Пом'янімо, браття й сестри.

Політичний діяч

(24 грудня 1937 - 25 березня 1999)

“Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив”.

В Київський унiверситет поступив у 1955 роцi, i вже в 56-му роцi, принаймнi, в 57-му мене вже точно пробували розглядати на комсомольських зборах як людину, яка має якесь таке, не таке як треба мислення.

Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало.

Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.

Я дiстав Шевченкiвську премiю за тi самi твори, за якi я дiстав свiй перший i другий, та й третiй концтабiрний термiн. Це знаменно. Щоб ми не казали про те, що ще не та Україна, яку ми хотiли б мати, i не такої незалежностi ми прагнемо, i все таки вiдбулися колосальнi змiни.

Я пишаюся своїм поколiнням.

Колись один з найгiрших наших офiцерiв, якi нас там переслiдували вичекав хвилину, коли нiкого не було, i почав менi говорити: “Ви що думаєте, що ми це робимо з великого внутрiшнього бажання, отак Вас так переслiдуємо? Нi, просто ми зобов‘язанi це робити, але ми розумiємо, що за Вами — майбутнє i, Ви знаєте, як ви прийдете до влади, то ми будемо так само служити Вам, як от зараз служимо їм.

Я бігав все своє життя. Навіть у тюремних прогулочних двориках.

Приїхав я до Львова, були клопоти iз тим, щоб поселиться, хоча там сiм’я. Роботу я знайшов - тiльки кочегара на будiвельному заводі.

Галичани нiколи не випоминали менi моїм схiдним походженням. Вони мене настiльки за свого сприймали, i я настiльки себе чув там своїм.

Я є полiтик для всiєї України. Може трошки заголосно я це кажу, про себе так не кажуть.

У нас усе просякнуто полiтикою, як i просякнута полiтикою була вся моя творчість.

Завжди чув себе людиною творчою, завжди мрiяв про тi часи, коли можна буде хоч один день у тиждень вирватися для того, щоб покласти отак лiктi на стiл, взяти ручку в руки, вiдключити всi телефони, задуматися - i щось писати.

Колись мрiяв стати вченим. Це було в 60-i роки. І нiбито непогано починав, ну, але потiм, як бачте, життя кинуло в полiтику.

Слабкiсть нашої демократiї в тому, що ми не були готовi, небагато було таких лiдерiв, якi дивилися далеко вперед.

Нацiональна iдея це значить будувати державу на базi корiнної нацiї.Корiнною нацiєю, є українська нацiя. Нiкому не шкодити, надати можливостi всiм нацiональним меншинам. Але має бути чiтко означено, що так, як всi Європейськi держави, чи майже всi, ми будуємо державу на базi корiнної нацiї, значить її державна мова, значить це наша iсторiя, це наша духовність.

Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції, сила закону, а не закон сили, добробут народу, а не всенародні злидні, суспільна злагода, а не суспільна ворожнеча, демократія, а не диктатура.

Робити державу без державної мови, без державної символiки, саме тiєї, яка вiками в нас є, - це значить готуватися до знов якогось союзу i так дальше. Треба робити нацiональну iдею, пiднiмати, i робити iз цього, такого ще глевкого народу нацiю повноцiнну, а тут мова - це цементуючий факт.

Сьогоднi допустити дві державнi мови, чи одна – державна, друга – офiцiйна – це зруйнувати державу, яка в такому загрозливому станi сьогоднi. Я завжди приводжу приклад євреїв, якi мертву мову вiдродили, i всi вивчили, i сконсолiдувалися навколо мови, якої вже навiть не було в побутi.

Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі.