Євген Сверстюк про "кухню" Кремля.

Євген Сверстюк: Москву не влаштовує мирний протест... 
Колишній радянський політв’язень — про кухню «секретних» провокацій, методи дискредитації суспільних авторитетів та «сіонських мудреців» на МайданіЯрослава МУЗИЧЕНКО   

«Коли порівняємо відомості про допити Тараса Шевченка з ходом допитів шістдесятників та нинішніх політв’язнів — проглядається та ж школа», — каже відомий громадський діяч, філософ і публіцист, головний редактор часопису «Наша Віра» Євген Сверстюк. У розгортанні деяких подій довкола майдану Незалежності також помітний почерк працівників «особливого призначення», який пан Євген за багато років добре вивчив. Мислитель переконаний, що таку працю не можна «не помічати», адже її плодами стають недовіра, роз’єднання в суспільстві, людські втрати. Це те, що в Шевченка: «орють лихом, лихом засівають. А що вродить?..»«Політичних» звинувачували в тероризмі...»

— Пане Євгене, «паралельний світ» спецслужб зберігає секретність перед широким загалом, бо вміє «замітати сліди». Там справді «все про всіх» відомо?

— Свого часу ми, шістдесятники, не вели щоденників — щоб описи нашої праці нікому не зашкодили. Утім були впевнені, що в КДБ «усе є». Але ж ні — їм не потрібно було правдивої історії. Нічого з підслуханого ними до нас не дійшло. Ключові фігури опору 1960–х років, якби вони самі про себе не засвідчили, залишилися б невисвітленими. У матеріалах КДБ збереглися якісь окремі деталі, доповідні з КДБ до ЦК. І в цьому — замітання слідів їхньої машини, яка відповідно до розпоряджень використовує щось із наявних даних, та найбільше покладається на доноси. На закритих судах не потрібні скрупульо­зність і факти.

— Відсікає правдиву інформацію і підсовує натомість деструктив і провокації?

— Звичайно. Найперше — обезголовлює суспільство, позбавляє ключових фігур та розриває їхні зв’язки з активною частиною суспільства. Ще в 1920–ті роки ЧК давала розпорядження: знищити верхівку. У своїх спогадах про Холодний Яр один з українських командирів Горліс–Горський згадує, як перевдягнені повстанці захоплюють більшовицьку машину з документами. Там була рознарядка Дзержинського — скільки людей у якій області треба «із’ять» і знищити. Ті люди мали пропасти — чи так, як композитор Микола Леонтович і видатний учений–садівник Левко Симиренко, чи як заручники. У Києві й Одесі мали розстріляти по вісім тисяч осіб, у Харкові, Полтаві, Катеринославі та Вінниці — по шість...

Окрім цього, сіяли паніку засобами терору. До речі, не так давно наші ЗМІ поширили кадр із голим чоловіком на снігу, над яким познущалися «беркутівці». Хтось із журналістів пояснив: цей сюжет знятий на професійну телекамеру, у ньому спеціально акцентовані деякі речі. Що було потрібно авторам? Пустити ці кадри між протестувальниками і спровокувати їх до помсти. Використати цю провокацію не зовсім вдалося (козак виявився незлобливим), та все ж рівень екстремістських настроїв серед майданівців зріс. Мені здається, що кинуто багато сил, кадрів, «тітушок» донецьких, харківських і російських — для роздмухування протистояння. Бо це сценарій Москви. Його мета — спричинити внутрішній конфлікт в Україні і виступити в ньому «миротворцями» — із танками чи без них. Цілком зрозуміло, що їх не влаштовує мирний протест.

— Яким чином дискредитували активних учасників мирного руху опору 1960—70–х?

— Була підміна аргументації. У пресі йшлося про крадіжки, «тунєядство», зґвалтування, бійку, а не про політичну «невідповідність», неприйняття режиму. Найчастіше намагалися знайти якийсь економічний переступ. Вершина бажань — доларова купюра. Якісь випадкові заробітки, не оформлені квитанціями, оголошувалися «криміналом». Мій попередник на засланні, фізик, доктор Болонкін був засу­джений за те, що відремонтував комусь телевізор і отримав за це 10 рублів. Миколу Горбаля звинувачували у спробі зґвалтування в трамваї. Схоже звинувачення «шили» В’ячеславу Чорноволу. Щодо моїх літературних есе, писаних для преси, застосували підміну визначення: літературну творчість оголосили виготовленням «антирадянських документів» і пропагандистською діяльністю. Так було й зі Стусом. І це теж було замітанням слідів.

У 1930–ті роки «політичних», зокрема, професора Миколу Зерова, академіка–математика Михайла Кравчука, звинувачували у тероризмі. До процесів залучали різних авторитетних людей, яким давали підписувати папірці зі звинуваченнями. Вони сіяли недовіру, страх і ворожнечу в середовищі інтелектуалів.

«Втручання у заборонену сферу називали «наклепом»...

— А ще ж була заборона говорити на певні теми?

— Так. Валерію Марченку, який прямо говорив про Голодомор, погрожували «лікуванням» у психлікарні. Проте майже через усі вироки шістдесятників проходить «наклеп на тему голоду». Література про ГУЛАГ була заборонена. У 1960–ті роки багато людей вийшли з радянських концтаборів на волю, але не оприлюднювали своїх спогадів. Григорій Кочур був нашим однодумцем, але остерігався про це й згадувати. Зрозуміло, що в усіх була підписка про нерозголошення. Навіть у греко–католицького владики Йосифа Сліпого. Якби він почав розповідати все, що бачив у таборах, то далі мав би справу з КДБ. А вони й за кордоном знаходили. Якимось дивом проскочили спогади про лагер одного російського автора у московському журналі. Під час допитів мене запитували, чи я знайомий iз тим текстом. І були дуже невдоволені, що така «злісна наклепницька річ» вийшла друком.

— Вони справді вважали, що то наклеп?

— Вони прекрасно розуміли, що то таке. Просто втручання у заборонену сферу називали «розповсюдженням наклепницької інформації».

— У працівників силових структур та «наближених» є особливий інтерес до всяких «таємних знань» — конспірології, окультизму, теорій про світову змову. Як ви гадаєте, звідки такі захоплення?

— Їх спеціально постачають негативною інформацією. Недовіра і ворожість є їхнім принципом. Під час допитів я був вражений, коли слідчий обурювався: «Як ви можете говорити про людину з такою певністю, що вона не могла б вчинити так–то? Це ж наклеп!». Вони не розуміли, що можна вірити людині. У них поширена література антихристиянського спрямування, яка виключає милосердя, любов і довіру. Варто б дослідити, як вони підбирають і закидають подібні тексти. І таких видань — море... І є розповсюджувачі.

— Якщо в книгарнях порівняти кількість справді наукової літератури про Україну і томи Шилова, Істархова, Лозко, Клімова, Канигіна та багатьох інших — про арійську 20–тисячолітню цивілізацію на наших теренах, то перших буде оберемок, а других — самоскид...

— Ця антихристиянська і антисемітська література видається масовим накладом. І люди на диво обізнані з нею. Я днями читав лекцію про Тараса Шевченка в Товаристві «Знання». Мене вразило, як багато слухачів антихристиянськи, рунвірівськи налаштовані. РУНВіра — це заблокованість. Аргументом не проб’єш. Вони не чують нічого і шукають лише підтвердження своїх переконань. Загал навіть не знає, що їхні писарі користуються совєцькою атеїстичною пропагандою. Цілих 70 років у СРСР над цим працювали цілі інститути, шукаючи способів дезінформації та дискредитації віри в Бога.

— До речі, нещодавно пройшла інформація, що сторінка «Беркута» у Фейсбуці наповнена антисемітською пропагандою: силовиків переконують, що «Майдан організували євреї»...

— Або американці (сміється). Їм таку літературу закидають, і, безперечно, вони її читають. І про «сіонських мудреців», і про «буржуазний націоналізм». Адже і сіоністи, й українські націоналісти є ворогами «темних трибуналів».

«Фашисти — особи, що не дотримуються законів...»

— Мабуть, через ці замовчування та фальсифікації сьогодні мало хто знає, якими ж були шістдесятники і бандерівці?

— Мені не раз доводилося виступати на захист правди про покоління шістдесятників. Розповідати правду про людей, які повстали, і проти чого вони повстали. Таке інформування дає інший погляд суспільству. Багато хто з людей середнього та старшого віку досі бояться чути про шістдесятників. І нині, дивіться, безліч людей прикидаються, що нічого не знають. Так і тоді було. Ці пасивні люди мали мізерну або ж сфальшовану інформацію з офіційних джерел і досі передають її дітям і внукам. Вони нічого не дізналися за ці роки.

— На прикладі «смолоскипної ходи» в день народження Степана Бандери бачимо, що людям, які в школі чи від заляканих батьків не отримали знань про бандерівців, підсовується спотворене уявлення про визвольний рух...

— Причому то не лише жупел «бандерівці», витворений засобами совєцької масової дезінформації, а й підміна визначення фашизму. Фашизм у спотвореному трактуванні — це німці з розв’язними усмішками й кухлями пива. А насправді це групи людей, які всупереч закону встановлюють владу сили і страху. У цьо­му розуміння, класична форма нинішнього фашизму — це «тітушки», які викрадають і вбивають у лісах людей. Силовиків виховують на ненависті. Вони послуговуються ненависницькими гаслами і ярликами, по яких «слід стріляти»: «бандерівці», «западєнци», «свобода слова»... Це старі кадебістські жупели.

— У радянській белетристиці петлюрівці і бандерівці «малювалися» за зразком чекістів та енкаведистів, «червоні» свої злочини перекладали на своїх ворогів. Таке ж враження — від нинішньої «контрпропаганди», де майданівці змальовуються як звірі, що мордують хлопців iз «Беркута»...

— Звичайно, це трафарет. Важливо розкривати ці механізми. Скажімо, коли Романа Корогодського на допиті спитали, хто такий Стус, він відповів: «Це голуб». «Та ви знаєте, як він називає нас?! Фашистами!». Роман сказав, що Стус має рацію. Бо фашисти — це особи, що не дотримуються законів, діють методами залякування і насилля... Нині силовики частково зазомбовані. Ніхто з них чітко не знає визначення фашизму. А фашисти — це озброєні «носороги», які йдуть вулицями, лякають і приєднують заляканих до себе.

ДОСЬЄ «УМ»

Євген Сверстюк народився 1928 р. у с. Сільце на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, в 1953—1956 рр. — аспірант НДІ психології, де працював у 1959—1960 і 1962—1965 рр. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. Був заарештований у січні 1972 р. Засуджений на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Починаючи з літа 1987 р. брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу. З 1989 р. — президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, що присуджує щорічні премії ім. В. Стуса.

У 1993 р. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція». Автор численних книг, есе і статей iз літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1995) та премії ЮНЕСКО «За міжконфесійну та міжетнічну толерантність».

http://www.umoloda.kiev.ua/number/283/0/85631/