Гетто, тільки без дроту?

Як ветерани системи охорони здоров’я, якій присвятили кілька десятиліть свого життя, вважаємо, що можемо мати чесну, об’єктивну думку щодо медичної допомоги сільському населенню. Адже знаємо і бачимо цю проблему зсередини, а не з «вікон високих кабінетів». І наш патріотичний обов’язок перед суспільством, професійний обов’язок перед пацієнтами і колегами та моральний обов’язок перед пам’яттю про добропорядних організаторів системи охорони здоров’я не дозволяє мовчати, коли страждають люди. Будемо відвертими: сьогодні не лише від злиденного життя, соціально–економічних негараздів, а й через відсутність належного медичного нагляду вимирає сільське населення країни. Якісна медична допомога нині доступна лише в обласних центрах. Відповідно, там і показник смертності менший. Скажімо, в Чернігові, порівняно з селами області, рівень загальної смертності втричі менший, а рівень природного скорочення населення — аж усемеро. Навіть у райцентрах актів про смерть реєструється вдвічі менше, ніж у селах (якщо брати показник на 100 тисяч населення).

Отже, щоб не вимирало село, а за ним не згинула й Україна, потрібно невідкладно забезпечити якісну медичну допомогу (як амбулаторну, так і стаціонарну) селянам за місцем проживання. Але теперішні очільники медичної галузі різного рівня навпаки нечесно, несправедливо і поспіхом (!) нав’язують так звану «оптимізацію–модернізацію», а фактично — руйнацію лікувально–профілактичних закладів у селах і селищах.

Так, «реорганізовуючи» районні, дільничні лікарні в амбулаторії, тут ліквідовують рентген–кабінети, скорочують стаціонарні відділення, тож зменшується кількість лікарів, фахівців середньої ланки та інших категорій медичних працівників. А «реорганізовуючи» амбулаторії у фельдшерсько–акушерські пункти (ФАП) або фельдшерські пункти (ФП), скорочують сімейних лікарів, стоматологів, лаборантів, медичних сестер, водіїв спецавтотранспорту. Відтак селянам, аби здати аналіз крові, сечі, мокротиння, полікувати зуби, зробити електрокардіограму, рентгенограму, пройти фізіотерапевтичні процедури тощо, потрібно добиратися до райцентру самотужки, долаючи по 40—60 кілометрів, а потім вистоювати по кілька годин у чергах до фахівців. Не кажучи про те, що послуги ці — платні.

Суперечить здоровому глузду і професійній логіці, коли скорочують лікувально–профілактичні заклади, медичних працівників, які безпосередньо здійснюють медичну допомогу в селах, а натомість організовують «районний центр первинної медико–санітарної допомоги» зі своїм «почтом» (адміністративно–управлінським підрозділом, інформаційно–аналітичним відділом, бухгалтерією, господарсько–обслуговуючим відділом) на чолі зi ще одним (!) головним лікарем району. Виходить, сільським медикам ще й туди тепер треба писати всілякі звіти, просити дозволів... Усі говорять про скорочення адміністративно–управлінського апарату, а тут навмисне і поспіхом плодиться ще одна контора на шиї селян!?

Ми переконані: скорочення лікувально–профілактичних закладів на селі — не лише професійний, а й морально–етичний злочин. Зрештою, це ще й кримінальний злочин, адже, згідно з Кримінальним кодексом України, його ч. 1 статті 365, маємо «умисне вчинення службовими особами дій, що завдають істотної школи інтересам громадян...»

Скажімо, як інакше, як не злочином, назвати ліквідацію Бахмацького міжрайонного протитуберкульозного диспансеру, який забезпечував селянам трьох віддалених районів Чернігівщини доступну протитуберкульозну допомогу? Тепер тисячі людей змушені добиратися за 200—250 км до Чернігівського обласного тубдиспансеру, робити 4–5 пересадок у транспорті, не з власної волі інфікуючи попутників. Через скорочення медичного персоналу зникла можливість контрольованої хіміопрофілактики та хіміотерапії пацієнтам в амбулаторних умовах. Тож туберкульозні хворі в селах фактично покинуті напризволяще. Тому не дивно, що сьогодні село стало величезним інкубатором різних видів туберкульозу,­ і кількість хворих щороку зростає. Епідемія туберкульозу із національної проблеми переростає в національну трагедію. Так, за перше півріччя 2013 року різко збільшилась захворюваність на цю недугу серед дітей, що є індикатором стану надання протитуберкульозної допомоги взагалі. Закони епідеміології жорстокі й невблаганні, вони не вибачають людських помилок.

Отже, маємо дуже недалекоглядну позицію теперішніх тимчасовців та горе–організаторів. Так можуть чинити тільки ті, хто не любить України. Досвідчені й мудрі економісти, фінансисти повинні знати, що кожна витрачена на охорону здоров’я гривня повертається державі трьома гривнями. Це аксіома!

Село сьогодні — це «зона» (гетто), тільки без колючого дроту, і економити на житті та здоров’ї селян — це величезний гріх. Час нарешті затямити: стан здоров’я українців не покращиться, доки медицина фінансуватиметься за залишковим принципом. Так, цього року держава витрачає на охорону здоров’я лише 45 доларів на одну людину, тоді як у розвинених країнах ця сума складає 2500—3000 доларів, навіть у країнах Східної Європи — 750—900 доларів. Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує, як мінімум, 6,5% бюджету країни виділяти на охорону здоров’я. Тож три відсотки в Україні, які кидають з бюджету, — справжнє знущання над людьми.

Столичні реформатори, на жаль, не відчувають на собі результатів власної діяльності, бо самі лікуються за кордоном або в елітних вітчизняних клініках. Можуть собі це дозволити за наші з вами кошти. А тим часом ЗМІ щодня звертаються до небайдужих, благаючи про фінансову допомогу на лікування хворих дітей. То чи варто дивуватися, що в українців найнижча тривалість життя в Європі, а фізична придатність молоді до військової служби зменшилася з 80% до 40%?

Президент Янукович постійно наголошує: «Ціною погіршення життя людей ми ніколи не будемо робити ніяких реформ...» А що ж виходить насправді?

Небайдужі селяни, добропорядні організатори охорони здоров’я, ветерани медичної галузі на зборах сільських громад б’ють на сполох. Не чиновники, які пов’язані між собою мотузком брехні, корупції та кришуванням, повинні нав’язувати свої зверхні, амбіційні ініціативи, а люди! Думка людей, зокрема селян, повинна бути визначальною. Наприклад, у селі Григорівка Бахмацького району на сесію сільської ради, де розглядалося питання про закриття дільничної лікарні, прийшли сотні людей і гуртом відстояли свій лікувальний заклад, зірвавши злочинні наміри чиновників із району.

Отже, враховуючи думку селян, медичних працівників сіл і селищ, ми наполягаємо:

1. Зберегти існуючу мережу лікувально–профілактичних закладів на селі, удосконалюючи їхню матеріально–технічну базу та кадри. Лише номерним районним лікарням надати назву і статус «опорних дільничних лікарень загальної практики–сімейної медицини», залишивши рентген–кабінети з рентген–лаборантом. Тут можливе тільки скорочення стаціонарних ліжок. А центральні районні лікарні назвати «районна лікарня», розробивши єдиний статут їх діяльності. У них теж можливе скорочення стаціонарних ліжок.

2. Обов’язково залишити код і назву існуючих дільничних лікарень, яким надати таку назву: «дільнична лікарня загальної практики–сімейної медицини», що означиме наявність наближеного до селян стаціонарного відділення для терапевтичних і хоспісних хворих та амбулаторії при ній, підпорядкувавши їй 2–5 фельдшерсько–акушерських пунктів, фельдшерських пунктів (ФАП, ФП).

3. Залишити всі амбулаторії загальної практики–сімейної медицини, підпорядкувавши їм 2–5 ФАП, ФП.

4. Дільничні лікарні загальної практики–сімейної медицини та амбулаторії загальної практики–сімейної медицини негайно забезпечити сучасним медичним обладнанням (апарати ФЕК, бінокулярні мікроскопи тощо), апаратами УЗД, ЕКГ, фізіотерапевтичними апаратами тощо.

5. Укомплектувати кожну дільничну лікарню загальної практики–сімейної медицини та амбулаторії загальної практики–сімейної медицини, як мінімум, двома лікарями сімейної медицини, фельдшерами, акушерками, клінічними лаборантами, медичними сестрами кабінетів функціональної діагностики та фізіотерапевтичного, патронажними медичними сестрами по туберкульозу, ВІЛ–інфекції, наркоманії, патронажними медичними сестрами по дитинству тощо.

6. Не ліквідовувати жодного ФАП, ФП у селах, де ще живуть люди, забезпечуючи там прийом сімейного лікаря двічі на тиждень.

7. Через організацію міжра­йонних протитуберкульозних диспансерів на базі існуючих протитуберкульозних закладів у містах поширити другий рівень якості протитуберкульозної допомоги і для селян віддалених сільських районів, прилеглих до цих тубдиспансерів.

8. Відродити загальну диспансеризацію всього населення країни.

9. Фінансове підпорядкування лікувально–профілактичних закладів на селі повернути сільським (селищним) радам.

10. Кожну дільничну лікарню загальної практики–сімейної медицини, амбулаторію загальної практики–сімейної медицини та фельдшерсько–акушерський пункт забезпечити спеціалізованим автотранспортом та водієм.

Потрібно нарешті покінчити з безкарним завдаванням шкоди життю і здоров’ю селянам, суспільству, державі шляхом навмисної руйнації усталеної системи медичної допомоги, перевіреної життям. Не доведи Господи, якщо втілиться в життя злочинна медична реформа, то через 10—15 років Україна перетвориться на величезні хоспіси та тубдиспансери...