стереотипи про ксенофобський, русофобський, шовіністичний характер українського націоналізму. Також не менш знаковим є те, що у акціях протесту брали участь як етнічні українці, так і громадяни України інших національностей. Українське суспільство консолідоване довкола ідеї незалежності і державності української нації, і Майдан це виразно довів. Це створює належні передумови для подальшої популяризації націоналістичного бачення національного питання. Ми, націоналісти, не сприймаємо космополітично-ліберального концепту «політичної нації». Натомість ми наголошуємо на етнічному характері нації як спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених». Саме для забезпечення інтересів етнічної української нації має бути створена українська національна держава. Та ця ж держава має забезпечити належну реалізацію прав та потреб усіх її чесних громадян незалежно від національності. Так бачать картину майбутнього націоналісти, і нинішня згуртованість українських громадян перед обличчям внутрішніх та зовнішніх ворогів дає підстави вважати, що скоро ця картина стане реальністю. Революційна боротьба приблизила українське суспільство до встановлення режиму національного народовладдя. Дуже багато українських громадян продемонстрували, що вони – не раби і не хочуть жити при системі ліберально-бюрократичною «демократії», спрямованої на визиск і контроль населення. Російська агресія призупинила революційні процеси, однак те, що люди відчули у собі силу, вселяє надію. Пройде час, і ми збудуємо таку систему влади, за якої політик та чиновник будуть не «начальниками», а людьми, котрі відповідають за свої дії перед громадою. Роботи, що увійшли до цього збірника, писалися мною ще до революції. Проте я сподіваюся, що вони не втратили своєї актуальності. Режим внутрішньої окупації ще не усунений, національна державність не здобута, на Сході та Заході вистачає людей, надзвичайно незацікавлених у свободі та могутності української нації. Боротьба має тривати, і нехай нашу боротьбу благословить Господь!
(c) Дмитро Ярош.