Cherchez La Femme.

— Ілларіоне, чого очікували від прем’єри проекту «ДНК 2. У пошуках жінки»?

— Очікую на резонанс, на бурю щирих подяк та одночасно — на шквал обурених звинувачень у фальсифікації науки. Все, як торік!

Якщо ж серйозно, головне для нас, авторів проекту, — зробити так, щоб українці пишалися власною історією, народом, країною. Минулого року мені зателефонувала знайома і сказала, що для неї особисто наш фільм зробив набагато більше, ніж все, що вона читала чи бачила до того. Бо вона повірила у власний народ.Звучить, мабуть, патетично, але людина говорила щиро. Тож ми мріємо про щось таке. Аби завдяки фільму в людей з’явилося більше віри у себе та у своє майбутнє.

І минулорічний фільм, і цей, як для телевізійного продукту, складні та занадто наукові: як ми не намагалися спрощували все, що стосується науки. Але й цікавість глядача щодо власної історії — як ми побачили після першого фільму — неабияка! Тож ми від початку вірили, що у проекту будуть гарні рейтингові показники.

— Порівняно давно займаєтесь документалістикою, не плануєте стати професійним істориком?

— Ні. Бо це зовсім інша професія. Моє завдання — подавати науковий матеріал так, аби люди його із задоволенням і легкістю сприйняли. А це — окрема професія.

— Ви казали, що з генетиком Пітером Форстером, який причетний до обох ваших фільмів про ДНК, вас познайомив Ігор Золотаревський, директор департаменту інформаційного мовлення каналу «Україна». Яка, приблизно, частина наповнення проектів — це бачення теми тим же Золотаревським чи іншими головними менеджерами каналу?

— Не уявляю, як це рахувати у відсотках... Ми — команда TheShowTime —  відповідаємо повністю за реалізацію проекту, включно із творчою частиною. Ігор Золотаревський та Дарина Огір приймають уже готовий проект. І саме у них є можливість відстороненого погляду. Погляду, від якого, врешті–решт, залежить дуже багато.

І тут варто, ма­буть,  розповісти ось про що. Вся наукова частина матеріалу проходить кілька етапів «перекладу» від дуже складних наукових термінів до простої мови. Так от... Спочатку пан Форстер та пан Сегеда (британський та український консультанти фільму) розшифровують складні наукові конструкції спеціально для нас та розповідають нам усе максимально просто. Але це тільки на їхнiй погляд.  Бо на наш погляд, це все ще настільки складно, ще так багато незрозумілих наукових термінів, що розшифровкою їхніх тез займається окрема людина — головний редактор проекту Антон Топчій. Він спілкується із вченими, читає першо­джерела, знову консультується з ними і, врешті–решт, формулює всі наукові теорії ще більш зрозумілою та легкою мовою. На його думку.

Бо після того я беру «простий» матеріал від Антона та ще кілька діб думаю над кожним окремим поворотом у майбутньому фільмі, аби зробити його більш зрозумілими для глядачів. Потім я приходжу до своїх компаньйонів Володимира Рибася (головний режисер проекту) та Олега Рогожі (головний продюсер) та кажу: «Ось, хлопці, послухайте, чи все вам зрозуміло». І викладаю їм наукові теорії вже в третьому ступені спрощення.

Ну і, звісно, вони кажуть: «Геть нічого неможливо зрозуміти. А що ти мав на увазі?».

Тут я знову телефоную Антону, а він науковцям... Словом, настає момент, коли нарешті все це перетворено на лаконічний фрагмент закадрового тексту. Ну і він просто цукерка, а не текст — чіткий, легкий, логічний та зрозумілий. Я так думаю. Але насправді все трохи по–іншому. Бо ми робимо «чорнову» начитку, а головний режисер мені каже, мовляв, коли ти розповідав та махав руками, було легше, а зараз, на слух — занадто складно!

Тобто коли матеріал приходить до Ігоря та Даші, нам здається, що вже все відточено — ідеально! І нам самим усе зрозуміло. А Ігор та Даша кажуть, мовляв, зйомки — супер! А от по тексту трохи не зрозуміло... Бо ще досі складно.

Це дуже складний процес, своєрідне мистецтво — розповісти таку важку наукову тему простою та зрозумілою мовою. Бо чим більше ти всередині проекту, тим менше для тебе незрозумілого у словосполученні «порівняно високе мітохондріальне різноманіття». Що ж іще тут можна пояснювати?! І так уже геть просто... (сміється.)

— Як довго команда, ви особисто спілкувалися з приводу генетичних питань із Пітером Форстером, працюючи над першим і другим фільмом?

— Тиждень ми провели з паном Форстером у Німеччині під час роботи над першим проектом. Під час роботи над другим уже після отримання результатів ми консультувалися загалом два тижні. Три дні в Києві та решту часу — електронною поштою та по скайпу.

— Які труднощі виникали з постановочними зйомками, коли робили «ДНК 2. У пошуках жінки»? Скільки часу й де їх проводили, скільки людей було задіяно?

— Труднощі — звичайні для такої роботи. Це складні зйомки самі по собі. А тут ще необхідність консультуватися постійно з науковцями. Чи підходить натура? Адже має бути схоже на лісотундру часів льодовикового періоду. Чи правильно побудовані декорації? Здавалося б, що може бути не так у житлі з гілок та шкур... Але ж чи були вже дерева такої висоти? Чи не занадто довгі гілки? Могли бути такі списи? Чим вміли зшивати шкури? Чи обробляли шкіру? А в нас при всьому цьому кілька історичних періодів у фільмі...

Варто відзначити, що, навіть вибираючи акторів, які мали зіграти, приміром, неандертальців, ми зверталися по допомогу до антрополога Сергія Сегеди.

Надто багато деталей треба було уточнювати. А у вересні втрутилася погода. Вітер зруйнував декорації. Та й, крім цього, загалом два тижні довелося простоювати через дощі...

— Ви для каналу «Україна» робите і ток–шоу «Говорить Україна». Наскільки цікавим для вас є цей проект?

— Два неймовірно цікавих та абсолютно різних проекти. Кожен люблю по–своєму.

— Ви почергово робили документальні проекти для кількох великих каналів. Що є визначальним для співпраці з тим чи іншим мовником?

— Усі хочуть показувати глибокі документальні проекти, які дадуть високі рейтинги. Хоча при цьому це майже закон нашого телеринку — чим глибший та серйозніший проект, тим гірші рейтингові показники. Найскладніше подавати серйозні теми так, щоб вони були цікавими та простими для сприйняття і при цьому все ще лишалися серйозними...

— Масштабні документальні проекти — дуже вартісні. Як вважаєте, чи багато грошей великі вітчизняні канали зможуть вкладати у них найближчим часом? Чому?

— Питання загалом не до мене... Бо я не маю стосунку до таких рішень.

Особисто мої сподівання такі: таких проектів ставатиме дедалі більше, бо їх із вдячністю приймає глядач. Принаймні мої враження такі: популярність документального продукту зростає. І це мене тішить.