Лінія ФРОНТУ.

З моменту проголошення Незалежності, в Україні точиться жорстока інформаційна й світоглядна війна – війна України із "совком". Територіальні здобутки в цій війні найкраще видно по результатах виборів. Для зручності, виділимо й проаналізуємо основні етапи.

Отже, на перших демократичних виборах незалежної України в 1991 році перемогу здобув досвідчений компартійний діяч Леонід Кравчук. Він переміг у всіх областях, окрім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, де перевагу надали В'ячеславу Чорноволу. Відповідно, маємо перший поділ – між Галичиною й рештою областей України.

Але вже в 1994 році на дострокових виборах поділ пройшов по Дніпру. Кравчук, експлуатуючи патріотичні гасла, переміг у 12 областях – Київській, Черкаській і всіх західніших. Кучма, який обіцяв зробити російську другою державною, отримав 52% голосів проти 45% Кравчука, і перевагу у всіх інших регіонах. Отже, кількість "патріотичних" областей збільшилась на 9.

На наступних президентських виборах Кучма також почав використовувати націонал-демократичні гасла, протиставляючи себе комуністу Симоненку. У результаті – 56% Кучми проти 38% Симоненка. Однак цього разу електоральна географія була вже не настільки чіткою, аби побачити рух патріотичних ідей на схід. Тут зіграли роль використання адмінресурсу з боку Кучми, що забезпечило йому перемогу в Донецькій, Харківській, Одеській та Сумській областях, а також фактор земляцтва, що зіграв роль у Дніпропетровській області.

У той же час у ряді областей підтримка комуніста була зумовленою в першу чергу високими протестними настроями – мова йде передусім про Черкаську, Вінницьку, Полтавську, Чернігівську та Кіровоградську області. Люди обирали того, кого вважали "меншим злом".

І от, 2004 рік продемонстрував уже звичну нам карту електоральних симпатій, де патріотичні ідеї взяли гору в ще чотирьох областях: Кіровоградській, Полтавській, Чернігівській та Сумській. Саме в цих областях була найжорсткіша боротьба – з бійками, залякуваннями, репресіями, і найнахабнішими фальсифікаціями.

Уся виборча кампанія була побудована на протистоянні сходу й заходу, Росії проти Європи й Америки, української мови й культури проти російської, української історії проти радянської пропаганди. Вибори президента 2010 року повністю повторили такий географічний поділ.

Сьогодні, поглянувши на карту протестів в Україні, ми можемо констатувати вже звичну картину – чим далі на захід, тим більше здобутків у повстанців. У західних областях повстання офіційно підтримане органами місцевого самоврядування, у центрі облдержадміністрації або взяті "штурмом", або заблоковані. Ніби то картина така ж, як у 2004-му.

Але є одне "але".

Сьогодні найгостріша боротьба точиться саме в південних та східних областях. Така ж, як у 2004-му точилась за центральні області. Лінія фронту боротьби із "совком" сьогодні проходить по межі Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської та Луганської областей.

Донбас та Крим досі знаходяться під повним контролем режиму, однак навіть там не зовсім спокійно.

Що ж стало каталізатором до просування української національної ідеї на Схід та Південь? Окрім об'єктивного фактору – підростання покоління молоді, що не застала Радянського союзу, і демографічна ситуація, яка краща на заході й гірша на сході – був і політичний. І ним виявилась, у першу чергу... Партія регіонів.

Після здобуття повної влади в країні й на місцях, особливо в базових регіонах, ПР дозволила в собі розчаруватись. Янукович, як і його попередник Ющенко, не виправдав очікувань свого виборця, натомість своїми діями або бездіяльністю згуртував проти себе цілі організовані протестні групи.

Відкривши двері для перебіжчиків із націонал-демократичного табору, регіонали відчутно лібералізувались. Намагаючись бути президентом "для всієї України", Янукович принаймні зовні намагався начепити на себе атрибути українськості.